Раз на кілька днів український сегмент «Фейсбуку» «штормить» через вуличні сутички, резонансні арешти або звільнення з-під варти, нові закони і вічні похибки політиків. Усе вирує так, що кожен інформаційний привід живе кілька днів, а потім його замінює новий, більш сенсаційний. Із такою колотнечею контрастує те, що бачиш на вулицях. Люди снують на роботу і додому, штовхаються в транспорті, говорять зазвичай на побутові теми. Часто вони невдоволені й понурі, але без кипучої ненависті, радше — втомлені. От таким кволим, до речі, вийшов жовтневий протест біля Верховної Ради.
Про настрої людей поза соцмережами, «Quo vadis?» для українського суспільства і статус-кво влади розмовляємо з Вадимом ВАСЮТИНСЬКИМ, доктором психологічних наук, професором, головним науковим співробітником лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, президентом Асоціації політичних психологів України.
«СОЦМЕРЕЖІ МОЖУТЬ БУТИ ЛИШЕ КАТАЛІЗАТОРОМ»
— Наскільки соцмережі впливають на реальне життя? Як вони відображають суспільні тенденції?
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
— Усе залежить від того, яка частина людей до них долучається і як довго вони там перебувають. Частка тих, хто залежить від соцмереж, зростає, особливо серед молоді. Не думаю, що колись 90% людей будуть істотно залежними від них, але цей показник може вирости десь до третини.
Сьогодні немає надто переконливих фактів того, що соцмережі можуть відігравати вирішальну роль у громадсько-політичному житті. Кажуть, що «арабську весну» спричинила мобілізація молоді через соцмережі. Почасти це так. Але в арабських країнах високий рівень народжуваності, високий відсоток безробітної молоді, яка не має чим себе зайняти. В таких суспільствах завжди підвищений революційний потенціал. То якби не було готовності молоді вийти на протест, жодні соцмережі цього б не організували.
Заклики через соцмережі кудись іти постійно лунають і в Україні. Але поки в масі немає відповідного відгуку, нічого не вийде. Мережі не можуть умотивувати, щоб що-небудь відбулося. Вони лише можуть стати каталізатором того, що вже назріло.
Згадаймо президентські вибори й Майдан 2004 року в Україні. Янукович і Ющенко йшли на рівних, але соціологічні дані, зокрема нашого інституту, показували перевагу Ющенка на кілька відсотків. У масовій свідомості було відчуття, що Ющенко мав перемогти, але цю перемогу несправедливо забрали, що й спонукало людей вийти.
Ще один приклад — американські вибори. Обговорюють втручання Росії через соцмережі. Цілком вірю, що це було і що спрацювало, але в ситуації, коли рейтинги кандидатів були приблизно рівними. Й ішлося про те, щоб вплинути на кілька відсотків виборців. У кожному суспільстві є група тих, хто не визначився з вибором, і на їхню думку справді можна вплинути ситуативно. Але не на 20 — 30%. Тому якби співвідношення між кандидатами було, скажімо, 70% на 30%, то такого ефекту не було б.
У поширенні інформації та мобілізації громадян перевагу поки що має телебачення. В нас є багато різних каналів, але п’ять-сім — такі, що охоплюють основну аудиторію. Наприклад, є «1+1» та «Інтер». Їх дивляться досить різні люди. І тут питання — кого більше. Відтак згадані канали можуть відігравати свою роль у масових політичних процесах.
У політичному житті є багато неоднозначних ситуацій. От Саакашвілі — то йому дали громадянство, дали губернаторство, то громадянство забрали, виганяють із країни... У таких випадках можна легше подіяти на людей, мобілізувати їх певною інформацією. Водночас у нас немає монополії на інформацію, з різних джерел ідуть різні повідомлення й оцінки. Тому люди плутаються і кожен сам має вирішувати, кого любити чи ненавидіти.
«УКРАЇНСЬКУ ВЛАДУ У ВІЙНІ ЗВИНУВАЧУЮТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ РОСІЙСЬКУ»
— Щодо ситуації невизначеності. Як оцінюєте стан розгубленості в українському суспільстві?
