За останні десять років у вищій освіті було проведено ряд реформ. Стара система, що дісталася нам у спадщину від радянських часів, забезпечувала досить хорошу загальну підготовку в школах та вузах. Це було визнано у всьому світі. Наші фахівці з математики успішно працюють сьогодні на Заході. Те ж саме можна сказати й про інші напрями. Здавалося б, все просто — необхідно зберегти досягнення колишніх років і продовжувати удосконалювати організацію освіти. Як же протікав цей процес і який стан справ сьогодні?
Природно, що базою для реформаторських ідей були рішення Міністерства освіти і науки України. Ми намагалися розповсюдити у себе досвід передових країн Західної Європи і США. Таке прагнення можна тільки вітати. Але передові країни до сучасної організації освіти йшли десятки і сотні років. Ми ж хочемо зробити це за найкоротший час революційним шляхом. Подібні методи у нас збереглися від недалекого минулого.
Те, що у нас зараз відбувається, схоже, швидше, не на реформування, а на руйнування. Хаос в системі вищої освіти починається вже з визначення статусу вузів. Раніше у нас було три категорії вузів: університет, академія, інститут. Зараз ми вийшли на перше місце в світі за кількістю університетів на гектар землі. У нас є і національний, і міжнародний, і європейський, і державний університети. Крім них, існують також академії, інститути. Отже мали три різновиди вузів, а зараз скільки? Назва учбового закладу «університет» з’явилася за часів Візантійської імперії. Але ось «Аграрного університету», здається, ніде ніколи не існувало. Це наше нововведення. Більш того, з’явилися вузи, які мають подвійну назву. Наприклад, Національний університет «Київський політехнічний інститут». Що, в ньому дістають подвійну вищу освіту? На сьогодні це вже не політехнічний інститут, а поліінститут, бо в ньому готують фахівців не тільки технічного напряму, але й гуманітарного. Навіщо ця гра в назви?
У недалекому минулому існували спеціалізовані інститути економічного та юридичного профілю. Зараз же економістів і юристів готують майже всі вузи. Можливо, Україні й потрібно стільки фахівців дефіцитного профілю, але чи зможуть всі ці вузи, крім традиційних економічних та юридичних, дати справжню профільну освіту, не маючи висококваліфікованого викладацького складу?
Продовжуючи тему: Міністерство внутрішніх справ колись мало лише один вищий учбовий заклад і два факультети в Донецьку і Львові. Значною мірою поповнювали кадри цього міністерства вихованці Харківського юридичного вузу, факультети університетів. Зараз тільки у Києві МВС має вже два вузи і декілька в обласних центрах. Учбовий процес забезпечують там викладачі-«чолночники», які їздять, наприклад, з Івано-Франківська в Коломію, із Києва у Бориспіль. Про якість такого навчання можна тільки здогадуватися.
Невже й сьогодні Міносвіти не може визначити, скільки нашій державі потрібно фахівців зі всіх спеціальностей? Чи не час зупинити цей безрозмірний конвейєр, що випускає стільки «фахівців», що попиту на них не буде ані зараз, ані в найближчому майбутньому. Причому за часів колишнього СРСР вузи України готували фахівців ще й для багатьох республік (Россія, Молдова, Прибалтика, Закавказзя й Середня Азія).
У одній із січневих телепередач, учасниками якої були представники громадськості, працівник Міністерства освіти, ректор одного приватного вузу і, на жаль, майже не були присутні викладачі, керівник приватного вузу переконував, що його вихованцям при прийомі на роботу віддають перевагу, чого не скажеш про випускників державних вузів. Це викликає сумнів. Відносно конкретного вузу, можливо, це й так. На мою думку, потрібно провести висококваліфіковану експертизу всіх приватних вузів. Адже різниця між ними і державними учбовими закладами полягає в тому, що в перші легше поступити. Легше вчитися, бо вимоги до студентів нижчi. У цих вузах викладачі працюють частіше за сумісництвом або вийшовши на пенсію з державних вузів.
Чи не час Міністерству освіти розглянути це питання з державних позицій і навести порядок? Для того, щоб підвищити рівень підготовки фахівців, потрібно рухатися у двох напрямах: комп’ютеризувати навчання, а також його індивідуалізувати. Перше у нас здійснюється. А друге? Якщо викладач має навантаження більше 900 годин аудиторних занять на учбовий рік, то про яку індивідуальну роботу зі студентами можна говорити? Про яку наукову роботу викладача? Ще десять років тому в Китаї на одного викладача припадало 3 — 5 студентів, а скільки у нас?
Ще декілька зауважень щодо загальної організації вищої освіти. Згідно з існуючими правилами, вчена рада є дорадчим органом при ректорові. Точніше, ректор може враховувати рішення ради, а може й ні. Він особисто вирішує кадрові та інші питання. Така монополізація влади в руках однієї людини не сприяє демократизації вузівського життя. Адже навіть у Російській імперії вузи були найбільш демократичними установами в державі. Зараз Верховна Рада повинна завершити прийняття Закону про вищу освіту. А в яких вузах його проект обговорювався? Де проект закону, прийнятий у першому читанні? Чому цей проект готувався келійно? Чому він не пройшов широку апробацію у вузах? Хіба це демократія? Навряд чи сприяє поліпшенню вищої освіти й часта зміна міністрів, кожен з яких прагне якось реформувати галузь, але часу йому на це не вистачає.
