У цілому охорона існує для охорони. Та буває, коли й від
неї шукаєш порятунку. Хто не в курсі — можу пояснити. Наша хатка знаходиться
на вулиці Луговій, 5 і стоїть на міліцейському, так би мовити, обліку.
В передпокої живе маленька чорна скринька сигналізації, яка блимає червоною
лампочкою й пильнує.
Коли заходиш, набираєш необхідний код з двох цифр (навіть
вам не скажу) і, відмінивши тривогу, радісно котишся далі. А якщо непрошений
гість заявився, то швидко повинен прибути «бобик» з ментами, й відсупроводити
громадянина туди, де він буде бажаним — оскільки менти теж люди і їм треба
план виконувати.
Однак сигнал тривоги міг спрацювати й сам. Чи то через
засмикану електростанцію, чи то ще дiдько зна від чого, та менти з'являлися,
тоді коли вдома взагалі нікого не спостерігалося.
Про такі візити ввічливості свідчили квитанції, виявлені
на кухні, подібні до лаконічних парканних написів «Петя та Вася тут були».
Однак траплялися вторгнення нечасто.
А тут за місяць — шість разів! Матусю вже по телефону знімали
з лекцій у інституті: «Ви розумієте, ми тут у вас...» Коротше, менти хіба
що не ночували. Вони самі не розуміли, в чому справа, чому електричне коло
спочатку роз'єднувалось, а потім з'єднувалось. Сигнал тривоги трепетно
надходив на пульт і треба було реагувати... Вони (а точніше старший лейтенант
Гавриляко) наполягали на тому, щоб ми перейшли на телефонну сигналізацію.
Та це було б ще гірше, оскільки наша чудова телефонна станція три дні з
п'яти не працювала. І взяти квартиру під охорону за допомогою «глухонімої»
телефонної трубки — було ще проблемнішим.
Слід сказати, що до цих подій відбувся ще один цікавий
випадок. Десь у нашому районі завівся «морзянщик». Тобто, я не знаю, чи
азбукою Морзе вибивав він радіоповідомлення, чи якоюсь іншою мовою, та
цього «шпигуна» я пречудово чув на своєму магнітофоні.
Поставиш Рода Стюарта, тільки, починаєш потроху, мліючи,
відтягатися, як раптом його алкогольно-баритональний тенор перекривається
морзянкою. «Ай фор мі... пі... пі-пі... Ай фоу гів мі... пі-пі...» Це було
нестерпним. Лютуючи, я увімкнув відео. А він і там дістав. Прямо по «Польоту
над гніздом зозулі» в тій же послідовності бігали сіро-білі брудні смуги.
Продовжувати «політ» за таких умов я не міг. Потім я розбишаку зловив приймачем
на частотах FM...
Розлючений, я бігав по периметру квартири, думаючи: «Ех,
раніше, за радянських часів, було чудово. Їздили чудо-машини, в яких на
даху крутилася спеціальна антена-вловлювач, схожа на тенісну ракетку...
Зробили б голубчика... А так...» Я навіть записав ворога на плівку. Скажено
побігавши по кімнатах, я ліг спати.
Та спав я тієї ночі тривожно. Мені здавалося, що безліч
морзянок у вигляді чорних маленьких курчат скаче по мені й безугавно пікає:
«Пі-пі... Пі-пі- пі...». Потім мені приснилося, що люди перестали розмовляти
між собою звичайним робом, а спілкувалися, не роззявляючи ротів, за допомогою
тієї ж морзянки. Пі-пі... пі... Нею, як вірусом, було наповнене повітря
навколо.
І ось у моєму черепі несподівано прояснився зв'язок між
приїздами ментів і радіолюбителем-невидимкою. А що коли це він своєю штукою
наводить поле в дроті сигналізації? Чим не версія? Я й поперся з нею наступного
дня в гості до міліції. Там сиділи два типи: той же лейтенант Гавриляко
й капітан Чихвостов.
