Ще півтора року тому в Пулемці залишалося для продажу дві хати, які можна було придбати за тисячу-дві «вічнозелених», а нині уже нема жодної. І це при тому, що ми проїхали майже все село — і побачили лише одну новобудову на зразок «хатинки митника», котра могла б претендувати на великий на ній заробіток. Пулемець вражає дивовижної краси незачепленою природою та... бідненькими хатами, хоча свого часу мав звання столиці прикордонної контрабанди цигарками та спиртом у процвітаючу тепер Білорусь.
Усю вільну нерухомість — понад 60 хат — минулими роками на корені, як кажуть, скупили мешканці Львова. Серед покупців — одиниці нововолинців і лучан. І справа не лише у більшій, ніж у волинян, підприємливості галичан: останні купували пулемецькі хатки заради чистої екології, грибів, ягід, риби, і переважно ніяким чином не чекали від покупки перспективних дивідендів. Глушина ж!
Нині ж спадкоємці померлих пулемчан швидко оформляють спадщину, а якщо хтось колись і збереться продати батьківське обійстя, то не за 10 тисяч гривень, як торік, а, щонайменше, у кілька разів дорожче. Власне, і не продають, очікуючи у близькому часі «золотої» навколо земельних ділянок лихоманки. Причиною для ажіотажу стала давно обіцяна, образно кажучи, інтервенція у Пулемець інвесторів. Село, котре тягнеться понад кордоном з Білоруссю, давно є для них ласим шматочком завдяки незаселеному берегу озера, яке за своїм розміром є другим — після Світязя — в Україні. Цілюща вода і рибні багатства лише додають бонусів.
Про те, що інвестор є і що він хоче на цьому березі Пулемецького озера збудувати санаторій, місцевому людові відомо давно. Торік навесні пулемецький сільський голова Ганна Олександрівна Сукач розказувала, що на сесії депутати висловили з цим наміром згоду. Тоді інвестор начебто обіцяв і вирішити інші нагальні проблеми селян, взявши в оренду сільськогосподарські угіддя. Інвестор теж був галицької крові. Волиняни надто довго, образно кажучи, запрягають — чи не знають ціни тутешній землі?..
Втім, наразі земля на березі озера, до якої заможні люди виявляють неприкритий інтерес, ще не має іншого господаря, крім громади. Ганна Сукач каже, що депутати тепер... «бояться пустити інвестора на свою землю».
— Треба виробити генеральний план села. Без нього село розвиватися не може. Інвестор зі Львова готовий був оплатити його розробку. Але стримують нерішучість і боязнь депутатів.
Той же інвестор уже придбав колишні колгоспні ферми. Вони, на відміну від руїн у переважній кількості волинських сіл, добре збережені, зняли лише вікна і двері. На запитання, що ж запропонує він селянам, сільський голова каже: «Напевне, агрофірму створить».
Галина Борисівна Коваль, котру ми згодом зустрінемо на сільській вулиці, буде більш відвертою:
— Ферми викупив задарма і нічого на них не робить. Людям за майновий пай давав лише третину вартості. Ми за покійну свекруху отримали всього 280 гривень. А вартість паю — 800. Може, заради землі нашої й викупив?!.. Обіцяв інвестор лише цього року 50 робочих місць створити, а де вони? Потім, кажуть люди, ферми розвалить, та й матиме собі земельку...
Ніхто з місцевих на колишні ферми та можливі на них дивіденди посягань не мав. А ось на берег Пулемецького озера поклав око не лише багатий львовець (у цих краян так називають львів’ян), а й самі пулемчани.
Спірна територія тягнеться уже за селом. Чому ці землі прозвали Солдатськими Городами — сільському голові невідомо. Нині це піщаний перелісок, котрий підходить до самого озера.
— До озера у нас не скрізь підійдеш, дуже заросли береги. Одне лише місце, де гарний пляж, у нас на нього кажуть — «Біля балагану». А балаган — то цегляна будка, в якій, коли працювала риболовецька бригада від Шацького рибцеху, приймали улов, — розказує, везучи нас на Солдатські Городи, де мав би постати не гірший, ніж «Лісова пісня», санаторій, Ганна Сукач.
Санаторію не буде вже хоча б тому, що інвестор хотів би облагородити не один гектар землі, на що погоджувалася громада, а, принаймні, чотири. Вільних земель же — 12 гектарів. То чому ж депутати на погоджуються на таке благо, як інвестор і санаторій? Сільський голова, з першої ж хвилини наказавши виключити диктофон, «бо нічого говорити не буду», довго подумавши, направляє мене за роз’ясненням поведінки депутатів до вчительки місцевої школи, сільського депутата двох скликань Галини Володимирівни Шепелюк.
