Адже ось як влаштована людина: навіть коли фізично вона вже ніколи не встане на ноги й ходити в своєму житті не зможе — лише їздити в інвалідній колясці, все одно в підсвідомості закладено — ходити. Інваліди замість або разом із дієсловом «з’їздити», часто говорять «піти». «І я стараюся також так говорити: «Йди, сходи...» — поділилася з «Днем» Ольга Горянська, прес-секретар ВСОО «Конфедерація громадських організацій інвалідів». Інваліди діляться заповітним з Ольгою — у ві сні вони зовсім не бачать себе на колясці! Андрію Буднику — 41 рік, він володар 96 перших місць з гонок на колясках у всеукраїнських змаганнях. Ще ніхто не переміг Андрія — встановлений ним вісім років тому рекорд України з гонок на інвалідних візках на 1500 м тримається досі. Ще раніше він уже став асом у більярді, баскетболі. Також 2002 року на танцювальному чемпіонаті Європи він посів п’яту сходинку, зумівши гідно представити київський клуб «Березіль». Ще він — голова правління молодіжної громадської організації спортсменів-інвалідів «Іріда». Сьогодні Андрій задумав провести в грудні I Всеукраїнський фізкультурно-спортивний фестиваль серед інвалідів. Про підготовку до нього «Дню» розповів Андрій БУДНИК.
— Розкажіть, які фізкультурно-спортивні заходи ви готуєте до 3 грудня? Наскільки багатолюдним буде Всеукраїнський фестиваль інвалідів? До яких видів спорту необхідно готуватися учасникам?
— До всіх спортивних заходів я завжди стараюся залучати новеньких, свіженьких людей. А ще Україна нині єдина країна в Європі, в якій у грі в більярд для людей на колясках беруть участь жінки! За кубок жінки борються окремою командою. Якщо не помиляюся, то в українській збірній у більярд грають 16 дівчат (18—40 років). А чоловіків у нас понад 80. Наш I Всеукраїнський фізкультурно-спортивний фестиваль для інвалідів плануємо провести в перший місяць зими. Адже 1 грудня саме День інвалідів. Головне занепокоєння — щоб до цього часу наше фінансування до нас надійшло... Оскільки це зима, то на програму з різних видів фізкультурно-спортивних заходів впливає не лише погода, але й кількість виділених для організації фестивалю грошей. Думаю, у нас буде слалом — техніка водіння коляски, лише тут усе залежить не стільки від швидкості, як у гонках, як від правильного виконання вправ із перешкодами. Проводитимуться також змагання з настільного тенісу, дартсу, бочія. Цього року я, можливо, вперше проведу і новус — це як більярд, лише замість куль — шайби. Проста, але заводна гра така. Повторюся, все це залежить від того, наскільки ми зможемо «потягнути» у фінансах. А то ми щось там кублимося собі, а про це ніхто не знає.
— Андрію, щодо вашої травми: як же трапилося з вами нещастя?
— Травму я отримав 1989 року на річці Шилка, біля китайського кордону в Забайкаллі. Працював золотарем в артілі старателів «Тунгир». Мій брат уже раніше встиг туди влаштуватися, ось і я, як прийшов із армії, також поїхав. Коли валили дерева, валяльник припустився помилки — порушення техніки безпеки. Серед підрізаних валяльником дерев одне вчасно не завалилося, встояло. А потім від вітру впало. Впало на мене. 28 тонн. Відновлювався я довго — дев’ять місяців пролежав не підіймаючись. Спочатку там, у Росії, а потім мене вже додому — до Києва — перевезли.
— Якщо уявити, то це вже дуже страшно, а щоб пережити... Андрію, є безліч людей, які отримавши травму, замикаються в собі, часто почувають себе позасуспільством.
— Вважаю, якщо говорити про співвідношення активних і неактивних інвалідів, то 80% на користь неактивних. Після травми хребта людина повинна навчитися всьому наново: ходити, брати ложку, стежити за особистою гігієною. Але, хто бажає жити, той житиме. Я знаю людей, в яких були всі можливості жити й навіть ходити. Але вони вважають, що їм всі чимось зобов’язані. Деякі тихенько спиваються і помирають. А могли б і жити. Я так гадаю, що в більшості випадків люди отримують травму самі. Тому вважати, що всі тобі чимось зобов’язані неправильно. У Забайкалля я ж сам поїхав? Сам...
У мене практично не було цього перехідного періоду. Мене підтримували друзі. Я з сім’ї військових. Для мене не було надто важливим, що я на колясці, — головне, що я — людина. Особливо не страждаю, що я на колясці. Але, звичайно, буває й таке, що ображають перехожі, можуть послати.
— Чому?
— Інвалід із коляскою заважає перехожим пройти. Колись, звернувшись по допомогу на вулиці, у відповідь таке почув... Також, оскільки я інвалід, я не можу взяти кредит у банку. Так, у 90% випадків інвалідам банківське кредитування недоступне. Так би мовити, легка дискримінація. Також, трапляється, під’їжджаєш до ресторану, відразу офіціанти або ще хтось: «Чого ти сюди приїхав? Геть звідси! Тобі що гроші потрібні?» Я кажу, я можу ще тобі грошей дати. Хоча, в принципі, їх також можна зрозуміти: багато інвалідів дійсно таким чином просять гроші. І це вже така звичка в народі — якщо інвалід, якщо на колясці — значить жебрак.
