Ніхто не звертав уваги на дику планетку, не цікавила вона вищих — енергетичних — істот, серед яких — такий закон Життя — були добрі і злі, бо риби, тварини і птаство, як і сама планетка з лісами, океанами й луками, були звичайним рядовим творивом наукових колективів Всевишнього, його аспірантів, інженерів і навіть, можливо, докторів наук. Не забуваймо, що це все талановиті, дотепні молоді вчені, від яких можна чекати чого завгодно. Планетку населяли істоти смішні й кумедні, страшні й потворні, — фантазію молодих учених ніхто не обмежував, бо Всевишній їм платив найдорожчою валютою — Свободою. Строкаті квіти дивовижних форм були схожі на метеликів і пташок, а метелики й пташки — на крилаті квіти, риби були схожі на віяла, самоцвіти, блискавки і громи; легені, які всьому цьому живому твориву постачали кисень, росли у вигляді добрих сумирних істот — дерев... Усе це, як відпрацьований матеріал, згодом було полишене само на себе і розкошувало під променями такої самої рядової зірки.
Тим часом підготовча робота наукового колективу підійшла до завершення, і Творець сотворив Людину. Як це було, сьогодні знають усі завдяки книзі Святої Біблії «Буття». Одне слово, як це було насправді, не знає і не може знати ніхто, бо воно в компетенції Всевишнього, а людські примітивні тлумачення не виходять далі людських примітивних уявлень, що базуються лише на її, людини, емпіричному, себто земному досвіді. Творець створив істоту, схожу на Нього Самого. Істота, по молодості, вчинила проступок, який, на жаль, виявився несумісним із перебуванням у тих, вищих, назвемо їх так, сферах. І тоді на період дитинства й отроцтва, аж до зрілості. Творець ув’язнив істоту у форму з глини та й поселив на звичайній рядовій планетці, яка до того й лиха не знала, буяла, щебетала, плюскотіла ласкавими хвилями об розкішні береги.
Опинилась Людина зі стертою пам’яттю, із заблокованими можливостями на новому місці, зітхнула, подивилася похмуро на ту красу глибоко посадженими зляканими очицями та й розпочала свій довгий шлях. Як вона справувалася, до нас доносить та ж таки книга «Буття», доносять решта книг Святого Письма, і цій інформації ми можемо, та й повинні вірити, бо йдеться в ній про те, що віднесене до компетенції самих людей, себто про те, що вони можуть бачити у не дуже спотвореному світлі і викладати більш-менш точно. Зле справувалася Людина. Багато накоїла лиха. Творець навіть наважився був знищити бракований тираж, вихопивши про всяк випадок форму. Він потопив їх, як сліпих кошенят. Наступні були не кращі, та Творець пообіцяв надалі не гарячкувати. Усе продумано, історія людей котиться, як записано в останньому оповіданні Святого Письма — Одкровення Йоана. Кому дано очі — прочитає, кому дано розум — зрозуміє.
Отож, хоч круть, хоч верть, а Людина таки чужа на Землі, випадає, як дисгармонійна нота, з її злагодженого звучання; вивалюється, викочується це бідне, бідолашне, обмежене, крикливе. Прожиток собі здобуває воно тяжкою працею, рослини, придатні йому для прохарчування, такі ж нежиттєздатні, як і воно само, — їх нищать шкідники, глушать бур’яни, сушить сонце, гноять дощі, вбивають заморозки; тварини, які допомагають йому виживати, — такі ж безпомічні та смішні, як і воно само. Не те що туземна флора й фауна: пристосовані, спритні, здорові; їм не страшні ні спека, ні морози, вони не руйнують планету, не знищують кисню на ній і озонового шару над нею; їм не загрожує перенаселення, бо діє жорстокий, але єдино виправданий у біологічному середовищі принцип здорової конкуренції і природного відбору. Їх не відшукав тут і не спокусив (дикуна — запальничкою) безсмертний лихий мандрівник, несамовитий суперник Творця, уособлення зла і трагічного відпадання, той, хто вкрав у Бога і приніс людям страшну й непідвладну їм силу — вогонь. І славили Прометея чи кульгавого Гефеста, чи Люципера — що теж спочатку був «осяйним», як сам вогонь, дослівно — світлоносним, доки не вийшов з- під влади світового порядку, божественного закону, — нерозумні люди. І коли вогонь із чертогів Бога пішов самовільно чи з волі дикунів, — або, якщо хочете, дітей, — гуляти по планетці Земля, багато лиха він накоїв там. Як і Люципер — сатана. Та найтрагічніший і найфатальніший момент у цій історії —те, що вогонь обпалив людські душі, засліпив їм очі, поманив жорстокими міражами у підземелля свого пана. Люди втратили можливість безболісно дозріти, ловлячи на чутливі серця відблиски й шепоти Раю, засвоїти закони керування небесним маєтком і повернутися радісними та сповненими сили по спадщину свого батька. Люди відпали, померли і тепер поволі розкладаються, отруюючи і буквально спалюючи планету, її легені-ліси та надра. Лише окремі гілочки відчахнутого від життєдайної батьківщини людства через силу прогонять крізь страшний злам, крізь тонкі волоконця кори соки життя. Ці можуть сподіватися на порятунок, якщо не станеться нічого гіршого.