— Кому, як не сільському голові, краще знати проблему, якщо вона переймається інтересами села? — щиро дивується Галина Володимирівна. — Я нічого на цю тему говорити не буду!
Все ж признається, що люди інвесторів... бояться.
— Люди написали 68 заяв на отримання земельних ділянок для будівництва (а сільський же голова категорично заявила мені, що пулемчани тут будуватися... не хочуть! — Авт. ). По 18—25 соток припадає на кожного... А як буде генеральний план села, то, боїмося, усе скасують!
Шепелюки і самі мають там наділ, навіть знають, що територія поділена на три вулиці: Нову, Жовтневу і Лісову (у них — якраз на Лісовій).
— Але ще я там не була, нічого не робила, бо людям нашим, відчуваємо, там не буде й пахнути. Бо землю між собою поділять можновладці й товстосуми.
Земельні ділянки пулемчанам виділяли, розкаже згодом Галина Борисівна Коваль, перед останніми виборами. Село, яке вже зрозуміло, чим володіє, було збурене.
— Я так кричала, так просила, аби і нам виділили ділянку, що аж захрипла! — сміється тепер Коваль. — А нічого й не добилася.
Щоправда, золотий у майбутньому пісок на березі озера пулемчан лише поманив. Оскільки нема генерального плану розвитку села, то освоєння виділених рішенням сесії ділянок відбувається теоретично (хоча нам у селі розказували, хто на своїй ділянці вже збирається будуватися, а хто свою й продав). До десятка чоловік спробували узаконити свої ділянки, судилися, та без генплану не ставить свій підпис архітектор району.
— Ото люди й кричать: тільки спробуй, тільки проголосуй за генеральний план! Сьогодні та територія вважається у межах села, а куди її виведуть згодом і кому, врешті, дадуть? Кажуть, що інвестор був проти, аби людям виділяли землю, бо він хоче розвиватися на широку ногу. А ми ж тут народилися, тут живемо. Нам що: облизня дадуть? Ото депутати наслухаються, що люди кричать, і голосують проти усяких інвесторів та генерального плану села, — каже Галина Шепелюк.
Одним із господарів, які претендують на землі поблизу «Солдатських городів», є 38-річний Олександр Демаков. Каже, що серед шести десятків щасливчиків, які хай теоретично, але отримали наділи неподалік озера, є й завідуюча місцевим клубом, і місцевий землевпорядник... За свій наділ два рази судився в Шацьку, подав апеляцію у Львів. Але нині дав цій справі спокій, бо без генерального плану вона справді стопориться. Та й гризе Демакова інше: гектар землі за селом, при в’їзді з Шацька, на якому він почав вирощувати лохину. Кущі цієї диво-ягоди він придбав у Білорусі.
— Тут недалеко село Приборове. Я їздив до одного чоловіка за саджанцями, а він і каже: «Займися, синку, лохиною, у програшу не будеш!»
Лохина на околиці Пулемця росте другий рік, хоча ягід вистачає лише на гостинці: рослина вибаглива й вередлива, до багатих врожаїв треба чекати. Та плантація вже мало доглянута: Демакову, вважає він, вставляють палки у колеса, душать, переходять дорогу... Через два роки раптом виявилося, що ділянку він зайняв... самовільно. І Олександра оштрафували на солідну суму. Штраф він платити не збирається, бо стверджує, що було рішення сесії з погодженням на оренду ним цієї ділянки. Щоправда, визнає, що територію йому наділили не в натурі, а на карті, що ніяких документів сільська рада йому так і не видала — але ж за два роки претензій щодо так званого самозахвату не було?!
Спроби вияснити ситуацію у сільській раді майже потерпіли фіаско: про все, що стосується землі, тут воліють мовчати. Спочатку сільський голова просто вийшла з кабінету, залишивши землевпорядника, як кажуть, віддуватися і за конфлікт з Демаковим, і за секрети Солдатських Городів. Знервована землевпорядник Марія Василівна Дорош воліла говорити лише про, як вважає тепер, самозахват Демакова, але не про виділені (бодай на папері) понад 60 ділянок поблизу озера. Ганна Олександрівна Сукач, змушена робочим часом повернутися за робочий стіл, уважно читала районну газету...
— Ми Демакову всього-на- всього на сесії погодили оренду землі. Але те рішення було прийнято з порушеннями. Я тоді не розібралася... — визнає врешті вона.
— Про те, чи виділяли ділянки біля озера, говорити не буду. Мені за них вже жити не дають! — нервує землевпорядник.
А освоєння «золотого» піску на узбережжі Пулемецького озера лише ж починається...
