— І ви теж в першу квартиру? Де ви там тільки поміщаєтеся? — говорить консьєржка нового будинку, в якому силами міжнародних фондів вже 2,5 року функціонує соціальна квартира — помешкання для жінок, які опинилися в складних життєвих обставинах (з дітьми до трьох років або вагітних). Протягом цього часу тут «помістилося» вже 33 жінки з 33-ма дітками. Протягом останніх півтора року постійно приймають переселенок із Донбасу.
Сюди приходять не жити, а реабілітовуватися, кажуть працівники соціальної квартири. При цьому жінки можуть бути і без документів, і без довідки переселенця. Юридична, психологічна, медична, матеріальна — таку допомогу отримають жінки, які потрапили в соціальну квартиру. Більшість дівчат — приїжджі, є з числа дітей-сиріт, але є й киянки. Дівчата — під наглядом: постійно в квартирі з ними проживає соціальний працівник, юрист, психолог (чергуються).
— Та живемо... нормально. Принаймні відчуваємо, що до нас є комусь діло, — каже Маргарита, одна із матерів. — А в цю кімнату не заходьте — там діти сплять. Якщо вони прокинуться, то — все, не дадуть поговорити.
Дівчата звикли до гостей, зокрема — «високих»: всіх сприймають як належне, розуміючи, що це не до них прийшли в гості. Швидше — це вони на кілька місяців в гостях. Кілька років тому на соціальну квартиру ледь не приїхав Елтон Джон, «СНІД-фонд» якого бере учать у фінансування проекту. Але, за словами соціальних працівників, «кімната не вмістила б його свиту».
Соціальна квартира — трикімнатна. Велика кухня, просторий балкон. У кімнатах — все необхідне, без зайвого. В рік квартира коштує міжнародним фондам 621 тисячу гривень. На одну клієнтку в місяць — 8,6 тисячі гривень, решта — зарплата працівникам, комунальні послуги, меблі, продукти, техніка тощо. Проживання тут — до 12 місяців, проте команда працює так, що за три-чотири місяці (до півроку) дівчина приходить до якогось рішення: знаходить роботу й орендує квартиру, повертається до чоловіка чи батьків тощо.
«ТУТ ЖИТТЯ НІЧИМ НЕ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ЖИТТЯ ІНШИХ ЛЮДЕЙ»
Можна здогадатися, що бажаючих тут на деякий час зупинитися набагато більше, ніж квартира може запропонувати.
— Рік тому, коли почалася російська агресія, ми відреагували на цей виклик і стали приймати до нас жінок з дітьми із Донбасу, — ділиться виконавчий директор МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» Галина Скіпальська. — І хоча квартира розрахована на вагітних або молодих мам із дітьми до трьох років (шість жінок і шість діток), тут проживали жінки і з двома-трьома дітками.
Сьогодні клієнтами квартири є п’ять мам та чотири дитини (одна жінка — вагітна), а одна жінка кілька днів тому поїхала до чоловіка. Дівчата все роблять самі — готують, прибирають, купують продукти — все, як вдома. Життя нічим не відрізняється від життя інших людей. Менеджери проекту просять не розголошувати адресу, тому що є жінки, які переховуються від чоловіків-агресорів.
За словами заступника голови КМДА Галини Старостенко, в останній час столичні соціальні заклади (денні центри, центри по роботі з жінками та сім’ями, притулки тощо) заповнені вихідцями із Донецької та Луганської областей. Їхній контингент — батьки з малими дітьми. У Києві — 100 тисяч переселенців, дітей — 10 тисяч (торік — 12 тисяч). Кількість дещо зменшилася тому, що дорослі приймають рішення переїхати жити в інше місце: в столиці дорого.
— Цим дітям надається пріоритетне право при влаштуванні в дитсадок, школу. Ми їх включили до пільгових категорій, і вони мали змогу оздоровитися влітку в таборах і санаторіях в Київській, Львівській областях. Діти отримують пільгу на харчування, — розповіла Ганна Старостенко. — Зараз гостро стоїть питання про надання житла. Тих, хто звертається, ми якомога забезпечуємо — даємо можливість тимчасового проживання. У нас є три центри — на вулиці Новодарницькій, також нещодавно відкрито на вулиці Каштановій та діє центр на вулиці Полярній. Вони приймають сім’ї з малими дітьми. Дуже часто ми допомагаємо лікувати дітей, в яких є проблеми зі здоров’ям.
