Про те, що однієї з вихованок дитячого будинку сімейного типу Черепів — Саші Ромашковець — уже три (!) місяці немає вдома, в районній службі у справах дітей дізналися випадково. Адже не один раз спілкувалися з мамою-вихователем Джаніною Володимирівною, проте жодної скарги чи бодай повідомлення про те, що сталося, не почули. Промовчали й учителі, котрі мали б займатися з дитиною індивідуальними уроками: у свої 15 дівчинка, потрапивши з неблагополучної сім’ї в державний притулок, ще не вміла читати...
— Ми поверталися з наради з питання дитячої злочинності, і я почула, що Саші давно немає вдома. Перша думка: як немає? Адже буквально кілька днів перед цим дім Черепів відвідувала директорка районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Оксана Нікітюк, і Джаніна Володимирівна ні на що не скаржилася. Це був кінець понеділка, у вівторок ми забирали дітей з однієї неблагополучної сім’ї, тому не могли піти до Черепів, у середу ж працювали на території Дубищенської сільської ради й вирішили заїхати в ближню Цумань, де у нас на контролі — сім’я Костичевих, позбавлена батьківських прав на шестеро дітей. Там завжди неспокійно, це справжнє кубло. У Костичевих і знаходимо компанію: четверо молодиків років за тридцять, добряче напідпитку і... наша Саша, — пригадує начальник Ківерцівської районної служби у справах дітей Наталія Скубій, визнаючи, що в усіх учасників побаченого вигляд 16-річної дівчини викликав шок.
Тоді був березень, а вона — напівроздягнута, в брудному одязі й гумових шльопанцях. Перелякана Саша ховала ліву руку, було встановлено, що напередодні вона, перерізавши вени, вчинила спробу самогубства.
— Саша розповіла мені, що знепритомніла, але коли її доставили до цуманської лікарні, то вже прийшла до тями. Опісля ми з’ясовували, чому медики не поставили нас до відома, адже вона неповнолітня. Розказувала, що інколи жила або у старшої заміжньої сестри, або в матері, котра, на жаль, через алкоголізм деградувала, і її позбавлено батьківських прав. А в розпусному кублі ця дитина чи не щовечора пила вино... Саша каже, що вже не вперше прагнула вкоротити собі віку: і вени різала, і з даху стрибала. На всі запитання, чому тобі погано і чого ти хочеш, відповідь була одна: «Я жити не буду». Я запитувала, чи знала мати-вихователь, де вона. Пояснила, що та була одного разу, напередодні нашого приїзду, і знайшла прийомну дочку у тих же Костичевих. Чому Джаніна Володимирівна мовчала три місяці, навіть коли Саша інколи поверталася додому, вона відпускала її назад у Цумань? Мовчала, але стабільно отримувала грошову допомогу на Сашу, — не знаходить пояснення ситуації Наталія Петрівна.
Того ж дня, коли Сашу знайшли, її доставили в райцентр, порізи на руках показали голові Ківерцівської райдержадміністрації Леонтієві Кричкевичу, сфотографували їх і після довгої виховної бесіди дівчину доправили до притулку в Рожищі. У дитячий будинок сімейного типу Черепів вона вже точно не повернеться.
Драматична історія з Сашею виявилася тією останньою краплею, що доруйнувала багаторічне терпіння й довіру районної влади до дитячого будинку Черепів. Адже в останні роки питання про стан виховання та утримання тут дітей розглядалося аж чотири рази. На останньому засіданні комісії з захисту прав дітей було вирішено з 1 червня припинити функціонування дитячого будинку сімейного типу Черепів. Чому ж так безславно завершується літопис створеного з благородною метою закладу, на який держава не шкодує грошей? З офіційних довідок, представлених районною службою у справах дітей, випливає, що для того, аби батьки-вихователі могли достойно замінити біологічних батьків, протягом 2010 року Ківерцівському дитячому будинку сімейного типу Черепів було виділено такі кошти: 154 тисячі 784 гривні державної соціальної допомоги на сім дітей і 53 тисячі 295 гривень заробітної плати. За три місяці цього року Джаніна Володимирівна Череп отримала 55 тисяч 149 гривень, із них — 41 тисячу 34 гривні на дітей і 14 тисяч 115 гривень — грошового забезпечення матері-вихователя, тобто це становить 4709 гривень на місяць.
