Україна є великою космічною державою. Космічну дорогу людству торували такі народжені й виховані в Україні вчені та конструктори, як Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк і Сергій Корольов...
Цього року 12 квітня світ святкує 50-річний ювілей першого польоту людини в космос. Досі мало відомо про те, що в підготовці зоряного рейсу Юрія Гагаріна серед підприємств тодішнього СРСР брали участь колективи кількох українських заводів. Київський «Арсенал» випускав системи прицілювання ракет, «Київприлад» — індикатори для визначення вмісту масла в рідкому кисні для ракетних двигунів. Світловоди для ракет робили на «Арсеналі», на Харківському авіазаводі та на «Пожмаші» у Прилуках. Тож найпершу людину піднесли до космосу розум і долоні також українських учених, конструкторів, інженерів і робітників.
Програма «Восток» передбачала запуск у 1959—1961 роках космічних кораблів з мишами, собаками, людським манекеном (якого дотепники з ОКБ-1 Корольова охрестили «Іван-Іваничем») і аж тоді — з людиною. Усі ці кораблі спрямовувалися до космосу українськими приладами.
До ювілею старту Гагаріна ми зібрали спогади кількох учасників цієї події, які зараз мають поважний вік і живуть у Києві. Пропонуємо ці спогади читачам «Дня» без зайвих коментарів.
Микола Олександрович ПОНОМАРЬОВ, полковник у відставці, ветеран космодрому Байконур, у 1961 р. — військовий представник на заводі «Арсенал»:
— У липні 1960 року я отримав призначення до військового представництва на заводі «Арсенал» у Києві. Заводу доручили випуск систем прицілювання для бойових і космічних ракет. На «Арсенал», який мав досвід випуску геодезичних приладів, серед підприємств України припала левова частка робіт з підготовки польоту Гагаріна. Для виконання «космічного» завдання на завод залучили чимало молодих спеціалістів з провідних вишів СРСР.
Через складність завдання роботи на заводі велися з великим напруженням. Справу ускладнювали надзвичайно високі вимоги до якості та надійності нової техніки, яку виробляли на заводі. Робочий день тривав стільки, скільки було необхідно. Скажімо, мені доводилося працювати з дев’ятої години ранку й до першої години ночі. Утім, ніхто на заводі не обурювався. Уважалося: як треба — то значить треба!
Аналогічна — напружена — обстановка була й на космодромі, де мені пощастило брати участь у заключному етапі підготовки корабля «Восток-1» до старту. Потрапив на Байконур в листопаді 1960 р., їхав тоді туди на місяць — а повернувся до Києва лише за три...
Усі роботи з підготовки систем прицілювання ракети пройшли на космодромі успішно, та в останній момент сталося непередбачуване. Передстартові заміри системи прицілювання провести не вдавалося: світловод ракети (це тонкостінна труба, яка йде вздовж корпусу ракети) виявився деформованим — схоже, його зачепив монтажний кран при встановленні ракети. Ситуація складалася критична й загрожувала зривом старту! Як розповіли мені колеги-очевидці старту, врятувати становище зголосився слюсар заводу «Арсенал», киянин Віктор Філліпов. Він був на Байконурі у складі стартової команди. Отримавши дозвіл Головного контруктора С. П. Корольова, Віктор Петрович заліз на 30-метрову висоту ракети, пробрався до труби світловоду й плечами розсунув її зім’яті стінки. Після цього система прицілювання ракети спрацювала у штатному режимі, старт відбувся вчасно, світ отримав Космонавта №1, а слюсар Філліпов, за поданням Корольова, — звання Героя Соціалістичної Праці.
Євген Юхимович ПОНОМАРЕНКО, підполковник у відставці, у 1961 році військовий представник на заводі «Арсенал»:
— Я корінний киянин, на «Арсеналі» працював з 1959 р. Ми розробляли системи прицілювання для бойових ракет, а наприкінці 1960 р. одну з таких систем модифікували для космічних ракет серії «Восток». Як військовий представник, я контролював створення приладів для системи на етапах розробки техзавдання, проектування, виготовлення, випробування та встановлення на ракетах.
Ракету прицілювали за допомогою комплексу геодезичних приладів — теодолітів, коліматорів тощо, встановлених на стартовому майданчику. Складовою системи був також прилад на корпусі ракети на висоті 19 метрів. Стартове положення ракети «прив’язувалося» до наземної геодезичної мережі.
Ракета Р-7, яка несла корабель «Восток-1», була балістичною. Траєкторія її польоту задавалася стартовим положенням на Землі з таким розрахунком, щоб відпрацьовані ступені впали на територію СРСР. Ракету запускали під кутом 60 градусів до горизонту, щоб обертання Землі надало їй додаткового прискорення.
Під час створення системи прицілювання мені доводилося часто бувати на Байконурі. Летіли тоді туди з Підмосков’я понад вісім годин поштовим літаком Іл-12.
День 12 квітня 1961 р. пам’ятаю дуже добре. Уранці я прибув на стартовий майданчик «Востока», хоч усі регламентні перевірки наших приладів було успішно завершено напередодні. Близько сьомої години побачив автобус із космонавтами, який під’їжджав до стартової позиції. Розгледів у вікнах автобуса обличчя Юрія Гагаріна та його дублера Германа Титова. Відразу по тому пролунала команда всім незайнятим на заключному етапі передстартової підготовки залишити майданчик.
