Руйнівні наслідки урядового курсу на тотальну українізацію дійсно вражаючі. І вони далеко не вичерпуються похмурою статистикою, що відбиває глибокий занепад російського культурного життя й російськомовної освіти в сучасній Україні. Заради ствердження, на мій погляд, хибно витлумаченої національної ідеї законодавчо блоковано рівноправну участь у творчому процесі величезного іншомовного людського масиву. Мовна незапитаність боляче вдарила насамперед по російськомовній інтелігенції. Не випадково в масштабному українському безробітті серед освіченої публіки можна пізнати російське обличчя. У новій системі культурних цінностей, орієнтованій в основному на українську мовну монополію, не знайшлося гідного місця для російських духовних традицій.
Ось вже десять років російська культура в Україні законодавчо позбавлена загальнонаціональної «прописки» як культура нацменшості. Тих, хто бажає здобути освіту та реалізувати свій творчий потенціал рідною мовою закон відсилає до так званих місць компактного мешкання. Однак пошук цих етнічно однорідних територій навряд чи увінчається успіхом (навіть російськомовний Севастополь рясніє етнічними домішками)...
Може, провінційні перегини в мовній політиці й можна (з великою натяжкою) пояснити віддаленістю від центру. Але й у самому стольному Києві, що називається під боком у Президента, російськомовних дошкільнят відлучають від казок Пушкiна, а школярів — від російської словесності. Саме тут російська культура та російська освіта зазнали найбільш відчутних і навряд чи відновних втрат...
Гострота російського питання в Україні заслуговує на адекватну правозахисну відповідь. Однак складається враження, що навколо цього наболілого питання існує змова мовчання, до якого причетна й російська дипломатія. Схоже, російська діаспора в Україні виявилася заложницею політичної кон'юнктури та безпринципності. Якщо й жевріли надії на цивілізоване вирішення російського питання в період підготовки нового російсько-українського договору, то їм не судилося збутися. Широкомасштабний договір фактично легалізував тотальну українізацію (проблема залишилася за рамками документа), забезпечив їй шукане міжнародно-правове прикриття.
Культурний геноцид щодо російськомовних братів став прикметою українського часу. Якби це — на користь великій національній культурі, начебто розпещеній нині турботою влади. Але проблема в тому, що руйнівні зусилля українізаторів не обов'язково поєднуються з творчими. В результаті замість припливу в українську культуру свіжих творчих сил стався небувалий їх «відлив», що обернувся втратою раніше завойованих позицій. Виявилося, що на руїнах опальної російської культури не зростає нічого, окрім хіба що живучого закордонного чортополоху.
