Нещодавно в одній із центральних медичних газет було надруковано інформацію про те, що у Сумах вперше в Україні особи, котрі мають звання почесних донорів, одержали право на безкоштовний проїзд, пільги в оплаті за комунальні послуги. Не сперечаюсь про пріоритети, зазначимо — у Рівному щось подібне вже було. Рішенням міської ради почесні донори мали право на безкоштовний проїзд у громадському транспорті, активні донори плазми забезпечувалися додатково продуктами харчування за рахунок держави, у період загального дефіциту на побутові товари та взуття отримували талони на їх позачергове придбання. Не було проблем і з грошовою компенсацію — донорам плазми за кожну кровоздачу виплачували в середньому 25 карбованців, а оскільки кров на плазму вони здавали щотижня, погодьтеся, що сума у 100 карбованців у ті доперебудовні часи була суттєвим доповненням до сімейного бюджету. Більше того, компенсацію за здану кров у розмірі 16 карбованців отримували навіть так звані донори резерву — ті, хто одноразово здавав кров для потреб хворих родичів, друзів, знайомих…
З початком так званої перебудови виявилося, що збудована роками система на ділі не міцніша за картковий будиночок. Достатньо було маленького поштовху, економіка держави розвалилася, а разом з нею відійшли у забуття донорські пільги. Донори плазми, наприклад, стали найпершими кандидатами на скорочення. Адміністрації підприємств та організацій, на яких вони працювали, керувалися «елементарною логікою»: навіщо тримати працівника, який щотижня один день відсутній на робочому місці через здачу крові на плазму, і якому до того ж згідно чинного законодавства належить давати додаткову відпустку? Тут і з’ясувалося, що люди, які своєю кров’ю рятували життя іншим, виявилися соціально незахищеними, а їхнє донорство після їх же звільнення з роботи стало чи не єдиним, хоча й мізерним, джерелом їх існування.
Але і воно через тотальну нестачу коштів на Рівненщині опинилося під загрозою — компенсацію за здану кров стали виплачувати нерегулярно, з великими затримками у часі. Зрозуміло, що зникли і додаткові продукти, що виділялися донорам, було відмінено безкоштовний проїзд почесних донорів у міському транспорті тощо. Стало зрозумілим, що донори якось мусять привернути до себе увагу заклопотаного переділом годівниць обласного та міського керівництва. Тож донори, щоб відвоювати свої законні права, змушені були вдатися до радикальних кроків: пікетування приміщень міської та обласної рад, страйки донорів плазмоферезу тощо. Такі силові методи на незначний час діяли — влада знаходила дещицю коштів на погашення заборгованості з компенсаційних виплат… І все повторювалося знову.
Нині ситуація нібито покращилась, і проблем із грошима для виплат донорам плазмоферезу поки що немає. Більше того, відмова від видачі талонів на харчування і заміна їх готівкою — кожен, хто здав кров, отримує на руки 10 гривень — на 25 — 30 відсотків збільшилась кількість бажаючих здати кров. Не від доброго життя, як ви розумієте, якщо донорами стають навіть за таку суму.
Нещодавно Рівненською обласною радою було прийнято програму з розвитку донорства. І оскільки вона розрахована на період до 2007 року, це вселяє у головного лікаря Рівненської обласної станції переливання крові Ліни Михальчук певний оптимізм:
— Програмою передбачена, зокрема, закупівля за державні кошти необхідного обладнання. Адже далі так тривати не може — на станції є обладнання, яке працює по 20 років і нині є застарілим, як фізично, так і морально. І без доброї волі влади ми нічого не зможемо вдіяти. Приміром, вартість одного апарату для виготовлення альбуміну складає 100 000 гривень, і таких грошей у станції немає. Щоправда, відповідні кошти в обласному бюджеті закладені. Але, наприклад, у 2002 році на ці потреби не було витрачено жодної копійки. Власне, в нинішньому році ми теж реально цих коштів не бачили, проте маємо інформацію, що незабаром якусь дещицю у рамках програми одержимо.
Проблема полягає ще й у тому, що в усьому світі розвиток медицини на місці не стоїть. Свого часу не обминув прогрес і Рівненську станцію переливання крові — за кордоном було закуплено автомати плазмоферезу, що одразу поліпшило процес заготівлі плазми. Однак фінансова криза дотяглася й сюди — нині автомати простоюють без усякої користі, бо бюджетом не передбачено грошей для закупівлі комплектуючих до них. Точніше, контейнерів для пакування виробленої плазми. До речі, така тара в Україні не виготовляється. А тепер не виготовляється вже й за її межами, бо на зміну цим застарілим автоматам плазмоферезу прийшли машини нового покоління, у яких використовується тара іншої конфігурації.
Не менш болючою залишається й проблема виплати компенсації за здану кров. Як не парадоксально це звучить, але компенсаційні виплати нараховуються згідно постанови 1997 року «Про затвердження порядку оплати донорам давання крові та (або) її компонентів», яка передбачає на такі цілі кошти у розмірі 2,4 відсотка від неоподатковуваного мінімуму. Звучить солідно, а реально це виглядає так — 4 грн. 08 коп. за 100 грамів зданої крові. Непогано для 1997 року, але нині, коли ціни значно зросли зрозуміло, що оплату потрібно збільшувати. Зрозуміло всім, але чомусь не тим, від кого це залежить.
Коли донори звернулися до міського голови Рівного Віктора Чайки з листом, у якому просили знайти можливість фінансово допомогти станції переливання крові, відповідь, що надійшла від начальника міського управління бюджету і фінансів Володимира Балицького, звелася до рівня звичайнісінької відмовки: установа фінансується з обласного бюджету, тож усі питання — до керівництва області…
А поки владі не до вирішення проблем донорства, у місті виник своєрідний «ринок» крові. Ця проблема також має свою історію — після Чорнобильської катастрофи значна частина півночі Рівненщини виявилася радіаційно забрудненою, що не могло не позначитися на здоров’ї мешканців області й виникнення у них хвороб крові зокрема. Так, наприклад, у північних районах є сім’ї, які налічують по троє — четверо дітей і всі вони хворі на гемофілію. Потреба у крові висока, а оскільки є попит, виникає й пропозиція. Нині в Рівному можна «придбати» донора, який здасть кров для ваших потреб — із розрахунку щонайменше 10 гривень за 100 мілілітрів крові. І нині це вважається оптимальною ціною.
Висновок, який напрошується з викладеного, очевидний: держава надто довго заплющувала очі на проблеми донорства і нині опинилася в ситуації, коли цю проблему потрібно вирішувати негайно та ще й у радикальний спосіб. Саме на це сподіваються і медики, і хворі, і, звичайно, донори.