«ІДУТЬ У ЖИТТЯ БЕЗ КОПІЙКИ»
— А ви до нас по костюми? — мале дівча зі шкільним ранцем на плечах дивиться допитливо і привітно, бо я вже довгенько марно стукаю у вхідні двері під дашком сімейного будинку Черепів, які виходять на пожвавлену ківерцівську вулицю поблизу місцевого ринку.
Це Олічка, найменша вихованка цього дому, яка щойно повернулася зі школи. І вхід до будинку, виявляється, з двору. Проте ми з Олею довго натискаємо кнопку дзвінка, я двічі набираю номер мобільного Джаніни Володимирівни, доки, врешті, дівчинка не починає гукати: «Мамо!» — і пані вихователька з’являється у вікні другого поверху. Бачити кореспондента Джаніні Володимирівні геть не хочеться. Вона довго віднікувалася зайнятістю, тим, що повинна ще готувати обід, а на 14-ту годину її чекає в Луцьку одна з вихованок. Проте ми таки пробалакали майже до 14-ї, і вона вже нікуди не поспішала. А чим обідала Олічка, я не бачила, бо піклувальниця, притримуючи мене за плечі, не оглядаючись на дитину, провела в крайню від дверей кімнату, де ми й розмовляли. Та й не санітарний стан чи вміст каструль цікавили, а те, як вона сама сприймає рішення про ліквідацію будинку, який майже 20 років був візитною карткою Волині? Чому справді мовчала про відсутність Саші та її поведінку, чому торік на тиждень було залишено дітей без нагляду, бо мама-вихователька поїхала з ансамблем «Зорецвіт» виступати в Польщі, а тато-вихователь перебував на лікуванні в Києві?
Саші, каже, довіряла і сподівалася, що повернеться. Дітей, їдучи в Польщу, влаштувала в чиєїсь бабусі, та й удома був начебто повний холодильник.
— Один з вихованців саме тоді взяв без дозволу автомашину, поїхав собі на шкільний стадіон і збив дівчинку. Добре, що вона не покалічилася і не загинула... Тоді ж люди телефонувалп й казали, що діти з дому Черепів ходять і просять їсти, — пригадував голова Ківерцівської райдержадміністрації Леонтій Кричкевич.
Він каже, що, не знаючи, як і більшість ківерчан, реальної ситуації в цьому домі-притулку, бо працював в іншому районі, активно аплодував Джаніні Володимирівні, коли її нагороджували на одному з обласних зібрань. Очоливши Ківерцівську райдержадміністрацію, вже в перший тиждень завітав до будинку Черепів.
— У службі у справах дітей мене попередили, що я маю... дзвонити і запитувати дозволу, аби сюди зайти. Слухайте, це ж дитячий будинок, який утримується за кошти державного бюджету, а я й представляю в районі державу. Під час першого ж візиту вразив безлад. Мені доводилося бувати не в одній багатодітній сім’ї, навіть у таких, в яких десятеро чи більше дітей — неповнолітніх, і скрізь було чисто й прибрано, та й діти в міру можливостей працюють. А тут — ні клаптика городу, все із супермаркету. Діти закінчують школу, виростають і йдуть у життя без жодного запасу, без копійки, як пташенят із гнізда викидають... Та якби ці діти вийшли з інтернату, то мали б на ощадній книжці по тисяч 20-25, про що піклується держава, і бодай соціальне житло.
— Мені доводилося чути, що ви давали розпорядження порівняти грошові надходження сімейного дому Черепів і середньостатистичної багатодітної сім’ї з вашого району.
— Так, давав. І ми примусили Черепів відокремити опалення першого та другого поверхів наданого їм будинку, адже були шалені суми заборгованості. Я прямо сказав: чому за рахунок дітей ви повинні опалювати все приміщення, хоча живете тільки на другому, а на першому поверсі утримувати ще й ансамбль танцю «Зорецвіт», у який ходять діти з міста? Ми пропонували перевести ці танці в районний Будинок культури, виділити там костюмерні, міський голова пообіцяв підвозити дітей на заняття безплатно. Проте мама-вихователька вперто не хоче такого вирішення питання.