— Були великі очікування від Євромайдану. А великі очікування завжди не справджуються. Звідси розчарування, емоційна втома, виснаження. До того ж у нашому суспільстві існує величезна криза довіри: незрозуміло, кому можна вірити. Наприклад, коли судять атовців, то я сам у багатьох ситуаціях не знаю, на чий бік треба стати. Вірити, що наш суд когось справедливо засудить? Навряд. Є справедливі судді, але їх мало і невідомо, хто саме справедливий. Те саме з довірою до Президента, уряду чи Верховної Ради. Щоразу треба аналізувати різні чинники та джерела інформації. Звичайний громадянин не робитиме цього. Він потребує «чорно-білої» оцінки. Якщо влада погана — то вона погана в усьому, якщо суди несправедливі — то завжди. Бо кожного разу виловлювати нюанси — не для масової свідомості. І це нормально.
Дослідження соціологів і мої власні показують, що сьогодні у суспільстві критично високий рівень нелюбові до влади — Президента, уряду, парламенту. Вони, звичайно, заслуговують на критику, але більшість громадян не любить їх ірраціонально сильно, я сказав би, ненавидить. Владу звинувачують у всьому поганому, хоча вона не може нести відповідальності за все. Коли відбувається щось добре, про владу часто забувають, а коли погане — згадують. Тому збурювати ненависть до депутатів та Президента дуже легко.
Я опитував людей і на сході, і на заході, і в Центральній Україні. Перша емоційна реакція на владу здебільшого негативна. Згодом, коли люди починають аналізувати інформацію, говорять по-різному. Більшість громадян є проукраїнськими, проте українську владу у війні на Донбасі звинувачують навіть більше, ніж російську: начебто вона розпочала цю війну і не хоче закінчити. Поширена тема: Порошенко не припиняє війни, бо вона йому вигідна.
Є багато доволі абсурдних звинувачень на адресу влади і з боку Росії, і від наших громадян. Величезна проблема влади в тому, що вона цього не помічає, не усвідомлює небезпеки ситуації. І, що важливо, не хоче або не вміє давати чіткі відповіді хоча б на ключові звинувачення. Та сама липецька фабрика «Рошен»: досі не зрозуміло, чи належить вона Порошенкові і кому він платить із неї податки. Ті самі офшори. І таких прикладів чимало. Але якщо влада не відповідає, то або вона не розуміє небезпеки, або там справді щось нечисто. І люди схиляються до другого варіанту.
— Така нелюбов певним чином ірраціональна. Адже владу обирали люди.
— Це пов’язано з загальнолюдською залежністю від влади і з радянською тоталітарною традицією, що владу треба любити. Фактично пострадянські люди емоційно дуже залежні від влади як такої. В Україні відбулася десакралізація влади, і в цьому маємо значну перевагу перед росіянами і білорусами, де понад 80% досі люблять своїх президентів. Ми від цього відійшли, у нас уже немає пієтету перед владою. Але емоційна залежність від неї залишилася, тому замість любові постає протилежне — ненависть. Це обертається тим, що велика частина людей, проклинаючи владу, дістає від цього задоволення. Люди ніби компенсують свої проблеми тим, що звинувачують владу у своїх труднощах: є на кому зігнати злість.
Вибратися з такого стану суспільству важко, але це треба робити, бо буде ще гірше. Поки що немає повсюдної психологічної мобілізації йти на штурм. Але якісь інші форми стихійного протесту, наприклад, локальні бунти, можуть мати місце.
«ДО ІСТОТНИХ ЗМІН ЩЕ 50 РОКІВ»
— Чи можна казати про те, що українське суспільство не зовсім усвідомлює свою відповідальність за певні вчинки? І нелюбов до влади є одним із проявів цього.
— Будь-яке суспільство має людей інтернальних та екстернальних. Інтернальні вважають за причину своїх успіхів і невдач самих себе. Екстернальні перекладають відповідальність за те, що з ними відбувається, або на інших людей, або на обставини. Загалом екстернальні особи кількісно переважають. Інша річ, що десь їх більше, десь менше. Ми є доволі екстернальним суспільством.
