Нещодавно мені довелося бути присутнім на нараді в міськвно разом із десятьма кращими шкільними вчителями. В ході обговорення питання, ніяк не пов’язаного із ЗНО, один з учителів із гіркотою зазначив: «Наші учні тепер зовсім «німі»: завдяки тотальному тестуванню вони зовсім розучились говорити, та й писати теж». Колеги дружно підтримали його в цьому. Всі вони розуміють те, чого часто не розуміємо всі ми: раніше відповідь учня на кожному уроці була водночас і перевіркою якості його усного мовлення та письма; тепер же йому не треба ні говорити, ні писати — треба лише ставити хрестики. Поступово, не будучи запитаною, сама здатність виражати свої думки у словесній формі починає атрофуватись. І сьогодні це вже відбувається...
Нині у зв’язку з обговоренням нової редакції закону про вищу освіту знову розгорілися пристрасті довкола зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО). Мені (разом із нинішнім проректором нашого університету О.В. Запорожченком) довелося бути членом невеликого колективу, який починав розробку проекту впровадження ЗНО в Україні. Тоді, десятиліття тому, це був пілотний проект, який здійснювався Фондом «Відродження» і курирувався Міністерством освіти й науки, а також Академією педагогічних наук. Тоді в його розробці брали участь по два представники від кожного з чотирьох класичних університетів: Львівського, Харківського, Одеського і Києво-Могилянської академії. Керувала проектом молода енергійна Лілія Михайлівна Гриневич...
Що приваблює людей в ідеї ЗНО? Я виділив би три головні моменти: безсторонність оцінки знань, об’єктивність, а також те, що ця система широко використовується у світі, зокрема — у Європі. Безсторонність, на думку більшості — найважливіша властивість ЗНО, завдяки якій можна перемогти корупцію у вишах. Власне, заради цього й було затіяно прискорене впровадження ЗНО і перетворення його на єдину форму відбору абітурієнтів. Але нам не говорять головного: насправді ЗНО аж ніяк не гарантує цієї безсторонності. Річ у тім, що і на етапі проведення ЗНО (у школах), і на етапі обробки його результатів (у регіональних центрах тестування і в республіканському центрі у Києві) існує чимало можливостей забезпечення потрібної оцінки потрібному випускникові... Ми повинні зрозуміти: ступінь захисту від втручання зацікавлених осіб у ЗНО чи не вищий, ніж у звичайного письмового або усного іспиту у виші.
Об’єктивність означає: кого б і коли б ми не опитували, відповідь «два на два — чотири» повинна вважатися правильною, а будь-яка інша відповідь на запитання про добуток даних чисел — неправильною. Але всім знайомим із технологією тестування відомо, що при проходженні ЗНО ваша оцінка залежить не лише від відповідності ваших відповідей істині, але й від того, наскільки правильними виявились відповіді всіх інших його учасників. Якщо більшість із них відповіла краще за вас, то ви отримаєте низьку оцінку, а якщо гірше — більш високу. Простіше кажучи, якщо ви опинитесь у компанії відмінників і четвірочників, то за відповідь «два на два — три» ви отримаєте незадовільну оцінку, а якщо в компанії трієчників і двієчників — задовільну. Ось чому ЗНО за будь-яких обставин більш-менш успішно пройде переважна більшість його учасників. Ось чому оцінки виставляє саме головний центр тестування після отримання всіх даних із місць.
Тепер про ставлення до ЗНО за кордоном. Справді, його проводять у багатьох країнах (у Шотландії, скажімо, вже з кінця XIX століття). Але, по-перше, там його проводять не лише у випускному класі, а кожні два-три роки навчання. Це дає можливість оцінювати розвиток учня, рівень викладання відповідних предметів у даній конкретній школі і навіть класі конкретним педагогом. У нас так не зробили. Чому? По-перше, тому що дорого. Зважаючи на брак грошей, тестування вирішили проводити тільки у випускних класах і на цій підставі приймати до вищих навчальних закладів, що й зробили. Тільки вийшло зовсім не по-європейськи: грошей-то все одно довелося вкласти дуже багато, але отримати достовірні дані про якість шкільної освіти, проводячи ЗНО тільки у випускному класі, та й то не для всіх, неможливо. За кордоном результати ЗНО враховуються під час вступу до вишів, при цьому в більшості випадків університети проводять ще й власні вступні випробування.
Нам пообіцяли, що шляхом запровадження ЗНО ми викоренимо корупцію у вишах. Не сказали тільки, якою ціною. Отже: розробка, випробування, підготовка до друку тестових завдань великим колективом фахівців; видання, розфасовка у спецупаковку, доставка у всі кінці країни; робота обласних і республіканського центрів тестування та колективів інструкторів у кожній школі, де проводиться тестування; доставка дітей із сільських шкіл до місць проведення ЗНО і назад; упаковка, доставка заповнених зошитів до регіональних центрів тестування; обробка результатів і друкування сертифікатів. Але це ще не все: коли нам офіційно повідомляють вартість ЗНО, доволі значні суми при цьому не враховуються.
ЗНО вибудовується — у переважній своїй частині або навіть повністю — на так званих закритих тестах, у яких пропонується кілька (зазвичай — від двох до п’яти) варіантів відповіді на поставлене запитання. Такого роду завдання мають на меті перевірити знання учнем конкретних фактів, наприклад: у якому році написано названий роман? у якій збірці опубліковано вказаний вірш? героєм якого роману є N? Знання фактів досягається переважно шляхом запам’ятовування. Підготовка до ЗНО з кожного предмета вимагає запам’ятовування величезного масиву фактів. Для цього потрібна добре розвинена і тренована пам’ять, якою більшість школярів не володіє. Підготовка до проходження ЗНО неминуче перетворюється на виснажливе зазубрювання і «натаскування». Але, як би не старався учень, він усе одно боїться того, що багато чого не запам’ятав або вже забув. Страх — це стресовий стан, який ще більше дезорганізовує пам’ять. Ось чому так часто при проведенні ЗНО навіть цілком успішні учні впадають у стан ступору. Ось чому оцінки, отримані за ЗНО, так часто нижчі за шкільні. Страх, стрес, депресивний стан, на які ми прирікаємо власних дітей та онуків, — теж неминуча плата за ЗНО. Але й це не головне.
