Це одне з найбільших міст Донеччини неподалік лінії розмежування. На вокзалі вас зустрінуть з київського експреса й запропонують таксі до окупованої Горлівки, Донецька чи Макіївки. Всього 800 грн в об’їзд КПВВ, де завжди черги.
Близькість до фронту тут в усьому, цей фронт надихає не лише місцеву дрібну економіку, вона живить енергію тих, кому ця лінія пройшла просто по їх уявленню про Батьківщину.
Ця лінія за іншої долі могла бути на захід від Костянтинівки. Або її могло не бути взагалі.
Багато залежало від людей, які за Батьківщину мали Україну.
Таких у Костянтинівці до війни було небагато.
Про них — у нашій другій частині розповіді про прифронтове життя українського Донбасу. Першу частину читайте в матеріалі «Дива й жахи Донбасу» («День», №232 за 18 грудня 2015 р.).
ЧИ ЗАТИШНО ПАНІ «ПРОВІНЦІЇ»?
«Провінція» — найперша демократична газета Донбасу. Найдавніша.
Газету заснували, коли президентом України був Кравчук.
Вона пережила все, навіть Партію регіонів, а нещодавню російську окупацію трохи була не пережила. Її головний редактор Галина Миколаївна РАЗПУТЬКО, маленька, тендітна жінка, тікала, коли до редакції вдиралися проросійські бойовики мститися за непослух і друкування не таких матеріалів.
Це було тоді, коли в місті вже бачили «зелених чоловічків» та... іншу нечисть.
«Ось туди я бігла», — показує Галина Миколаївна через дорогу від редакції. Там прохідна заводу. Я — до начальника, кажу: «Володю, сховай мене». А він: «Та не бійся, вони тобі нічого не зроблять».
«Ну так, не зроблять, — я собі думаю. — У них зброї набагато більше, ніж мізків...»
Так і не сховав.
«Вони мені дохідливо пояснили, хто буде господар. У місті і в газеті.
Одним словом, віджали нашу газету за «ДНР». Відчуття було, ніби хату мою забрали.
Вони перед цим наклад газети конфіскували.
А ми собі тут порадилися й вирішили той тираж ще раз надрукувати. Друкарня, яка знаходилася в Горлівці, була не проти. Проблема була, як той тираж довезти.
Але тут є один такий зірвиголова. Він за півтори тисячі гривень взявся тираж якимись потаємними стежками довезти.
Довіз.
Я не знаю, чи він за Україну був, чи ні. Думаю, він — за життя з пригодами.
От після цього газету й віджали.
Зробили з неї «Народну газету».
Для того народу, що вірить байкам. Або вже не повірить нікому.
Костянтинівку визволяли майже без бою. Так само і нашу газету. Бойовики просто втекли...»
Чи затишно «Провінції» в Костянтинівці?
«А ми затишку ніколи не шукали. Бачите, ми знаходимось мало не в дворі міськради. І ми всю тут бюрократію, що там сидить, чехвостимо найбільше. Ми їм так і сказали — ми тепер інші, а як і ви не поміняєтеся, лупити будемо добряче. Для нас авторитетів немає.
Але навіть наші противники або ті, кого критикуємо, не уявляють містечка без «Провінції».
Після визволення Костянтинівки наш мер Давидов перший подзвонив, щоб запитати, чим він може нам допомогти. Грошей дав. Просто вийняв з кишені і дав».
Ну, яка Костянтинівка без «Провінції»!
«Наш найбільший затишок — це жити в єдиному місті, яке ми любимо.
Ми з сином — він теж в газеті працює — хотіли до Києва перебратися, коли місто було під бойовиками. Але так і не наважилися.
Добре там, де тобі добре».
ТРЕТІЙ У РОЗСТРІЛЬНОМУ СПИСКУ
Біля «Провінції» гуртуються ті, хто дбає про Костянтинівку, кому вона болить.
Її теперішнє, як і її минуле.
Один з таких людей — Володимир БЕРЕЗІН, громадський активіст, еколог, краєзнавець, директор еколого-культурного центру «Бахмат». Він знає про Костянтинівку все.
Він її найбільший популяризатор.
А ще був третім у розстрільному списку бойовиків.
«Хто був першим і другим?» — перепитує пан Березін.