— Як же ви знайшли собі роботу?
— Після травми я працював на Подолі ювеліром. Спочатку учнем ювеліра, а потім, і ювеліром. Хотів мати свої гроші, тому після травми я завжди працював. Згодом я пройшов курси реабілітологів або так звані табори активної реабілітації — згідно з шведською державною програмою в Україні. Взагалі в нас існує таке поняття, що людині з травмою може допомогти лише людина з травмою. Вам важко буде розповісти людині з паралізованими пальцями, як краще втримати ложку, як стежити за своєю особистою гігієною, як працювати з механізмом інвалідної коляски. У четвертій київській лікарні я пропрацював інструктором із реабілітації два з половиною роки. А потім мене звільнили, оскільки в мене немає медичної освіти. У нас дуже люблять папірці.
— Як же ті люди, яких ви вели, — їх передоручили іншому інструктору?
— Нікому нікого не передоручили — не було в них кому. Дехто з моїх пацієнтів зараз зі мною в організації («Іріді». — Ред.). Після звільнення з лікарні я закінчив університет «Україна» за спеціальністю фізична реабілітація. Потім я працював у Конфедерації («Конфедерація громадських організацій інвалідів». — Ред.) провідним фахівцем зі зв’язків із громадськими організаціями. Головою правління «Іріди» став 2002 року.
Зараз, щоб мати можливість нормально проводити всі наші заходи, я навіть створив своє ПП. Тепер продаю на кількох торгових точках у місті біжутерію, косметику — так порадили мені мої друзі.
— Андрію, розкажіть, як ви танцями зацікавилися?
— У 34 роки я переступив через свій ще один комплекс. Тоді мені запропонували танцювати. Я вже організовував різні спортивні заходи, але подумати не міг, що коли-небудь займатимуся танцями. І я став фіналістом чемпіонату Європи зі спортивних танців у латиноамериканській програмі. На Ленінградській площі Дніпровська адміністрація виділила приміщення. У цьому клубі я проводжу заняття з арабських танців, тут же граємо на арабських барабанах. Потанцювати приходять і жінки, і чоловіки від 16 до 40 років.
— Який ваш улюблений танець?
— Дуже подобається фламенко.
— Андрію, як я здогадуюся, ви, напевно, любитель влаштовувати вояжі?
— Зараз лише Україною подорожую. Ось цією весною ми з другом за три дні пробігли на «ланосі» всю Західну Україну. Крім того, раніше таке ж практикували в Чернівцях, Криму... Щодо інших країн, то 1996 року потрапив до Мексики — на змагання. Ще об’їхав всю Росію, і Сахалін, і Киргизстан. Був у Голландії, Німеччині, Греції, Китаї, Японії, звичайно ж, у Польщі... Але ось на Кубі не був жодного разу, і у Франції, прикро й непорядок. Потрібно поїхати.
— Хотілося б дізнатися: де і як ви бачите себе і очолювану вами громадську організацію «Іріда» років через десять?
— Я гадаю, що якщо з таким нервуванням усе піде й далі, то я через три роки піду на пенсію. І не пропаду! У мене немає родичів, але в мене багато друзів. Також тисячі доларів, що в мене є, вистачить на життя одному. Я ж бачу, що ми починаємо тонути у власному болоті. Ось якщо скоро вдарять морози, щоб усе це змерзло... Дуже багато політики втручається в нашу організацію. Ось, кажуть, хочеш провести цей і цей заходи — проведеш. Лише організуй нам зі своїх інвалідів стільки-то голосів до виборів. І в такому самому дусі що-небудь ще...
— Андрію, а ви самі не хотіли «піти на роботу політиком»?
— Мене двічі хлопці намагалися вмовити піти в Київраду. Але я відмовився.
— Ви, напевно, часто даєте інтерв’ю пресі?
— Преса звертає на нас свою увагу, якщо є якась підстава. Ось скоро знову буде 3 грудня — День інвалідів. А так — не особливо. Зараз постійно заводять цю тему про безбар’єрність... Безбар’єрність потрібна не лише нам. Скажімо, в Києві не так уже багато людей, які пересуваються на інвалідних візках. Набагато більше молодих мам із колясками. Я це до того, що не потрібно вважати, мовляв, що ці інваліди хочуть стільки всього! Якщо в місті, і в міському транспорті встановити пандуси, то вони полегшать пересування не лише інвалідам.
ДОВIДКА «Дня»
25 вересня 2008 року підписала Конвенцію ООН про права інвалідів та Факультативний протокол до неї. Конвенція є першим і абсолютним міжнародно-правовим документом, що захищає права людей із фізичними, психічними, розумовими або сенсорними порушеннями. Вона складається з 50 статей, в яких прописані права інвалідів на роботу, медичне обслуговування, освіту та повну участь у житті суспільства тощо. Згідно з Конвенцією, держави, які її підписали, повинні боротися з дискримінацією людей з обмеженими фізичними можливостями.