ЗНО перевіряє знання фактів. Як відомо, освоєння емпіричних фактів — це тільки початок інтелектуальної діяльності. Видатний математик, дослідник методології наукового пізнання Анрі Пумнкаре ще століття тому зазначав: «Наука будується з фактів, як будинок будується з цегли; але сума фактів не є наука, так само, як купа цегли не є ще будинок». Важливі не тільки — і навіть не стільки — знання, але навички, вміння і здібності узагальнювати факти, формулювати закономірності і закони, будувати концепції, продукувати нові ідеї. А це вже вимагає чогось зовсім іншого, ніж механічне запам’ятовування. І тому нині, в епоху комп’ютерів із їх бездонною пам’яттю, наша здатність пам’ятати дедалі менш необхідна, натомість дедалі більш важливою є здатність узагальнювати, вирішувати, теоретично — і при цьому творчо — мислити. Але саме ці здібності ЗНО ніяк не виявляє, не оцінює і не сприяє їх розвитку. Цим воно помітно відрізняється від традиційних вступних іспитів.
На звичайному іспиті абітурієнт у процесі вирішення складної задачі може від хвилювання помилитися, множачи 7 на 8, і у результаті отримати невірну відповідь. Під час тестування така помилка буде для нього фатальною. На іспиті ж я побачу, що він помилився, але хід вирішення був правильним, а це все-таки важливіше. А може, я побачу ще й те, що абітурієнт запропонував нетривіальний спосіб вирішення даного типу завдань, а значить, він володіє незаперечними математичними здібностями.
Так само й на іспиті з літератури. Для мене як університетського викладача найменш важливо те, що понад усе важливо для ЗНО — знання емпіричних фактів, адже це те, що ми з найменшими зусиллями зможемо дати студентові в період навчання в університеті. Але для мене понад усе важливо те, що взагалі ніяк не враховує ЗНО — здібності абітурієнта до узагальнення цих фактів, до розуміння прихованих за фактами закономірностей, до систематизації цих закономірностей у концепцію, рівень правильності його усного мовлення та письма...
Таким чином, ЗНО явно суперечить меті вступного іспиту. Зробивши ЗНО єдиним засобом відбору майбутніх студентів, ми позбавили себе можливості відбирати найбільш здібних і відбираємо лише тих, хто найбільше знає. Не хочу нікого ображати, але якщо називати речі своїми іменами, то тепер ми дедалі більше приймаємо старанних і дедалі менше — талановитих.
Результати не примусили себе чекати. Ще зовсім недавно мало не всі студенти-відмінники активно займалися науковою роботою. Тепер, коли ми почали приймати до вишів за результатами ЗНО, картина почала змінюватись на очах: кількість відмінників, які займаються науковою роботою, почала різко зменшуватись. Дедалі частіше для них це заняття виявляється непосильним і нецікавим. При цьому вони продовжують залишатися відмінниками? Хто завтра «рухатиме вперед науку»? Хто завтра стане за кафедру у виші? Ось чому я проти того, щоб ЗНО було єдиним засобом селекції при прийомі до вищих навчальних закладів. Але сьогодні воно не просто є таким, воно стає структуротворчим принципом, на якому починає базуватися як середня, так і вища школа.
Наш консультант Альгірдас Забульоніс неодноразово говорив: «Щойно ви запровадите ЗНО, ваша школа перестане навчати — вона почне «натаскувати» учнів на проходження тестування, а це аж ніяк не одне й те саме. Так було у всіх країнах, де його впроваджували, буде й у вас». Так воно й сталося. Сьогодні ще можливе здійснення розумного компромісу старої системи навчання, яка цілком виправдала себе, і широкого впровадження тестування. Однак ще кілька років — і шанс буде втрачено. Всезнайок для програми «Найрозумніший» ми випустимо, а ось талановитих мислителів — ні. Реєстратори витіснять творців. Ось лишень кому і навіщо вони будуть потрібні в сучасному світі?
Я не проти ЗНО у принципі. Але воно не повинно перетворюватись на універсальний засіб вирішення всіх проблем середньої і вищої школи. У справі відбору тих, хто гідний навчатись у вишах, повинні брати участь всі учасники освітнього процесу: школа, держава, університет. Сьогодні школа бере участь у цьому процесі, виставляючи середній бал учня; держава інструментом ЗНО перевіряє знання учня і заразом — об’єктивність їх оцінки школою; а ось університет, для якого й відбирають учнів, повністю усунений від цього процесу: він не може ні відібрати для себе кращих за критеріями вищого навчального закладу, ні — водночас — перевірити об’єктивність їх оцінки школою і зовнішнім тестуванням. Це не просто несправедливо — це глибоко помилково. Так думаю не тільки я — так думає переважна більшість моїх колег. І не тому, що всі ми є корупціонерами. Коли ми виступаємо за збереження (разом із ЗНО) вступних іспитів у вишах, ми думаємо про долю талановитих дітей, які обов’язково повинні потрапляти до університету, навіть якщо в сільській школі їх чогось не довчили. Ми думаємо про долю університету, який має навчати перш за все здібних, а не «натасканих» репетиторами. Ми думаємо про долю освіти, яка аж ніяк не зводиться до запам’ятовування фактів.
