Незабутній оповитий туманом червень 1945 року, парад Перемоги в Москві. Кінокадри й фотографії зберегли ці вічні фрески історії. У першому ряду, четвертий зліва, зі штандартом розгромленої есесівської дивізії «Мертва голова», який він зараз повергне до підніжжя мавзолею, — один із солдатів, що штурмували нещодавно рейхстаг, двадцятидвохрічний Георгій Воронков. Він іще не уявляє, як ляже подальша лінія життя, що стане його лампадою. Звитяжний воїн, відзначений за мужність орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І й II ступеня, орденом Слави, стане студентом-медиком, вибере своєю професією психіатрію, привнесе в цю складну й тонку сферу важливі прозріння, свої оригінальні ідеї. Бойові нагороди надіватиме рідко, але кожного травня увага студентів і колег буде прикована до нього, єдиного у вузівській сім’ї учасника апофеозу справедливості далеким ранком переможного року. Так сталося, що вже близько двох десятиліть Воронкова немає з нами. Але шлях свій, по суті подвижницький до самого кінця, він пройшов так, що, згадуючи його, звертаєшся до слів пісні — «И как ее не заслоняй, жива Победа!»
Майбутній лікар народився 11 травня 1923 року в Сімферополі, у сім’ї лісового інженера Леоніда Олексійовича Воронкова. Дитинство в Криму, потім, як віхи зростання, — Сибір, Кавказ, Москва й 1940 року Київ. Безтурботний літній вечір 21 червня 1941-го, випускний бал після закінчення школи. А на наступний ранок — військкомат. Перший бій прийняв під Моздоком, відбиваючи ворога, що рвався до кавказької нафти, за знищення двох танків супротивника отримав першу бойову відзнаку. Звільняв Україну, Білорусь, Польщу та її столицю Варшаву. Був двічі поранений і кілька разів контужений, але повертався до строю. Навесні 1945-го в палаючому Берліні, маючи звання гвардії сержанта артилерії, командир Воронков брав участь у форсуванні киплячої у вогні Шпреє, подальших завершальних боях — узятті рейхстагу, рейхсканцелярії, будівлі Люфтваффе. У складі збірного батальйону фронтів був направлений до Москви на парад Перемоги. Підходив для цього, як то кажуть, за всіма параметрами — і зростом, і виправкою, й бойовою біографією. 1947-го вступив до Київського медичного інституту. Закінчив його 1953-го у випуску, до якого належав, зокрема, майбутній лауреат Нобелівської премії світу, реформатор кардіології академік Євген Чазов.
Звичайно ж, перед Воронковим відкривався широкий спектр наукових доріг, виклики й спокуси швидких і вражаючих медичних досягнень. Але він віддав перевагу психіатрії, нелегкій дорозі співчуття й дієвої допомоги «убогим духом», як називають у Новому Заповіті божевільних (в українській глибокій транскрипції — залишені Богом). У чому ж полягали мотиви не дуже типового для прославленого фронтовика вибору, що додав Георгій Леонідович до програм лікарні, біля якої в церкві з певною музейною відвертістю й сьогодні можна побачити роботи бентежного Врубеля, які нагадують, що так чи інакше поблизу — будинок скорботи? Разом із завідувачем кафедри психіатрії й наркології Національного медичного університету імені О.О.Богомольца, професором Олександром Напреєнком, наступником Георгія Воронкова в керівництві кафедрою, у кабінеті зі старомодними меблями, який прикрашає портрет учителя, ми начебто входимо у течію неповторної повісті.
— Київ певною мірою причетний до прологу психіатрії як простору безкорисливої любові до ближнього, — замислюється Олександр Костянтинович. — Адже вже в «Ізборнику Святослава» ХI століття, у цій дивній енциклопедії істин, згадуються «недуги душевні», описано марення переслідування, алкогольний делірій із видіннями страхітливої «погані». Минали століття, і наче в доброчесному протистоянні жахливим актам інквізиції на Заході, де сотнями спалювали «відьом», нещасних жінок із психічними відхиленнями або навіть без них — просто за підступним наклепом, на цих землях непорушними залишалися звичаї співчуття до таких хворих і турбота про них. Одним із проявів допомоги стало відкриття 1786 року на території Кирилівського монастиря «дому божевільних» на 30 ліжок, що відійшов у володіння Приказу громадської опіки. Це й був прообраз «Кирилівки», нинішньої лікарні імені І.П.Павлова, з її історією, повною драматизму.