ІСТОРІЯ ЯНИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА
Соціальна квартира відкрилася як пілотний проект у рамках допомоги жінкам, які постраждали від насилля. П’ять років тому, коли не було війни, і увага держави приділялася соціальній сфері, в Україні було створено 17 центрів матері й дитини на 15 — 20 місць, зокрема й у Київській області. У Києві такий не створили, зате пізніше профінансували створення соціальної квартири. Також такі соціальні квартири, в рамках програми Євросоюзу «Свобода від насильства: покращання доступу до соціальних послуг в Україні», відкрили ще в п’яти регіонах.
За словами учасників проекту, всі ці соціальні заклади сьогодні вщент заповнені, зокрема й переселенцями.
— Є дуже багато бажаючих і потребуючих. Ускладнила ситуацію воєнна агресія на сході України. Фактично всі соціальні структури, які надають житло, повністю заповнені. Для них дуже важливим є питання житла. Тому все, що державне, — надається й переселенцям. Також багато приїжджають до Києва за кращим життям, вважаючи, що тут — більше можливостей. Потік — дуже великий, — говорить Галина Скіпальська.
Із різних причин жінки не охоче йдуть на контакт. Погодилася Яна із Слов’янська, яка живе тут вже п’ять місяців. Дівчина приїхала в Київ у травні 2014 року. За яких це було умов — не хоче згадувати: досі це викликає в неї сильні переживання. В день приїзду в неї почалися передчасні пологи — жінка народила недоношену — 935 грамів ваги — дитину. Відлежалася з нею в ОХМАТДИТі, лікарі дуже добре пролікували їх.
— Потім ми з сестрою винаймали житло у Ворзелі під Києвом. Але там було дуже складно — людей багато, дитина хворіє — і через деякий час завдяки волонтерам я потрапила на прийом до соціальної служби в Києві, де мене направили в цю квартиру, — згадує Яна. — Зараз займаюся тим, що влаштовую дитину, якій вже виповнилося 1,4 року в садочок — щоб влаштуватися на роботу. Проблема — з вакциною (АКДС та БЦЖ), бо її немає, а без щеплення в садок не беруть. Тому ми з юристами «боремося» за вакцину — це моя перша проблема.
Ні Яна, ні Маргарита на сказали, що бояться майбутнього. Перша збирається винаймати житло (власне в Слов’янську — зруйноване) та працевлаштовуватися в Києві (раніше вона працювала на керамічному заводі в Слов’янську), друга — повертатися з дитиною до батьків.
— Я — і продавець, і пекар, вмію робити масаж, манікюр — роботу знайду. Основне — влаштувати дитину в садочок, — каже Яна.
«ОДНЕ З ОСНОВНИХ ЗАВДАНЬ — ВІДНОВИТИ КОНТАКТИ З РОДИЧАМИ»
Зі слів соціальних працівників, всі 33 клієнтки їхньої соціальної квартири після реабілітації успішно влаштували своє життя: повертаються до чоловіків, батьків, хтось орендує квартиру і починає працювати, хтось силами юристів відстоює право на своє житло і повертається туди.
— Ми не маємо права влазити в життя наших колишніх клієнток. Якщо в них є бажання — ми раді з ними підтримувати стосунки, — каже менеджер соціальної квартири Анна Остапчук. — Клієнтки, які потрапляють на соціальну квартиру, не мають підтримки сім’ї, не спілкуються з рідними, а конфлікти тривають не один рік. Тому одне з основних завдань — відновити контакти з родичами.
За словами координатора сектору охорони здоров’я та соціальної сфери Представництва Євросоюзу в Україні (організація фінансує проект) Сергія Полюка, сьогодні дуже важливо, щоб місцева громада взяла на себе частину витрат на цю квартиру. І, як повідомила заступник голови КМДА Ганна Старостенко, з 2016 року частину витрат, пов’язаних із діяльністю соціальної квартири, планують включити до місцевого бюджету. Черга — за подібними рішеннями в тих областях, де теж діють соціальні квартири в рамках проекту «Свобода від насильства: покращання доступу до соціальних послуг в Україні». Європейський досвід свідчить, що найкраще такі проекти реалізуються, де є соціальне замовлення держави на подібні послуги.
