«День» продовжує публікувати історію нашої авторки з Горлівки, яка стала вимушено переміщеною особою. Початок дивіться у «Дні» №145-146 від 14 серпня та №153 від 27 серпня 2015 року.
...Дивлюся всередину себе й розумію, що там, глибоко в душі, в серці й розумі, багато що справді перемістилося: щось пішло в тінь, заснуло до певного часу, забулося і стало малозначущим, а щось — набуло чіткості контурів, яскравості кольорів і хворобливої гостроти. Всі мої ролі, маски й обличчя — все зрушило зі своїх усталених місць, перевернулося, відкрило нові деталі та грані...
* * *
Так, тепер, коли я вже безодню часу не була вдома, коли почала забувати тріщини на асфальті перед під’їздом, коли голоси сусідів перетворилися на спогад, я стала ревнивою.
...Ранок починається з питання, від якого вже нудить, — що там, у Горлівці? Вечір закінчується ним же. Відповідь якось автоматично розшукується у ЗМІ, в соцмережах і нескінченних телефонних розмовах з друзями за нещастям, з родичами, із сусідами та колегами, які ТАМ.
Відповідь на це питання дуже потрібна з єдиною метою: щоб зрозуміти — чи можу я вже повертатися?
— Кума, — телефоную сусідці, — стріляють?
— Та вже тижні три як не стріляють. Чого не їдеш додому?
— А ціни як?
— Ну, ціни...
— А танки під вікнами?
— Ну, танки, припустимо, не під вікнами, але спостерігаються, звичайно...
— Роздивляєшся або відвертаєшся?
— Відвертаюся. Тут, якщо роздивлятися — не так зрозуміти можуть.
— Ну, і навіщо їхати?
— Так додому ж!..
Колишнє місце роботи — працює. Мій дзвінок застає заступника директора зненацька:
— Ми тут, у Харкові, збираємося випустити газету нашу дитячу, розповісте що-небудь про те, що у вас там відбувається? Без політики! Просто про дітей! Газета все таки горлівська.
— Ми дуже раді вас чути! А чи маєте ви право ТАМ випускати НАШУ горлівську газету? Про те, щоб щось розповісти — подумаємо, порадимося, запитаємо. І зателефонуємо. Якщо не зателефонуємо — значить, нам не МОЖНА!
Не зателефонували.
Їм не можна.
Якщо я повернуся додому — мені теж буде не можна на цю свою стару, улюблену роботу: до дітей не можна буде, щоб виховувати їх, як раніше.
Раптом відгукнулася у соцмережі колега:
— Я так рада з тобою поспілкуватися!
— Я теж! Як ви там?
— Ми? Ми виживаємо. А точніше — ми живемо тут повним життям! Це ви ось виїхали і вам там добре, так? А ми тут — то в підвалах, то на суботниках: розгрібаємо те, що твої друзі-»укропи» накоїли! Знаєш — ми не здамося! Ми влаштовуємо концерти, флешмоби різноманітні! Ми все тут відновлюємо, тому що любимо наше місто і не даємо йому померти! Ми всі один одному допомагаємо і взагалі!
— Що — взагалі?
— А те: ми — сьогодення горлівчани, а ось ви, котрі виїхали, і не знаю, хто тепер. Як ви будете нам в очі дивитися, якщо повернетеся і почнете порядки свої наводити, а? Думаєш, ми вас пробачимо, що ви нас тут кинули?
* * *
Я в Горлівці народилася, виросла й прожила все попереднє життя.
Чи можна назвати мене корінною горлівчанкою?
У Древньому Римі громадянами республіки вважалися лише ті, хто прожив у місті п’ять поколінь.
А мої батьки до Горлівки приїхали після Вітчизняної. Бабуся з татом — з Орловської області, а мама — з Ростова за розподілом на машзавод після технікуму.
Вони народилися далеко від Горлівки. Вона для них — не батьківщина.
Але в Горлівці народилися мої діти й онуки.
Проте навіть онуки — це лише третє покоління, яке, до того ж зараз, як і я, не в рідному місті.
Так, але мої діти — вони ж і діти мого чоловіка-українця, предки якого в Донбасі живуть із 1830 року приблизно. Значить вони — корінні?
Але — корінні хто?
У роду поляки, українці, росіяни й навіть, можливо, калмики, якщо судити за деякими рисами обличчя деяких найближчих родичів з Дону...
Страшна плутанина якась виходить, яка зводить нанівець будь-які міркування про те, чия ж це все-таки земля — що є Донбас?
Ті, хто залишився у Горлівці, твердять, що захищають СВОЮ землю, — «русскую»! — від «укропів», що напали на них.
Мій чоловік — «укроп»! — сидить поруч і запитує кудись у невідомість: а моя земля де?
Так, де його земля, в якій пращури лежать із середини позаминулого століття? Має він право хотіти повернути собі своє і повернутися, нарешті, додому, щоб (хай через сто років!) теж лягти у цю рідну землю поряд з матір’ю та дідами? І надгробну табличку підписати рідною українською мовою у себе вдома?
* * *
Вони там більше не вважають мене горлівчанкою і навіть радіють, що я немовби без батьківщини тепер: по заслузі мені, якщо виїхала! Пташка полетіла — місце прогоріло!
Вони там без мене щось планують, щось відновлюють, щось будують, роблять якісь нововведення.
Без мене!
У мене вдома!
Метуть мої вулиці, підбілюють мої бордюри, саджають квіти на моїх клумбах, перевиховують моїх дітей! Та так перевиховують, щоб вони мене ненавиділи! І щоб не прийшли більше до мене на заняття. І навіть щоб до міста мене не пустили! До мого міста!
Мене: росіянку Шевченко, яка все життя цьому місту присвятила!
Вони там — відчувають себе героями, які стоять за свою землю і здійснюють заради неї подвиги.
Вони там змушують мене відчувати себе зрадницею, яка їх залишила, і тому більше негідна гордого звання горлівчанки!
І в мене — розрив шаблону.
І нехай би тільки в мене.
Читаєш пости у соцмережах і бачиш неозброєним поглядом ці страшні ревнощі: ми, внутрішньо переміщені, ревнуємо наші міста до тих, хто залишився в них, а вони, котрі залишилися, ревнують усю Україну, яка їх нібито кинула, викреслила, забула.
Адже ревнощі — це страшна сила!
* * *
...І мені сниться, що я повернулася. Щоночі. Уві сні, вдома, я шукаю алгоритм поведінки, принципи взаємин, заняття собі шукаю нове, розуміння шукаю — чи потрібна я взагалі своєму місту? І чи потрібно воно мені.
Це як розлучення у фільмі «Суета сует», коли від героїні Галини Польських чоловік іде до іншої, але раптом гостро відчуває, що ця ІНША (робота, життя, країна, ідеологія!) йому абсолютно чужі й болісно шукає привід, щоб повернутися...
Там, у фільмі, герої знаходять і мужність визнати помилки, і привід, щоб все владнати, і все повертається до звичайного життя.
А ми, в цьому страшному військовому житті, в цьому розколі свідомостей, у розриві шаблонів, у ревнощах взаємних, які сподіваюся, обумовлені насамперед коханням, ми — чи знайдемо привід і причини для повернення?
