Співробітники проектів, якi працюють з постраждалими від аварії на ЧАЕС регіонами, запевняють, що їхнє населення поступово позбувається синдрому жертви: якщо раніше їм був властивий образ людини з простягнутою рукою (якій усі навколо винні, і у першу чергу, держава і світова спільнота), то тепер вони розраховують здебiльшого на себе. Стомившись від ролі вічного прохача, який чекає на те, що належить йому за правом, населення почало, як модно зараз говорити, самоорганізовуватися.
Звичайно, не абсолютно всі та далеко не скрізь. Завдяки Чорнобильській програмі розвитку ПРООН (вона охоплює села Київської, Житомирської і Чернігівської областей) перші ластівки з’явилися у Неданчичах, що на Чернігівщині. Село належить до так званої третьої зони радіоактивної забрудненості. Після аварії на ЧАЕС жителів цього регіону вирішили не піддавати обов’язковому відселенню, однак заборона будівництва інфраструктури тут з’явилася. У результаті сільські жителі так і не дочекалися благ цивілізації, і вже укладені у землю труби просто засипали.
Рік тому в Неданчичах утворилася перша громада. Селяни, особливо не мудруючи, назвали її «Відродження» — що повною мірою відповідало їхнiм сподіванням. Неданчичі — це центр сільської ради, до якої входять вісім сіл. Займаються тут в основному розведенням корів і свиней, оскільки ґрунт тут переважно не родючий.
Коли виникла ідея об’єднатися у громаду, мало хто залишився осторонь. 169 дворів справно платять кілька гривень на місяць — у спільну касу. Хоча спочатку місцеві жителі все ж опиралися: мовляв, чому я? Держава допоможе. Однак розмови ці швиденько припинилися — як тільки визначилося місце вкладення капіталу. Та і любителів зачекати, поки проблема вирішиться за рахунок сусіда, різко поменшало, коли було оголошено: якщо ти не член громади, а водопровід у хатi хочеш — підключайся, будь ласка, тільки спочатку виклади копієчку у кілька разів більшу. І до громади вступити можеш, коли захочеш, тільки сплати всі внески, якi набігли за цей час. Тому що няньчити дитя з пелюшок потрібно, а не коли воно вже своїх народило.
Починали селяни з найпростішого — що під силу було: з водопроводу. «Всім миром налягли, — хваляться тепер чоловіки. — Трансформатор поламаний відновили, стовпи з насосами поставили. А знаєте, яка у нас вода? Самопливом йде! З глибини 216 метрів. Ми уже і забули, що таке колодязі. А подивіться: хоча б гайку хто вiдвинтив. Ні! Тому що своє, своїми руками зроблено».
Взялися у Неданчичах і за шкільну майстерню. «Була вона у нас, — розповідає голова ради Олександра Пігар, — з проваленим дахом і згнилою підлогою. Подумали ми і вирішили: краще вже пристосувати під неї сарай навпроти». Усе село стало будівельниками. Самі колоди пиляли, котел встановлювали. Лише станки ставили приїжджі фахівці, щоб їх підключити за усіма правилами безпеки. У результаті вийшло вельми навіть симпатично: всередині смачно пахне свіжим деревом, ясно і затишно. А над входом — обов’язкова підкова. На щастя. Щоправда, стоїть у майстерні пам’ятник недовір’я громаді, як сміючись назвав піч регіональний куратор Чорнобильської програми відродження і розвитку ПРООН Олег Акушевич. Котел котлом, а раптом так і не буде обіцяного газу... Як піч не залишити?
Якось приїхали до Неданчичів активісти одного iз сіл Чернігівської області — Замглая. У себе в Замглаї, як розповідає Наталя Красківська (замголови громади «ТЕМП» — «Талановите, ерудоване молоде покоління»), вони прокинулися першими. Дiло знайшлася кожному: хто місцевим клубом зайнявся, хто задумався над утилізацією сміття. Спочатку важко було звичну свідомість зламати. Багато замглаєвців говорили: «Двісті років мені ваші витівки потрібні... Тут аби своє вирішити...»
Своє — це віз і чималенький візок проблем. Замглай створювався як типове селище-супутник: біля торфобрикетного заводу. І поки той працював, селище стрімко розвивалося. Років двадцять тому жити тут було престижно, квартиру отримати складно, а за благоустроєм Замглай було визнано кращим у Союзі. Але торф закінчився дуже швидко, не за сто років, а вдвічі менше. Тепер все селище стоїть на біржі. За п’ять років простою ніші, з яких вичерпували торф, заповнилися водою.
За тотальної сирості у Замглаї до того ж відсутнє опалення. Є тут старий котел, від якого раніше обігрівалися, але надто вже неекономічний, і населення не в змозі оплачувати усі витрати. Iз будівництвом нового котла, як тут говорять, Київ «затягнув». Хоча документи були готові ще минулого року, за роботу взялися тільки зараз.
Одного разу привезли проонівці сюди швейцарців. Вiдчувши на собі «збадьорюючий» ефект холоду, вони виділили грант на десять тисяч гривень на котельну у фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП). Це крім того, що на його ремонт дали близько дванадцяти тисяч гривень. У ФАПі вже зняли підлогу, стіни з дахом відремонтували. Для перепланування цеглу підкупили, сантехніку. «Донори ніби обіцяли ще інгалятори й інструментарій для медпункту, — розповідає голова сільської ради Олександр Красковський.
Словом, потрібно ворушитися, говорять жителі цих сіл Чернігівської області.