Років п’ять-сім назад Міносвіти проводило організаційну роботу з підготовки республіканської наради викладачів суспільствознавчих наук. Вона відкладалася з року в рік. Зараз вже про таку нараду навіть й не згадують. А так необхідно її провести, обмінятися думками. Майбутнє нашої держави залежить, насамперед, від рівня інтелекту нашого народу, його ведучого загону інтелігенції, яка готується вищою школою. Невже це нам досі недостатньо зрозуміло? Наша майбутня інтелігенція повинна стати національно свідомою, патріотичною, самовідданою ланкою у справі побудови незалежної держави. Природно, що основна відповідальність за це покладається на гуманітарні дисципліни. На жаль, заклик до гуманітаризації вищої освіти, проголошений декілька років тому, залишився тільки гаслом. Але перед викладачами гуманітарних дисциплін стоїть серйозне завдання — допомогти майбутнім фахівцям сформувати нашу державну ідеологію. Відповідальна роль у цій важливій справі належить історикам. Своєю працею ми повинні пробудити у студентів почуття любові й поваги до історичного минулого нашого народу, виховати у молоді уміння використовувати досвід минулого, розуміти сьогодення й свідомо будувати завтрашній день.
З такої точки зору мені хотілося б розглянути й становище, в якому опинився курс історії України в технічних вузах. Згідно з інструктивними листами Міносвіти, на історію України відводиться 108 годин. Це просто «окозамилювання». Спочатку наводиться гарна цифра, а далі її починають урізати. У одному з документів вказується, що кількість аудиторних занять можна скоротити з 1/3 до 1/2, тобто до 72 — 54 годин, а залишок віднести на самостійну роботу. Що таке самостійна робота? Це що, час для самопідготовки? Пробачте, цього замало. Оскільки аудиторних занять всього 54 години, то вони плануються на один семестр, який закінчується екзаменом. На практиці це нараховує 9 лекцій (18 год.) і 18 (36 год.) семінарських занять. За дев’ять (!) лекцій ми повинні викласти курс історії України, починаючи з Трипільської культури до сьогоднішнього дня. Хіба можна вивчити історію України у всьому різноманітті її соціальних, економічних, політичних аспектів за такий короткий період? Можливо, вже настав час видати загальну інструкцію щодо організації викладання історії України у вузі, в якій все конкретно вказати, а не давати право кожному вузу вирішувати це на свій розсуд. До речі, на курс історії КПРС відводилося 120 годин аудиторних занять. Цей курс охоплював тільки одне століття.
Адже в середній школі історія України вивчається з 5 класу. Хіба може дитина 5 — 9 класів свідомо засвоїти історію складних соціально-економічних і політичних змін, які відбувалися на українських землях аж до початку XX ст.? Якщо врахувати, що школа не зовсім задовільно забезпечується підручниками і посібниками (карти, схеми, діаграми і т.п.), то стане ясно, з якими знаннями приходять абітурієнти на навчання у вузи. Протягом 5-ти років ми проводили анонімне анкетування студентів I-го курсу, задаючи питання з історії зі шкільних екзаменаційних квитків. Відповіді, які дають студенти, лише засмучують. Не хотілося б звинувачувати в цьому викладачів шкіл.
Тому викликає, м’яко кажучи, подив пропозиція пана Неверова (див. «День» від 27.12.2000) ліквідувати або звести до мінімуму лекції з історії і ввести екстернат. Потрібно, нарешті, конкретно визначити зміст програм iз історії України у школі та вузі. Якщо в школі вона повинна бути побудована на вивченні героїки українського народу, історичних пам’яток і тому подібне, то вузівська програма повинна включати осмислення соціально-економічних, суспільно-політичних, демографічних, етнічних процесів, змін географічних кордонів нашої держави.
Оскільки ми працюємо в технічних вузах, і нас — гуманітаріїв — у вчених і методичних радах троє-четверо, а «технарів» 50 — 60 чоловік, то наші спроби захистити викладання історії, як правило, закінчуються поразкою. Представники старших поколінь і зараз ще не відійшли від утопічних комуністичних ідеалів. У вузі введено курс «Українська і зарубіжна культура». Безумовно, знання цих предметів — невід’ємна складова загальної культури нашої інтелігенції. Але хотілося б спитати, чому ми штучно відірвали культуру українського етносу від її історії? Як можна відділити їх один від одного? І як можна викласти курс зарубіжної культури всіх часів за чотири лекції? Це просто знущання над всіма нами. А скільки годин відводиться для студентів заочної форми навчання?
Згідно з іншою інструкцією, цей складний і дуже потрібний курс завершується заліком, причому навіть недиференційованим. У академічній групі на залік відводиться усього 2 години. Таке становище веде до формалізації оцінки знань. У рішеннях колегії Міносвіти, інструктивних листах повно вказівок, які охоплюють всі напрями організації учбового процесу. На мою думку, там склалася атмосфера, як у колгоспі «Тихе життя». Але перебувати в такому настрої можна, якщо врожаї добрі, а якщо вони падають, то треба щось робити, а не хизуватися тим, що в наших вузах збільшується число студентів.
