25 грудня — 40днів, як Мирон Семенович пішов у Вічність... Петровського знали й любили чимало людей — одразу на сторінках соцмереж засвітилися, немов поминальні свічки, пронизливі тексти, а поет Григорій Фалькович написав: «Величезного таланту літератор і дослідник літератури. Дуже делікатна й тонка, але дуже принципова людина. З тих небагатьох, кого називають неформальними лідерами покоління. Учитель, порадник і друг величезної кількості чудових людей».
Мирон Семенович був найближчим другом Літературно-меморіального музею Міхаїла Булгакова з дня заснування. Проживаючи разом тяжку печаль втрати, співробітники музею згадують дорогу для всіх нас людину.
«МИРОН ПЕТРОВСЬКИЙ КАЗАВ, ЩО БУЛГАКОВ ЗІТКАНИЙ З ПОВІТРЯ КИЄВА, І ВИВОДИТЬ ФОРМУЛУ ЦЬОГО БУЛГАКОВСЬКОГО ПОВІТРЯ»
Людмила ГУБIАНУРI, директорка Музею М.Булгакова:
— Мирон Петровський був одним з тих киян, які не просто ратували за створення Музею Булгакова, а доклали для цього чимало зусиль. Так, 1987 року відбулася подія, яка могла б змінити перебіг історії створення музею. В одній з київських газет з’явилася замовлена стаття про те, що нібито Булгаков стріляв у Довженка, і навіть наводилися якісь посилання. Треба було не просто спростовувати, а діяти, будучи в темі, й при цьому мати ім’я. Такими двома людьми, які змогли цю вигадку повністю спростувати і врятувати честь і гідність Міхаїла Булгакова, стали Мирон Петровський і Вадим Скуратівський. Після їхніх виступів у пресі редакція вибачилася «за поширення недостойних чуток навколо імені М.Булгакова».
Я познайомилася з Мироном Семеновичем, коли після навчання в Тарту прийшла на роботу в Музей Булгакова. І зустріч з ним стала продовженням моєї Тартуської історії, де відносини викладача і студента мали дуже серйозні багаторічні демократичні традиції, і викладач ставав учителем і другом. Мирон Семенович був з цієї плеяди дивних людей, по-справжньому відкритих для спілкування, і, в першу чергу, це відчували ми, молоді. Розуміли, що йому дійсно цікаво з нами спілкуватися, дізнаватися, чим ми живемо. Він часто був нашим гостем, ми мали задоволення з ним постійно спілкуватися, причому це завжди був прихід «з приводу» — коли йому було що розповісти, показати, дізнатися, що у нас відбувається. А коли йому за станом здоров’я приходити стало важко, ми намагалися передавати йому не просто привіти, а наші статті, публікації, книжки. І він завжди знаходив можливість передзвонити, поговорити, знайти потрібні слова щодо тієї чи іншої праці. Мирон Семенович належав до тих людей, які не шкодують добрих слів, і ніколи не говорив про недоліки. Тільки зараз розумію, що треба було запитувати, щоб почути його зауваження.
Я знала його не лише як співрозмовника і письменника, а й як чудового оратора — бувала на його лекціях, які завжди ставали справжньою подією в житті Києва, і вільне місце знайти було неможливо. Якби він викладав у вишах, впевнена, що це була б справжня школа Мирона Петровського.
Він був видатним вченим. Коли читаю його статті або книжки, я відчуваю таке ж хвилювання, як при читанні хорошого роману чи класичної поезії. І якщо говорити про ту сферу, в якій найбільше орієнтуюся, — про науку, що зветься булгакознавством і розвивається останні сорок років, глибоко переконана, що її неможливо уявити без двох авторів: без Маріетти Чудакової та Мирона Петровського. Усе, що відбувається після того, як були видані їхні праці, відбувається лише тому, що є ядро, є фундамент, є основа. Це класика, це вже хрестоматія. З’являється безліч нових публікацій, цікавих, прекрасних, але, мені здається, без них можна уявити життя й творчість Міхаїла Булгакова. Без робіт Чудакової й Петровського це зробити неможливо. Роль Петровського особливо важлива. Ось як спочатку булгакознавство вибудовувало біографію письменника: «Булгаков у Києві народився, вчився, одружився, потім приїхав до Москви «провінціалом у жовтих черевиках», почав у Москві жити й писати свої геніальні твори». Так було до появи Мирона Петровського, який зробив велике відкриття: визначив зв’язок Булгакова з Києвом як києвоцентричність, показав цей зв’язок на прикладі всього художнього світу письменника. Не тільки локально, в «Білій гвардії» — прослідкував її від першого роману до останнього, до «Майстра і Маргарити». Петровський досліджував творчість багатьох письменників — Бенедикта Лівшиця, Миколи Ушакова, Наума Коржавіна, яких «київська мітка» зробила тими, ким вони стали. Але Булгакова це стосується в першу чергу. Говорячи про міфологізований Булгаковим Київ, Петровський всі ці міфи прочитує — міф про Рим, про Єрусалим. Приголомшлива виходить картина, коли ми розуміємо, що Булгаков, переїхавши до Москви, «привозить» туди свій вічний Київ і показує його «місту й світу». Мирон Петровський казав, що Булгаков зітканий з повітря Києва, і виводить формулу цього булгаковського повітря. Він абсолютно чітко розумів усі її складові: сакральну географію, київський театр, київську музику. І точно так само, як Булгаков, був киянином, був справжнім патріотом.
