Чи вдивляємося ми в те, що нам хочуть показати? Чи вчитуємося в те, що для нас написано? Чи вдумуємося в «загальну картинку»?
... На вулиці Артема, центральній і «центровій» вулиці Донецька, вас зустрічає цікавий досвід політичної реклами. Три щити встановлено через рівні проміжки (щоб встигли схопити оком і зв’язати в одне ціле ті, хто проїжджає) на газоні, що розділяє проїжджу частину. Зображення — від фірми, плакатний помітний напис — від... не знаю кого. Ну, скажімо, від «батьків міста».
На всіх трьох щитах повторено симпатичну дівчину. Повернувшись до нас обличчям, вона витончено стоїть на карачках (в народі цю позу називають дещо по-іншому). Нижче — закличний напис: «Відродимо Україну!» Уявили? Їдемо далі. Під другим щитом (під дівчиною, що також заклично зігнулася): «Відродимо регіон!» Під третім: «Відродимо Донецьк!»
Якщо в першому випадкові картинка і «гасло» хоч якось співвідносяться, хоч дівчина не в національному костюмі, а така собі — середньоєвропейська, то дві іншi композиції викликають сумнів: тут явно потрібен символічний хлопець з обушком.
Хоча, можливо, дівчина нічого не символізує, а просто закликає: «Відродимо Донецьк! Відродимо регіон! Відродимо Україну!»
Але ось прочитуєш останнє звернення, підносиш очі і бачиш: повернувши до нас обличчя, витончено стоїть на карачках (в народі цю позу і далі) середньоєвропейська дівчина і говорить...
Тому я питаю: чи вдивляємося ми в те, що нам хочуть показати? Чи вчитуємося в те, що для нас старанно виписане? І, нарешті, на які роздуми наводить нас «загальна картинка»?..