...Коли зачервоніють на грядках полуниці, дорогим шовком залопотять на узбіччях путівців червоні маки, — у ці краї, в лагідну і благодатну Україну приходить червень. У розпал цвітіння, у розповні нагромадження молодої духмяної біомаси спускається на Землю велика Божа таємниця — Трійця. Спускається безгучно й до сліз хвилююче — так можуть хвилювати хіба прозорі крила небесного Ангела, — щоб запліднити цю біомасу доцільністю у вигляді плоду. Кипучі пристрасті спадуть невдовзі, як спадає з вишні її біла сукенка, явивши світові своє виправдання — тугенькі і неїстівні тільця майбутніх спокусливих ягід. Так колись безсмертна душа запліднила доцільністю холодну земну глину. Доцільністю у вигляді чого? Який плід зріє в тобі, людино, для господаря жнив?
Після зішестя Святого Духа одухотворена природа особливо глибока й прекрасна. І коли ти виберешся зі слизького й смердючого лабіринту міста, то в цьому переконаєшся. Узбіччя вздовж путівця якось так зненацька підросло і забуяло, як дівчинка — цибата і кістлява — несподівано перетворюється на свіжу й невимовне граційну юнку. Я гладила шорсткі стебла звіробою чутливими подушечками зголоднілих за зиму пальців. Стебла обзивалися глибокоюглибокою пульсацією жовто-зеленого звіра з парадоксальних полотен покійної Марії Приймаченко, стебла нечутно тріскали на місці зламу і випускали зелену крапелину крові. А вітер, як бджола, застиг над різнотрав’ям, наче в нерішучості — котру квітоньку поцілувати в губи, і тремтів легеньким маревом, переходячи у сріблясті хвилі далі, над ланом зелено-сивого вівса. Небо лежало чисте й розкрите, найтоншої намітки не було накинуто на його ваблячу безодню, ба більше — воно було як вирва, в яку тебе затягує його сила, як повна твоя протилежність, до якої тебе нестримно тягне, за універсальним фізичним законом. А може, як батьківщина, як оселя безсмертної душі?
Я їх так захланно, так жорстоко любила й пестила (зривала!), ніби прощалася з ними назавжди. Ці дрібненькі, примхливо, як на японській порцеляні, й рідко розкидані по стеблу фіолетові та різних відтінків синього квіточки, що нагадують формою гостреньких із роззявленими ротиками пташечок, чомусь називаються косариками, я ж називаю їх так, як пам’ятаю зі свого сільського дитинства, — козирки. Щойно складена мною фраза схожа на ієрогліф, а він, своєю чергою, — схожий на кущик козирків, — отож, їх важко зібрати докупи, в букет, бо вони купи не тримаються, вони тремтітимуть на вашому букеті, як живі крапельки густого літнього дощу. Я беру навіть ось ці, невисокі й волохаті, що їх важко назвати квітами, — крихітні чорнильного кольору келишки з краплею меду на денці: ми їх так і називали — медок — і, висмоктавши солод, — тільки й того що відчуєш його на язиці, — жували й квіточку, яка також була солодка. А може, то лише здавалося. Я зриваю невисокі волохаті стебельця, і в долоню мені б’є хвиля заперечення й докору. Густа, як дим, яким засновано стебло й химерні, неначе лапки, листочки цієї рослини. А хто це сміється дрібними зубами, а хто це ластиться до мене цупкий та височенький? Звісно, це він — деревій. Це він залив увесь видолинок густим гірким духом, яким кортить прополоскати себе, продезинфікувати, коли хочете, вірний брат милосердя, що гоїть болячки і забинтовує рани.