Гавриляко був рожеволицим селянським парубком з білястим
волоссям і бежевими віями. Чихвостов, навпаки, був маленьким, смаглявим
і чорним, подібно до цигана. Першому цілком підійшов би ковбойський капелюх,
а другому — сережка в вусі.
Ковбой відразу ж став наїжджати, що, мовляв, через нас
— мене й матусю, — в них перевитрата виїздів. Тобто, що ж ви так? Щось
треба робити.
Таке відверте нахабство розбудило в мені ураган у відповідь.
Це, кажу, я створюю вам проблеми? А чи не здається вам, що ви — мені? Мамусю
з лекцій зриваєте, мене — з газети. Що ж я тут сиджу? Гроші вносимо справно.
В чому річ? Розбирайтеся.
Ковбой, розчервонівшись, заходився палко доводити, що захист
громадян — це не справа міліції, якщо в них щось десь не спрацьовує. Вони
з радістю охороняють тих, у кого все гаразд з апаратурою, а тих, у кого
неясно, що відбувається — вони захищати відмовляються.
— А, то ви відмовляєтесь! — оскаженів я. — Чудово. З цієї
миті, — кажу, — буду ваші слова записувати на диктофон!
Я дістав свій вірний «Панасонік» і помістив його на стіл.
Диктофон завжди справляє на наших людей найживіше враження. Якщо секунду
тому вони думали, що їх слова у вигляді хмаринок відлетять у вікно та,
пролившись дощиком на кукурудзяні поля, розчиняться у просторі, то тепер
вони розуміли, що їх слова матеріалізовані, спіймані й посаджені на ланцюг.
І їх завжди можна пред'явити господарям як речовий доказ. Навіть дуже чесний
громадянин, відповідаючи на запитання: «котра година», бліднув, побачивши
цей апарат. Мало там що. Раптом він помилиться, раптом його годинник відстає?
Потім не відкараскаєшся.
На ковбоя диктофон подіяв не пригноблююче, а розбурхуюче.
Він розчервонівся, як кочегар, почав то підхоплюватись зі стільця, то сідати
назад, вигукуючи: «Ну й пишіть! Так! Нам нема чого приховувати! Так!»
— То ви відмовляєтесь охороняти громадян? — повторив я
запитання.
— Пишіть, пишіть, — гарячився ковбой, не відповідаючи на
нього, а все більше розходячись.
Несподівано заколисливо-доброзичливим тоном психотерапевта
заговорив циган:
— Давайте спокійно розберемося. Розсудимо так: вам це треба
не менше, ніж нам. На вашій дільниці багато помилкових викликів. Іноді
навіть два- три приходять ОДНОЧАСНО.
Ось ключове слово! Тут я ментам розповів теорію радіо-маніяка.
Сигнал, мовляв, зумовлює спрацювати сигналізацію відразу в кількох місцях.
— Резонно, — сказав циган.
Ковбой нічого не відповів, але з того, що в нього знову
зарожевілась шкіра, було зрозуміло — ідея сподобалась. Однак йому зовсім
не хотілось її розробляти.
— Ось ви й з'ясуєте, де цей передавач? А ми розберемося,
— підкинув він локшини. В глибині мого нутра це роздмухало нове вогнище
пожежі, але циган швидко запобіг його поширенню:
— Ми, звичайно, теж підключимося. Здається, за два будинки
від вашого бачили на даху антену якоїсь дивної форми.
— Ви зв'яжіться з розвідкою або з кимось іще, — порадив
я.
— Спробуємо, та шансів мало. Це інше відомство. Є, щоправда,
якесь товариство радіолюбителів, у якому мають бути зареєстровані адреси
всіх, у кого є передавачі. Може один з них орудує в ваших околицях?
Розробивши докладний план, менти залишили цю справу. Та
й я особливо не наполягав — хвиля уявних тривог стихла. Зрідка я подзвонював
ковбойсько-циганській групі захоплення, та вони повідомили лише одне: радіолюбителів
у Києві біля трьох тисяч. Натовп! Страшно уявити, що буде, якщо всі вони
зберуться й почнуть «морзячити» в ефірі...