«УРОДЖЕНЕЦЬ ОДЕСИ, ВІН, ДІЙСНО, КИЯНИН, У ПОВНОМУ СЕНСІ ЦЬОГО СЛОВА»
Тетяна РОГОЗОВСЬКА, старший науковий співробітник Музею М.Булгакова:
— Уявіть собі Золоті ворота, над якими ще немає церкви. Ми з Мироном сидимо у Золотоворітському сквері після засідання клубу «Києвознавець» у кенасі (тоді — кінотеатр «Зоря»), де він звернувся до членів клубу з проханням допомогти знайти газету «Чортова перечниця», що виходила в Петрограді й Києві 1918 року. Члени клубу вперше почули про цю газету. А я дуже здивована, бо нещодавно прочитала його книжку про Корнія Чуковського (літературним секретарем якого він був) і вирішила, що вона написана ровесником Чуковського. Виявилося, що він молодше Корнія Івановича майже на півстоліття, і у нього чорна борода. Коли він знайшов «Чортову перечницю», в газеті «Культура і життя» з’явилася стаття «Чортова лялька» — одна з його перших булгакознавчих студій. Так почалося наше спілкування з Мироном Семеновичем.
Настала «друга відлига», Мирона друкували, виходили його статті й книжки. І він свої усні розповіді, що передували статтям, «програвав» на аудиторії, а іноді цією аудиторією була я. Під час однієї з наших прогулянок (ми з ним часто ходили маршрутом: Володимирська — Андріївський узвіз) він розповів мені про нещодавно надруковану п’єсу «Батум». Багато булгакознавців вважали, що її не треба було друкувати. А Мирон довів, що треба. І так її розкрив — довів, що, хоча це й не найкраща п’єса Булгакова, але в ній багато важливого міститься. Робота з ним над статтями, над перекладами, звичайно, дуже багато давала, він був суворим редактором. Я дозволяла собі з ним сперечатися, зараз каюсь, але що ж каятися...
Під час Булгаковських читань у Пітері ми з ним були на виставці, і раптом я побачила, як Мирон у напівпоклоні звертається до якогось вусатого чоловіка. А я до цього чоловіка готова була «влізти в телевізор», тому що це був Юрій Лотман, він читав тоді цикл лекцій про культуру. Пієтет був величезний і в Мирона, і, звичайно, в мене. І коли він мене відрекомендував Лотманові — це було неймовірне враження.
Уродженець Одеси, він, справді, киянин, у повному сенсі цього слова. І києвоцентричність Булгакова, яку він вивів, як формулювання, для нас — як маяк. Для нього неважливо було, що сусідують на Мало-Провальній вулиці будинок № 21, куди ходить Миколка Турбін, і будинок № 13 на Мало-Підвальній, куди ходив Михайло Булгаков до своїх друзів Сингаївських. Важливо було, що існує міфологічний простір, і він доводить, що брати Турбіни приходять на «найфантастичнішу вулицю у світі» за законами, що їх відкрив Булгаков. Троє дверей, три сади, три хвіртки — я тільки потім це збагнула.
Усі свої книжки він передавав до музею, і на книжці «Майстер і Місто» написав автограф: «Будинку Турбіних — музеєві Михайла Булгакова — будьте ласкаві, знайдіть місце моїй бідній книжці в цьому будинку. Мирон Петровський. 9.02.2019». Одного разу сказав мені: «Ось три полиці булгаковські, будь ласка, заберіть до музею». А майже всі книжки, які до нього стікалися, роздаровував друзям і передавав до бібліотеки Могилянки — вони лежали окремо на столику, готові до подальшого переміщення.