— У Києві працювала блискуча плеяда психіатрів. Хто з них, виходячи, скажімо, з виданої торік вашої визначної праці, присвяченої 100-літтю кафедри, ніби спонукав до цієї місії й Воронкова?
— Великою мірою — хай, звісно, лише опосередковано — напевно, професор Валентин Михайлович Гаккебуш, до речі, він посприяв заснуванню в Київському медичному інституті психоневрологічного факультету, можливо, й сьогодні незайвого. Назви деяких праць В. Гаккебуша, хоча з’явилися вони досить давно, — «Нове у вивченні емоцій», «Досвід вивчення особистості за допомогою гіпнотичного гальмування», «Досвід вивчення музичної обдарованості» — промовляють самі за себе. Проте прямим наставником Воронкова був професор Яків Павлович Фрумкін, так само як і Гаккебуш яскравий представник московської психіатричної школи. Його блискучі лекції, де майже вичерпно було показано риси шизофренії, епілепсії, інфекційної й алкогольної психіатричної патології, психозів пізнього віку, ці своєрідні психіатричні спектаклі в аскетичній, часто холодній лікарняній аудиторії, не залишали слухачів байдужими. Так Воронков опинився в студентському гуртку при кафедрі, увійшов до кола дивної, переважно умоглядної діагностики психічної патології, а потім його прийняли в клінічну ординатуру. Кандидатську дисертацію — про особливості електроенцефалограми при лікуванні хворих на шизофренію методом інсулінотерапії — готує й захищає досить швидко. Але набагато більше Воронкова інтригують проблеми епілепсії, де він, наприклад, уперше пропонує свій прогностичний радикал, свою формулу запобіжної уваги щодо можливих маніфестних стадій судомного синдрому. Узагалі, у шуканнях цієї клінічної лікарні питання ефективного лікування хворих на епілепсію з її руйнівними наслідками аж до створення спеціалізованого центру, багато в чому завдяки зусиллям Георгія Леонідовича, зайняли гідне місце.
— У мої студентські роки, що протікали в той самий знаменний період, коли на факультетах медінституту поряд із нами, недавніми десятикласниками, домінувала генерація фронтовиків, Воронков брав участь у виставах драматичної студії, зокрема в постановках сатиричного плану, що мали гучний успіх. Фактично, у цьому захопленні пульсувало життєствердження, наперекір майже згубним випробуванням, крізь які пройшло це покоління. Був відомий як висококласний фотограф, та, до того ж, і майстерний ретушер. І все це поєднувалося із вражаючими успіхами в лікувальній роботі та результативним науковим і етичним марафоном. Світ і природа через об’єктив фотоапарата були його пристрастю.
— Справді, Георгій Леонідович був хорошим, а мабуть і унікальним у своїй дієвості, лікарем, оскільки прекрасно володів гіпнозом, будучи й тут артистичною натурою. Для досягнення ефекту тут потрібно було й якось особливо відчувати душу пацієнта. У той же час Воронков був вельми затребуваний і в адміністративному ракурсі. Працюючи в клініці, він був одночасно заступником начальника відділу спеціалізованої допомоги Міністерства охорони здоров’я України, відповідаючи, зокрема, за розвиток психіатричної служби в республіці, а потім протягом вісімнадцяти років був головним психіатром міністерства. В цілях головних фахівців Міністерства це таки особлива місія і, якщо хочете, майже мінне поле... І якраз на цьому тлі надзвичайної зайнятості він 1972 року захищає докторську дисертацію «До проблеми дебютів і ранньої діагностики епілепсії».