Як виявити цю капосну антену, я не знав. Вони всі для мене
настільки загадкові створіння, що я б нізащо не зміг би визначити, яка
з них для чого. Та ще й сучасна їх різноманітність...
Якось я стовбичив на своєму балконі разом зі своїм товаришем
Бочаровим, і, без задоволення вдихаючи дим його сигарети, я звернув увагу
на те, що прозоро-синє небо розділене якоюсь ідіотською чорною струною.
(Закурив, до речі, Бочаров півроку тому, коли розлучився з дружиною. Так
що нема лиха без добра. Під добром я, звичайно, розумію розлучення.) Чорна
нитка, що прошивала небеса, дратувала.
— Що це за дріт? — спитав у я приятеля, — Він псує краєвид.
Він ліниво повернув очі в той бік і, видуваючи струмінь
диму, пробурмотів:
— Це антена радіолюбителя.
Я трохи не впав із восьмого поверху!
— Попався, гаде! — закричав я оторопілому Бочарову. А потім
кинувся до протилежної сторони балкона, і Бочаров з полегкістю зрозумів,
що я маю на увазі не його. Я простежив, куди веде ця «нитка Аріадни».
— Так, подивимось, подивимось... Ага... На балкончик до
сусіди. Ну що ж, час ввести в дію дуже внутрішні органи, поки вони від
неробства зовсім не атрофувалися.
Циган і ковбой провели наступного дня роз'яснювальну роботу
серед сусіди Юри.
Юра був височенним худим парубком. І якщо капітан Чихвостов
мав риси циганські, то Юра — негритянські: кучеряве, мочалкоподібне волосся,
пухкі губи й випучені очі, що виблискували білками на темному фоні обличчя.
Шкіра в нього була середньої смаглявості, тобто такого кольору, яка була
в Майкла Джексона, коли він обілився тільки наполовину.
Рівень агресивності в мене на ту мить був слабким. Якби
Юрко мені тоді підвернувся, коли я вночі бігав по стелі — точно б я його
білим зробив. А зараз я був у майже дружньому настрої.
Бачитись ми з ним бачились, але практично не спілкувалися.
Про зміни в його особистому житті я знав тільки зі скандалів. Коли він
одружився на високій блондинці — вони почалися, коли розлучився — закінчилися.
Наслідком цього шуму стала дитина, яка мешкала вже не тут...
— Показуй штаб, — сказав я, привітавшись. Дуже цікаво було
подивитися на джерело мого неспокою.
Джерело виявилося на кухні. Це був дерев'яний ламповий
приймач чемоданного розміру. В центрі його тьмяно мерехтіла зелена лампочка.
Коли в нього включалась зелена, на моїй охоронній скриньці гасла червона.
Система, як у світлофорі.
— Я радіолюбитель уже вісім років, — сором'язливо сказав
Юра, мов той герой, до якого прийшли вручити давно загублену нагороду.
— А чому я раніше ніколи не чув про твої успіхи? — поцікавивсь
я не без сарказму.
— Вдосконалююся, — посміхнувся він. — Особливо останні
півроку — коли з роботи вигнали. Я звідси діставав до Африки, до Антарктиди...
— Знав би ти, як ти дістав мене, — зітхнув я. — А як це
відбувається?
— Посилаєш сигнал. Його на тому кінці Землі приймає який-небудь
радіолюбитель і відправляє тобі листівку із зворотною адресою. В мене їх
більше тисячі: з Англії, Данії, Японії. З понад сорока країн. Минулого
року я став чемпіоном. За добу я зв'язався двісті разів.
«З них, мабуть, двічі до мене приїжджали менти», — визначив
я.
— А навіщо ви зв'язуєтеся? Про що ти говориш з опонентами?
— Та, загалом, ні про що, — знизав плечима Юра. — Просто
зв'язуємося. Для кількості.
— Ого, ти просто радієш що ще хтось є на світі. Кількість
у якість не переростає. Гаразд, а нам що робити? Ти вже знаєш, що у мене
завдяки тобі, менти частіш бувають вдома, ніж у себе. Треба ж про людей
подумати — у них діти, сім'ї.