Нині Джаніна Володимирівна скаржиться на великі витрати на будинок, який отримали мало не в руїнах, і на нерозуміння з боку районної служби у справах дітей. 2009 року районна влада пропонувала виселити з дитбудинку театр танцю й облаштувати тут соціальне житло, в якому насамперед мешкали б вихованці Черепів.
— Черепам пропонували і цей дім, колишній Будинок побуту, і частину приміщення колишнього дитсадка, котрий був у значно кращому стані. Вони вибрали цей будинок площею 1146 квадратних метрів, бо вже тоді заявляли, що хочуть мати шикарне приміщення для театру танцю. Хто може утримувати такі апартаменти? — каже Наталія Скубій. — Ремонт і реконструкцію споруди вони виконували за кошти держави та спонсорів або за дитячі гроші.
— Я не хочу, аби тут був соціальний гуртожиток, бо це тимчасове помешкання. Я хочу, щоб це був родинний дім, у який мої вихованці можуть повертатися тоді, коли матимуть у цьому потребу, — запевняє Джаніна Володимирівна, розказуючи про те, що й нині п’ятеро колишніх вихованців мешкають у дитячому будинку сімейного типу.
Проте якщо це «родинний дім», то чому вони харчуються окремо, а однієї зими вона почала вимагати зі своїх колишніх «рідних дітей» по 700 гривень на місяць за опалення? Чотирьох хлопців, як розповідають Наталія Скубій та Оксана Нікітюк, після «довгих і нудних розмов» із пані піклувальницею поселили на першому поверсі, в кімнаті, де температура взимку не перевищувала 7—9 градусів. Господиня не дала їм навіть постільної білизни. Зрозуміло, що це дорослі вже люди, але вони через таке ставлення вихователів не пристосовані до життя. «У липні 2010 року до начальника служби у справах дітей звернулася за допомогою громадянка К., усиновлена громадянами Черепом Д.О. та Череп Д.В. Вона просила захистити її житлові права і допомогти у виготовленні паспорта після одруження, оскільки її батьки категорично відмовляються надати їй будинкову книгу по вул. Жовтневій, де вона зареєстрована (всі вихованці дому Черепів реєструвалися в їхньому приватному будинку, бо той, в якому розміщується сам притулок, досі перебуває у власності міста. — Авт.), і вимагають, аби вона негайно виписалася з нього та не претендувала на житло.
А 2009 року з аналогічної проблеми зверталася по допомогу колишня вихованка О., яка свого часу не отримала житла в Київській області, бо цим батьки-вихователі не займалися. Батьки-вихователі забрали у неї всі документи й вимагали знятися з реєстрації з їхнього помешкання» (з офіційної довідки).
ЗАМІСТЬ ТИШІ — ТАНЦІ
Керівник служби у справах дітей каже, що чимало дітей Череп привезла з Києва, бо на місці було вирішено не поповнювати дому-притулку новими вихованцями. А немає дітей — немає дитячого будинку. Причому привозила без жодних документів! Служба документи збере, передасть, за кілька місяців вони зникають. Частина вихованців так і вийшла з будинку Черепів без паспорта, наголошує Скубій, хоч батьки-вихователі, як і рідні, власне, положенням про такі заклади зобов’язані дбати про це.
Натомість, вважає місцева влада, забагато уваги приділяється театру танцю «Зорецвіт», у якого справді чимало костюмів (і їх здають, як я зрозуміла з розмови з Олечкою, в оренду). Займається понад сотня дітей, причому в приміщенні, де живуть і роблять уроки вихованці Черепів. Хто з мам, які активно захищають «Зорецвіт», захотів би такі танці до упаду в себе вдома?
На Волині — півтора десятка подібних дитячих будинків сімейного типу. І тільки з будинком Черепів виникли такі проблеми. Виходить, ідея створення подібних закладів має сенс, але принцип добору людей, які беруться за виховання дітей, має бути, очевидно, іншим.