— Митцем, причому науковим, він, можна сказати, був і у фотомистецтві. Так, для «Навчального атласу з психіатрії», виданого в співавторстві з Я.П.Фрумкіним, Г.Л.Воронков увесь вражаючий фоторяд виконав, як відомо, сам. Як розповідав мені професор Володимир Григорович Коляденко, нині проректор Національного медичного університету, видний дерматолог, а в ті далекі роки випускник медичного училища, лаборант кафедри, фотолабораторію Георгій Леонідович обладнав і вдома. Адже день його, враховуючи різноманітність обов’язків, був ретельно розписаний, і знімки він друкував пізніми вечорами. Але звернімося все ж таки до теми епілепсії, до оригінальної мелодії Воронкова в її баченні.
— Вона, ця тема так званої стигми, для психіатрії одвічна. «Падучою» страждав, наприклад, царевич Дмитрій, а діагноз ретроспективно поставив А.П.Чехов, чим вельми пишався. Після війни ця патологія значно зросла на тлі частого черепномозкового травматизму, і не лише в бойових сутичках, але й серед мирного населення, що часто за тих обставин опинялося під вибухами та гарматними обстрілами. Адже безіменні висоти лише в пісні безіменні. Володіючи енцефалографічними методиками в поєднанні з тонкою лікарською інтуїцією, Воронков звернув увагу й на дебюти епілепсії в дитячому віці у вигляді певних форм поведінки й навіть рухових реакцій, і виділив свої «радикали». Зрозуміло, наскільки актуальні такі діагностичні розгадки й передбачення в профілактичному аспекті, коли алгебру діагнозу перевіряють і навіть ініціюють гармонією спостережливості.
— 1975 року за пропозицією Я.П.Фрумкіна Г.Л.Воронков очолив чудову кафедру. Але керував цим форпостом наукової психіатрії лише до 1991 року, абсолютно добровільно запропонувавши цю посаду вам і залишившись лише професором у кафедральному складі. Нині такий вчинок людини в розквіті творчих сил і за необхідних регалій — просто рідкість.
— Я був після недавнього захисту докторської дисертації дуже збентежений такою зміною ролей, несподіваною ідеєю кадрової ротації, але бажання вчителя виявилося непохитним. Чим він керувався? Прагненням до творчої розкутості. До «Довідника лікаря-психіатра», що вийшов двома виданнями, до «Таблиць і схем у психіатрії» мріяв додати й клінічні записки, а, мабуть, і фронтові спогади. Говорити про війну Воронков не любив, але вона таки жила в ньому. На жаль, усе склалося не так.
— Життя солдата Перемоги обірвала автокатастрофа...
— Георгієві Леонідовичу як ветерану війни була надана можливість придбати автомашину «Волга», а це, у свою чергу, стало приводом для придбання дачі в одному з сіл на Полтавщині, у благословенному краю України. Здавалося, здійснилися мрії. І ось серпневого вечора 1992 р. він за кермом вів машину до Києва. Діяв, вочевидь, кваліфіковано, фронтова обережність була з ним. Проте при обгоні, за розповідями очевидців, раптом наблизилася загроза зіткнення із зустрічною автоколоною, і Воронков, прийнявши, аби уникнути катастрофи, єдине можливе рішення, різко повернув, отримавши при ударі об бетонну опору фатальне пошкодження грудей. Невістка й онука на задньому сидінні залишилися неушкодженими. За словами рідних, останньою втіхою героя війни, що на секунди отямився, була фраза — «Ви живі?» Що ж, і ця мить постає символом його одіссеї, її хвилюючим радикалом, надсумою життєвих принципів.
Покоління воїнів-фронтовиків лише в Київському медичному — це жива крапелька в морі самопожертвування. Наприклад, професори Василь Мілько, Олександр Грицюк, Макар Черенько (також кавалер ордена Слави за знищення танка «Фердинанд»), Ігор Савицький — ровесники Георгія Воронкова, як і він, вони прийшли на студентську лаву з вогню битв. Їхні колеги, що воювали лікарями або фельдшерами, — Василь Братусь, Андрій Шуринок, Семен Лаврик, Микола Ситковський, Андрій Ромоданов, Олександр Грандо, Олександра Сокіл, Олександра Кисельова, Микола Данилевський, Михайло Ковальов. Про кожного можна написати свою повість, і цей етюд — на їхню честь.