«Сашко Добровольський, дослідник історії ОУН-УПА на Донбасі, та Євген Шаповал, голова Товариства ім. Олекси Тихого.
Я, звісно, гордий бути в такій компанії.
Та з Костянтинівки мусив тоді забиратися. Жив деякий час на Галичині. Повернувся після окупації.
Донбас — унікальний край. Завжди був.
В сумному сенсі слова.
Думаю, що це наш український сад Гетсиманський. Це місце великої зради. Колись тут зрадили і знищили природу. Потім Бога. Тут зрадили і хотіли знищити Україну.
Я нещодавно перечитував Олексу Тихого, відомого дисидента, що біля Костянтинівки народився. Він про цю зраду вже давно застерігав.
Ось можу зацитувати:
«Донеччина — це шоста частина всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови. І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені...»
Тут багато хто мовчав...
І ще досі мовчить.
Сконцентрований вислів Донбасу — він про людей «без роду, без племені».
Нещодавно почув від одного з волонтерів, киянина, що тут працює. Донеччани нічим не відрізняються від киян. Крім одного. Вони ще досі мають страх.
Тут більше дивляться вниз, ніж вгору. І не тому, що найбільші скарби цього краю (чи його прокляття) є під ногами.
Вони ще далі бояться.
Але інших земляків у мене немає.
Є якась верховна воля в тому, що ми тут народилися.
У Костянтинівці та біля неї, до речі, народилися дуже помітні особи. Дисидент Олекса Тихий, Василь Гайворонський, Всеволод Гаршин, акторка Нонна Мордюкова.
Ми намагаємося їх увічнити. Пропонували одну з вулиць назвати ім. Олекси Тихого. Та де там, не дали. Навіть на хвилі декомунізації, коли перейменовували всі вулиці. Міська рада, яку місцева влада назбирала з тих, хто співчував «сєпарам», навідріз відмовилася.
Навіщо їм такі нагадування?»
ШКОЛА ДОПОМОЖЕ НЕ ДОПУСТИТИ ВІЙНИ
Ольга БАРАБАШ — ще один громадський активіст, яка дружить із «Провінцією».
Вона — керівник Костянтинівського відділу освіти. Задля цієї роботи покинула наукову кар’єру.
І спокійніше життя.
Якщо воно в неї колись було.
Вона — керівник оргкомітету місцевої Малої академії наук, керівник навчального центру Краматорського економіко-гуманітарного інституту в Костянтинівці, член Української асоціації усної історії.
А ще — один з найбільших критиків попереднього режиму.
«Проукраїнська громада Костянтинівки ініціювала моє призначення», — говорить Ольга Барабаш.
«Одним із головніших своїх завдань я бачила недопущення більше сепаратизму в нашому місті. Хочу зробити так, щоб школа випала з адміністративного ресурсу, щоб місцева влада, яка так і не змінилася після звільнення міста, ніколи не маніпулювала школою. Я хочу, щоб у наших школах виховували критично мислячих людей, патріотів своєї країни.
Нам непросто.
У нас дітей меншає. Навіть якщо брати до уваги число переселенців з окупованих територій. В 1990-х тут було понад 15 000 дітлахів, зараз — 5800 в школах і приблизно 3000 в дитячих садках. Треба об’єднувати класи, подекуди й школи, щоб раціонально використовувати кошти.
Бо фінансування освіти критично мале.
Але всі мої ініціативи покращити ситуацію, оптимізувати витрати на школу ігнорують. Багатьом не подобається руйнування старих корупційних схем щодо постачань для шкіл.
Опір великий. Часом — підступний.
Та ми не можемо складати рук. Школа надто важлива.
Наші менші — це наша надія, що сюди ніколи більше не прийде війна. Ми повинні в цій царині навести лад.
Знаєте, якщо нічого не міняти, наші діти можуть ніколи не знати про тих, хто нас вбивав.
Пригадуєте, звіряче вбивство на початку окупації горлівського депутата Володимира Рибака?
Опір тому, щоб про це розповідали в школах Костянтинівки, був шалений. Дбали про вразливість дітей... Але чомусь ніколи про це не дбали, коли розповідали про звірства нацистів.
У місті, в якому судді випускають з тюрем відвертих сепаратистів, однією зміною прапора чи вивіски не обійтися.
Тут треба кардинальні, рішучі реформи.
Надія є, як завжди, на молодших».