От із людиною стається дрібна несправедливість. Раніше вона могла піти до начальника, до райкому партії, поскаржитися, й її питання вирішували. Куди ця людина має піти сьогодні? Їй кажуть, що треба йти до суду. Ми знаємо, що таке — піти до суду: тяганина на кілька років і жодної гарантії, що людина доб’ється справедливості. Відчуття несправедливості, покинутості, непотрібності є дуже сильним. Це теж один з чинників претензій до влади.
Молодь уже росла в суспільстві, де людина має дбати про себе сама. Тобто інтернальна позиція стала потрібнішою і поширенішою.
Після розпаду Радянського Союзу минуло одне покоління. Щоб людські звички змінилися принципово, потрібно три покоління. Тож до істотних змін нам іще 50 років. Якщо дивитися в історичному контексті, ми змінилися дуже сильно. Наші люди вже призвичаїлися до того, що кожний має сам про себе подбати.
Нинішній стан речей у певному сенсі позитивний. За радянських часів влада в Москві «дбала про всіх», на кожного була папочка. Сьогодні ти можеш бути вільним, маєш високий рівень особистої свободи. Вільна людина — та, яка не потребує нічиєї підтримки, співчуття тощо. Проте бути вільним аж у такому розумінні не може і не хоче абсолютна більшість людей. Сьогодні в нас багато індивідуальної свободи, але ми часто не хочемо цим користуватися, чекаємо, поки хтось про нас подбає.
У своїх дослідженнях я виділяю три психологічні функції влади: вона має піклуватися про людей, наводити порядок і давати світлу мету. Якщо влада виконує, наприклад, тільки дві функції з трьох, то втрачає авторитет. Наша влада потроху виконує всі функції, але повноцінно не виконує жодної.
Щодо останньої функції — сьогодні мету дав нам Путін своєю агресією. Це істотно об’єднало Україну, з’явилося актуальне завдання — відстояти незалежність. З іншого боку, мета, яку дає влада, — не зовсім те, що насправді потрібно. Краще, коли спільну мету виробляє сама нація. Ми йдемо цим шляхом, але наразі не видно, якою буде ця наша мета.
«КОРУПЦІЯ — ЦЕ НАША СОЦІАЛЬНА НОРМА»
— Чи є в людей потреба в моральних авторитетах?
— Так. Проблема нашого суспільства, зокрема в тому, що цих моральних авторитетів майже немає, хоча існує велика потреба в них. Частіше за авторитетів вважають людей при владі, а вони здебільшого не справляються з такою роллю.
Потреба створювати собі кумирів зменшилася, але залишається. Ющенко, Янукович, Тимошенко, Савченко, Саакашвілі були в різний час авторитетами для певних частин суспільства. Потім наставало розчарування. Натомість моральних авторитетів, яких визнавала хоча б половина суспільства, немає. З неполітиків у такій ролі певною мірою перебував Любомир Гузар, почасти є Ліна Костенко, але вона не втручається в суспільний дискурс. Назагал охочих стати моральним авторитетом є багато, але це не означає, що вони можуть ними бути.
— Нинішній президент Української спілки психотерапевтів Олександр Фільц років десять тому висловлював думку, що в Україні можна створити прецедент: обстежувати психічний стан представників влади і політиків, бо цього вимагає суспільство. Сьогодні ця ідея актуальна? Як її оцінюєте?
— Сказати, що серед представників влади багато божевільних, не можна. Вони крадуть або ухвалюють ганебні закони не тому, що психічно хворі, а тому, що мають таку систему цінностей. Утім, наші політики не становлять якогось винятку. Ось говорять про корупцію серед посадовців... А що, коли спуститися на нижчі щаблі, її немає? Ми всі певною мірою схильні до неї, це наша соціальна норма. Часто це має вигляд «подяки», допомоги «своїм». Отож до влади дориваються люди з народу, які просто мають для цього більше мотивації. Тому не дивно, що при владі корупціонерів відносно більше. Але й прості люди підживлюють цю корупцію.
— 26 років, як Україна незалежна. А як можна оцінити психологічний вік нашого суспільства?
— Я назвав би його старшим підлітковим. Відбувається перехід до юності. Це бурхливий період, коли людина прагне бути самостійною, удає таку, намагається це демонструвати, але насправді ще невпевнена й перелякана, залежна від батьків і вчителів. Підліток.