Нас відвезли на спостережний пункт за 3 км від стартової позиції. Це була проста дерев’яна веранда з гучномовцем, через який транслювалися команди з бункера управління стартом. З веранди було добре видно стартовий майданчик з білою ракетою та фермами підтримки.
Нас зібралося кілька десятків людей, причетних до старту. Ми спостерігали стартову процедуру, чули радіопереговори «Кедра» (Гагарін) та «Зорі-1» (Корольов). Затамувавши подих, слухали команди Головного конструктора «Ключ на старт!», «Продувка!», «Ключ на дренаж!», «Пуск!», «Запалювання!», «Підйом!» і спокійну гагарінську відповідь: «Поїхали». А далі було біле полум’я з-під ракети й білий дим навколо неї, був потужний гуркіт — і біла риска ракети відірвалася від землі й почала прискорено підніматися в небо. Уже як була в зеніті, ми помітили, як від неї відділилися частини першої ступені. Загалом ракету було видно ще близько хвилини після старту, потім вона зникла в небі...
Збуджені всі були надзвичайно. Хтось вигукнув: «Ходімо до Корольова!». Ми повернулися до стартового майданчика й дерев’яного барака неподалік, в якому був робочий кабінет Головного конструктора. Побачили, як Корольов зі свитою зайшов до кабінету, й залишилися чекати біля ганку. Десь за сорок хвилин він вийшов до нас із сяючим обличчям і вигукнув: «Вітаю вас! Гагарін успішно приземлився!». Почуття того моменту я не забуду повік. Це був справжній тріумф! Про нього, про той далекий день мені нагадує орден Червоної Зірки, яким я був нагороджений за гагарінський політ.
Валентин Павлович РУДАКОВ, у 1961 р. провідний конструктор Центрального конструкторського бюро заводу «Арсенал»:
— В ЦКБ «Арсеналу» я працював з 1958 р. Ми конструювали прилади азимутальної орієнтації ракет на стартовій позиції. Після мого приходу на завод ЦКБ отримало завдання розробити систему приладів для прицілювання на старті ракети з людиною. Йшлося про «виставлення» на стартовому столі багатотонної ракети висотою 70 м, яку хитав вітер, згинали та скручували добові перепади температури — і при цьому похибка прицілювання мала бути не більшою за 10 кутових секунд! Помилка в орієнтації ракети на старті загрожувала тим, що «Восток» не зміг би вийти на визначену орбіту й по завершенні польоту приземлитися в заданому районі. Фактично це означало би провал цілого проекту.
Керівники провідних оптичних підприємств СРСР відмовилися від такого складного замовлення. І тоді міністр оборонної промисловості Сергій Зверєв звернувся до свого колишнього однокурсника по Ленінградському інституту точної механіки та оптики Серафіма Парнякова, який очолював ЦКБ «Арсеналу». Той погодився обміркувати справу, і невдовзі ми отримали замовлення розробити комплекс таких приладів для корабля Гагаріна. Проте справа зрушила з місця аж тоді, коли Серафім Парняков придумав нагорі ракети встановити оптичну пентапризму і через неї «прив’язати» положення ракети до наземних приладів.
До втілення ідеї в життя було далеко, і ми працювали не рахуючись із власним часом. Нам організували гаряче харчування просто в КБ. Між кульманами поставили розкладачки, видали постільну білизну — і ми перейшли на тризмінний режим роботи.
Розроблені нами прилади мали витримувати спеку, мороз, вібрацію від старту ракети. Тому доводилося перевіряти конструкторські рішення знову й знову. Усі складні обрахунки ми робили за допомогою логарифмічних лінійок і ручних арифмометрів, комп’ютерів тоді не було. З кульманів креслення приладів йшли на виробництво. Готові деталі та вузли проходили випробування, які часом завершувалися невдало. Тому справу доводилося повторювати, іноді практично з нуля.
Згадуючи зараз ті важкі роки, я дивуюся тому ентузіазму, з яким долалися труднощі. Нам ніхто не обіцяв за роботу ані великих грошей, ані орденів. Але нам, тоді молодим, просто було страшенно цікаво працювати, нас надихало усвідомлення причетності до великої справи, до конструкторської еліти країни.
Багато разів мені доводилося їздити у відрядження до Москви, до ОКБ С. П. Корольова та на космодром «Байконур». На жаль, на старті Гагаріна 12 квітня я не був. Але ми в Києві слідкували за повідомленнями про політ. І коли він пройшов успішно — нашим радощам не було меж.
30 учасників програми отримали тоді урядові відзнаки. Серед інших, Серафіма Платоновича Парнякова нагородили орденом Леніна, мене — орденом Трудового Червоного Прапора.
Після старту Гагаріна були нові проекти, але ми працювали в тому ж темпі, з тим самим ентузіазмом, не чекаючи жодної винагороди. Якось Серафим Платонович спитав, чи не потрібна мені квартира абощо? Я відмовився — як бачите, досі живемо з дружиною в «комуналці»...
У наступні роки ми з колегами створювали прилади для радянської програми освоєння Місяця, потім я взявся за розробку приладів зоряної навігації. Сконструйовані мною зоряні секстанти досі працюють на Міжнародній космічній станції «Мир». Та то вже інша історія...