Передав нашому музеєві три теки матеріалів про Булгакова — театральні програмки і квитки, програми Булгаковських читань і величезну кількість газетних та журнальних публікацій, багато яких не знайдеш у мережі. Є такі раритети, як стаття Коліна Райта (автор однієї з перших книжок про Булгакова англійською) «Mikhail Bulgakov’s Developing World View» з дарчим написом Миронові Петровському: «Бажаючи Вам усього найкращого — ось моя стаття, про яку я Вам казав. Сподіваюся, що вона буде Вам цікавою — особливо стор. 161 до кінця. Можливо, я ще раз про це вестиму мову наступного року в Києві. Тобто про світло і спокій. Соlin Wright. 2 / VII / 90». Подарував нам унікальні світлини німецької аерозйомки Києва 1918 року, одна з яких — на обкладинці першого видання книжки «Майстер і Місто».
Але річ, звичайно, не тільки у «фонді Петровського», і не в тому тільки, що він, за визначенням Маріетти Чудакової, «найвитонченіший філолог і найкращий у світі булгакознавець». Річ в особистості Мирона, яка нам освітлюватиме шлях. Його вплив на навколишніх був великим, це доводить, що його визнано. Визнано скрізь, не лише в рідному місті. 2012 року в альманасі Toronto Slavic Quarterly (№ 40) великий розділ (близько 200 сторінок) присвячений 80-річному ювілеєві Петровського. А нещодавно колеги-булгакознавці проводили булгаковські читання онлайн і вшанували пам’ять Мирона Петровського хвилиною мовчання. Він вирізнявся особливою вимогливістю до слова і, як Булгаков, був «лицарем словесності». Спасибі йому, що він був. Пам’ятатимемо. Згадуватимемо ... Як написав Жуковський:
«О милых спутниках,
которые наш свет
Своим сопутствием
для нас животворили,
Не говори с тоской: их нет;
Но с благодарностию: были.»
«ПІШОВ ВІД НАС МИРОН СЕМЕНОВИЧ ПЕТРОВСЬКИЙ, НАШ ДРУГ І НАШ УЧИТЕЛЬ»
Кіра ПIтоєва, провідний фахівець Музею М. Булгакова:
— Пішов від нас Мирон Семенович Петровський, наш друг і наш учитель. Ті, хто знали його давно, не можуть змиритися з думкою, що люди, які несли на собі тягар опору часові і того життя, яке їм дісталося, йдуть, залишаючи нас у глибоких і сильних роздумах. На щастя, їхня енергія має варіант втілення. Це книжки, які він залишив нам. Книжки, сповнениі дивовижних думок — думок-образів, якими ми часто-густо послуговуємося і які тепер здобувають додатковий сенс. Енергія опору дуже відчувається в його працях і назавжди буде уроком і прикладом для тих, хто залишився після нього. Бо народжувати такі думки могла людина титанічної сили духу. Людина, яка не усвідомлювала своєї величини і того, що розмова з нею дає нам. Кожен час по-своєму складний для людей, які живуть у цей час. Але для небожителів, яким, я вважаю, є Мирон Семенович, і для того часу, який йому довелося прожити, потрібно бути людиною надзвичайної волі, щоб продовжувати перебувати на хвилі опору і знаходити слова, які передають дух опору в житті.
Як буває в людей такого масштабу, йому були притаманні м’яка манера тихо говорити і чудовий гумор. Я, наприклад, пам’ятаю епізод, який мене все життя зігріватиме, підтверджуючи, що навіть у гуморі він залишався високим фахівцем. Ми йшли вулицею і зупинилися біля якогось кіоску, він розсміявся і на моє негласне запитання сказав: «Я прочитав — сосиска в тексті!».
Звичайно, голос його ще звучить, і світиться його посмішка, радше напівпосмішка — це залишиться надовго. А підтвердження — його чудові цитати, зокрема щодо Києва, щодо Булгакова і нерозривного зв’язку Булгакова з Києвом. Таке враження, що вкладено його власне уявлення про це місто, і його думки явно перетиналися з роздумами нашого патрона.
Ми часто з ним довго розмовляли, і я боялася, що відриваю його або він не дуже добре почувається, тому в кінці розмови завжди перепрошувала І завжди чула у відповідь його знамените: «Ні, це я перепрошую». Таке назавжди залишається з нами, і ми дуже часто в житті вживаємо цю фразу.
Я хотіла б сказати ще про те, що Петровський був творцем не тільки своїх книжок, він був творцем дивовижної родини. Тієї самої родини, з якою ми сьогодні намагаємося розділити тягар втрати і продовжуємо спілкуватися. Тієї самої родини, яка, звичайно, тримається його величезним духом. Це і є закон природи, який Петровський дуже добре відчував. Перепрошую, дорогий Мироне Семеновичу, за пафос. Але так вийшло. І до зустрічі ...