— А в мене дозвіл від клубу радіолюбителів є. Можу показати.
Ліцензія на три роки.
— Не знаю, що у тебе за ліцензія, та нишпориш ти своїми
радіопроменями і в моєму телевізорі, і в магнітофоні, і у приймачі. Тільки
холодильник нормально захищений. Так що давай по-хорошому: трошки послаб
потужність, плюнь на Антарктиду. Або передавай привіт пінгвінам тільки
вночі, коли сигналізація відключена.
— Це складно, — заканючив Юра.
— Можна й простіше. Просто залізатиму на дах і відрізатиму
тобі антену. Тобі на те, щоб її відновити, доведеться щоразу витрачати
часу в двадцять разів більше, ніж мені її знову чикрижнути. Цього тобі
треба?
Пауза. Він перетравлював почуте.
— Ну, добре, — сказав він. — Я спробую щось зробити. Адже,
не відомо точно, що справа в мені?
Логічно. Щоб пересвідчитися, чи в ньому, ковбой розробив
експеримент.
Гавриляко тепер проявляв усі ознаки службового завзяття.
Потрібний документ було відправлено до відповідних інстанцій і залишалося
тільки підтвердити теорію практикою. «А тоді, — з радістю говорив він,
— нехай роблять, що хочуть».
Він виклав у документі й мою чудову теорію про потенційного
радіолюбителя-домушника. Суть її така.
Менти на масивчику зазвичай роз'їжджають на одному «бобику».
Йде радіосигнал. Сигнал тривоги спрацьовує в двох квартирах... Вже у другу
вони прибудуть із запізненням. А якщо сигнал збільшити: одночасно спрацює
три квартири, п'ять, десять. Куди молодцям відправлятися? Напевно, до найближчої.
Та при повторному спрацюванні обов'язково «обламаються». Так і будуть стояти
художньою прикрасою пейзажу. І ось тут з'являється наш нелінивий друг радіолюбитель,
котрий закинув приманку на якусь жирну квартирку. Все це Гавриляко задоволено
описав у рапорті й відправив начальству.
Схема експерименту була проста. О дванадцятій дня маман
чергує вдома. Юра починає вибивати своїм тричі рознещасним ключиком сигнальчик.
Той жваво проникає (або ні?) в електричну систему захисту нашої квартири.
Сигнал тривоги надходить на пульт. Операцію завершено. Оплески.
І ось маман у призначену годину сидить вдома. Ковбой —
в управлінні. Юра за гіперболоїдом.
Маман зачинила двері до кімнати, оскільки на ній встановлено
датчик такий же, як на вхідних. Для страховки. Сидить, чекає свого щастя.
Раптом лунає дзвінок у двері. Що робити? Щоб подивитися,
хто це, треба відкрити двері до кімнати, а значить, — розірвати коло. Дзвінок
не вгаває. Маман телефонує до Гавриляка. Мовляв, так і так, доведеться
тимчасово перервати експеримент — хтось вдирається. Ковбой дає дозвіл.
Маман розчиняє вхідні двері й на неї навалюються менти
з автоматами наперевіс...
Виявляється, Гавриляко забув попередити власних головорізів.
Вчення вийшло максимально наближеним до бойових умов. Маман, людина інтелігентна,
але коли на сьому спробу пояснити автоматникам, що йде експеримент з передавачем,
вони таки виписали штраф із реплікою: «Заплатіть — будете менше експериментувати»,
— вона зірвалася...
Хвилин через десять, послухавши бекання Гавриляка в телефонній
трубці, наймогутніший із сіро-комбінезонних воїнів послав його на...
Відповідний папір пішов угору, але ніякої реакції у відповідь
не було. Морзянки поки-що не чути. Чи то сусід применшив потужність апарата,
чи то роботу знайшов — невідомо. Бійців міліції зайве не турбуємо. Радіолюбитель-домушник
також іще не визрів. У центрі уваги все більше комп'ютерні зломщики. Якщо
що-небудь позаекспериментальне станеться (чого дуже не хотілося б) — повідомимо
окремо.