На чому ж це я посковзнулася? Целофан, ні, клейонка. У цей видолинок, певно, селяни з найближчого кутка сміття виносили, не мудрствуя лукаво. Бр-р, я ледве не наступила на купу рудої напівзогнилої вовни, яка, напевне, минулої зими була бездомним шолудивим псом. Гостро і з усіх сил пнеться вгору бур’ян, неначе хоче якнайшвидше переробити це неподобство на перегній і таким чином не залишити і сліду від лихої й нечистої людської присутності. Розливає по видолинку міцний спирт свого запаху білий оптиміст деревій. А он і волошки, синіють далеченько на лану, доведеться толочити овес, я його й толочитиму, бо чогось так мені хочеться, так нестерпно хочеться сьогодні доторкатися, ступати, нюхати, цілувати, ламати — прощатися? Чи вітатися? Небесно-лагідні, покірні, як телятка, вони розчиняються у моєму букеті — стають блакитним молоком? Ні, зливаються з небом, вони просто зливаються з небом, що аж нахиляється, аж наближається своєю відвертою розкритою пашіючою вирвою. Трійця. Високі класичні ромашки, тутешні орхідеї —примхливої, вигадливої форми зозулині черевички, братки й маргаритки. А ось, біля розморених кущів бузини, що вже відцвіла і гріє на сонці зелені парасольки дрібних ягід, — високі соковиті стебла обліплені повненькими пуп’янками — скручений ворочок жовтих пелюсток, сповитий у зелену пелюшку, а при верхівці — уже розповиті великі квіти. Цю нехитру, але яскраву і крупну траву в нас у селі і називали по-простому — задирсрака. Трохи далі враз помічаю, як зі сплутаного різнотрав’я випинається щось темне — гострий страх кольнув у груди: я мало не забула про людей. Підходжу неслухняними ногами ближче — а то іржава борона, обліплена сухим болотом і густо обплетена березкою. Дикий рожевий горошок чіпляється за ногами, саркастично сміється на всі чотири сторони світу молодий малиновий чортополох, ворушить, як сторожкий метелик крильцями, рожевим шовком своїх великих густих квітів лісова мальва — алтея; забиває дух медова кашка, дрібненькі бузкові дзвоники ламаються, і котяться білі кулі заячого холодка... Путівець виводить мене туди, куди й міг вивести, — до електрички, а вже та залізна, смердюча й деренчлива змія повезе у своє гніздо — в місто, повезе, як полонянку до пори до часу. З обох боків до залізниці, як пінні запашні хвилі, підходитиме нетолочене різнотрав’я. І тільки раз воно зникне — майже на цілий прогін між двома станціями простягнеться зловісна чорна смуга: то люди гралися подарунком свого улюбленого божка, то сліди неприборканого вогню, що на таку саму чорну понуру сажу може перетворити і всю їхню планету.
В липні, десь отак приблизно на Петра й Павла, коли ще буятиме, викупане в липневих грозах, різнотрав’я, хоч і не сприйматиметься вже так гостро, — заселяться дерева. Я не пишу, хто їх заселить, бо навіть близько не знайома з тими невидимками. Але я напевно знаю, що в кронах дерев поселяться таємничі крилаті істоти, розумні, веселі і гарні. У кронах дерев щоночі розігруватимуться драми, точитимуться баталії, лунатиме музика і пристрасні шепоти. Але туди не потрапити, не пробратися за таємні зачинені двері Природи, яка тут давно, значно давніше, ніж люди, і яка ще буде та й буде після того, як не стане тут людей.
