(Початок див. у «Дні» за 17 і 24 жовтня 2001 р.)
РЕВОЛЮЦІЯ В ЖУРНАЛІСТІВ
Окрім політичних партій в Америці є ще інший корпус істеблішменту, переляканий тим, що народ заговорив, — журналісти. «Передусім вони не помітили припливу, — допускає Данієль Рабурден. — Або, радше, міф про «всюдисущу державу» є для них узвичаєним принципом, тож вони не хотіли говорити про це «відродження», аби не поширювати цієї ідеї». Їм навіть не вдавалося приховувати свою злість у репортажах: «Уявіть націю дітей, яких охопив нервовий напад (…). Але ці припадочні неспроможні керувати нацією»; — так Петер Дженінґ з телерадіостанції ABC (одна з трьох провідних американських телевізійних програм. — З.В. ) витлумачив перемогу республіканців на виборах у Конґресі 1994 року. В той час як «офіційні» журналісти відступають, інші, народні, набирають ваги, — стверджує Рабурден. У Каліфорнії Майкл, син Рональда Рейґена, щодня розмовляє з публікою на радіохвилях. І завдяки цій оригінальності він має прихильність мільйонів слухачів. У такому стилі працює і Кен Гемблін з Денверу. Його спеціальність — лютувати проти «сутенерів бідності», «покровителів злочинів», «лівих, чия зарплата походить зі злиднів бідняків». Кен Гемблін про тих же лівих: «Нехай вони дадуть нам змогу вирости здоровим народом (йдеться про чорне населення, до якого він сам належить). Інакше ми зруйнуємо країну разом з ними». Є також Говард Стерн, єврей, розхристаний, iз довгою темною чуприною, який став мільйонером завдяки своїй книжці з провокуючим заголовком «Моя інтимна анатомія». Є ще яскравий Раш Лімбав. Кругловидий. З шовковою краваткою, найзухваліший мозок в аудіо-царині: «Чи кохатиметеся ви з жінкою, хворою на СНІД, навіть із презервативом? Ні? Навіщо ж тоді давати ці «захисні засоби» дітям і казати, що вони захищені? Відповідальних за ці кампанії слід притягнути до суду». Кен Гамблін, Говард Стерн, Раш Лімбав не дуже шанобливі, це очевидно. Проте вони втілюють своєрідний поворот моралі в шоу-бізнесі. Більше тисячі з десяти тисяч радіостанцій країни перетворили свої програми в такі «інтерактивні» передачі. Сімсот станцій заполонюють суходіл проповідями Раша Лімбава. Він сам полонить двадцять мільйонів слухачів щотижня. Говард ще десять… У Сан- Франциско, найлівішому місті країни, спеціалізована радіостанція в «інтерактивних» передачах замінила всіх лівих ведучих ведучими консервативних поглядів . В Америці, 70% журналістів такого плану схиляються до правих.
КЛЮЧІ ДО УСПІХУ
Проти таких властивостей як «безумовне кохання», «особиста точність», «самовіддача», боролися стільки, що їх уже й почали забувати. Тепер їм притаманна свіжість новизни. Другий ключ до успіху полягає в тому, що ці властивості відбиваються у сучасних формах вираження. Канал MTV показує, що «консерватор» уже не означає «реакціонер». По-третє, Раш Лімбав послуговується гумором. На радіо життєрадісний голос сорокап’ятирічного хлопчака підшукує влучні вирази. На телебаченнi його рожеве личко заповнює весь екран. Його в’їдливі зауваження «для лівих люди є дурнями і ними потрібно управляти» змушують підстрибувати всю американську лівицю, але не завжди з гніву. Рабурден наводить слова одного демократичного діяча про Лімбава: «Він настільки кумедний, що мені доводиться себе силувати, щоб його ненавидіти». Але з під гумору Раша Лімбава прозирає міцна філософія, що спирається на Бога стосовно моралі й на вільний ринок стосовно економіки. «Контрольована й централізована економіка не була успішною, — стверджує він. — Весь світ — це велетенська лабораторія, де були поставлені всі досліди соціалістичних економік. Це було безуспішним в СРСР, це було безуспішним у країнах Східної Европи, це було безуспішним на Кубі. І чим більше експерементують у США, тим більше карають злиднями бідняків, і все це спираючись на слово «справедливість».
Відтепер «Листок Лімбава» (Limbaugh Letter) читають 500 тис. передплатників і це лише через три роки після появи. Його телепрограму передають двісті станцій місцевого телебачення. В нього — прагматичний метод аналізу. «Люди захоплені, тому що я передбачив підвищення Клінтоном податків для середніх, а також багатих прошарків, — пояснює Лімбав. — Але я не віщун, я просто непоганий спостерігач людської природи». Продано три мільйони примірників його непородженого фантастикою твору з провокаційною назвою «Як мали б іти справи». Раш завойовує прихильність мільйонів, стомлених «політично коректними» передачами. Мало який день минає без того, аби якийсь слухач йому не подякував. Безробітні починають дбати про себе. Лімбав став не тільки медіа-імперією, а й культурним явищем. Завдяки йому людина перейшла на сторону вічних цінностей. Масово підключається «мовчазна більшість». Вона створює таку сердечну аудиторію, що «Вашинґтон Пост» завважує: «Ми не зустрінемо такої задушевності в передачах журналістів ABC».
ЕҐАЛІТАРИЗМ РОЗЛІТАЄТЬСЯ НА УЛАМКИ
Упродовж тридцяти років університетські «шишки» й журналісти майже повністю належать до лівих і монополізували інтелектуальну владу: творчі люди не можуть відступитися від понять еґалітаризму боротьби класiв та етатизму. Але дійсність надалі далека від рівності й не піддається плануванню. Річард Гамель, професор хімії у Торонтському університеті, став однією з жертв інквізиції з боку лівих. Чи ж він не мав рації, коли в басейні «сильно поглянув» на молоду жінку? Це йому коштувало 200 тис. доларів штрафу: так вирішив університетський «трибунал», бо молода жінка була «травмована»! Нетерпимість лівих встановлює «політично коректний» світський «фундаменталізм». Неповороткі, через свою негнучкість, вони стали легкою мішенню для сатири.
Раш, Кен і Говард відображають новий вид інформації — він близький до слухачів, відкритий для тем табу, які сьогодні є забороненими темами лівого істаблішменту. Нинішні «нові журналісти» належать до людей творчих. Вони цікавляться дійсністю й не висувають ніяких ідеологічних апріорі. Вони замислюються над способами врегулювати питання забрудненості в містах, згідно з природними законами економіки, не вбачаючи в забрудненні якоїсь логіки класової боротьби. Вони вивчають психологію милосердної допомоги, спрямованої на підтримку найслабших, і не хочуть запроваджувати посади функціонерів, які опікувалися б людьми похилого віку.
«Новий ведучий» щиріший, і це незрівнянна риса при спілкуванні. Адже американська публіка більше не хоче повідомлень, поданих професійним тоном, мета яких полягає в тому, щоб вбити в голови чітку ідеологію. До того ж, він дає слухачеві можливість iз ним спілкуватися. Радіохвиля забезпечує взаємодію, взаємозбагачення, створює дух єдності, те, в чому панівні медіа не дуже успішні.
Продюсери передач Раша, Говарда та Кена збагнули значущість таланту: ведучий нового типу одержує непогане фінансове відшкодування. Сьогодні тридцять секунд реклами в передачі Раша Лімбава, зробленій у Ню Йорку з його голосом, коштують близько 30 тис. доларів. Лімбав, зі свого боку, заробляє щороку нечувану платню 200 млн. доларів…
Далі буде
