Поступитися місцем у громадському транспорті, допомогти стареньким людям перейти дорогу, подякувати продавцям, кондукторам за їхню роботу чи просто усміхнутися перехожим на вулиці — усе це вкладається у поняття доброти. Нібито маленькі вчинки, які не потребують значних зусиль і матеріальних витрат, а ціна їхня — надзвичайно висока. Бо саме це — найбільший показник гуманності та вихованості людини. Та як часто це робимо ми? У час, коли життя біжить у шаленому ритмі, добрі вчинки, прояви милосердя та благодійності відкидаються на другий план. Аби нагадати про це, у світі кілька років тому почали відзначати 17 лютого День спонтанної доброти — день, коли добро роблять просто так, без користі та вигоди. Україна теж приєдналася до цієї ініціативи. Тож цього дня в деяких великих містах пройдуть показові акції. Зокрема, у Вінниці сьогодні влаштують флеш-моб «Епідемія доброти». Її учасники-волонтери поступатимуться місцем у транспорті, говоритимуть компліменти перехожим, протиратимуть скло автомобілям, що зупинятимуться на світлофорах тощо.
Але ж добро слід робити не раз на рік. Це має стати нормою і навіть життєвим кредо кожного з нас. Із цим погоджується і студенка-волонтерка Інна Чайковська, яка бере активну участь в акції «Епідемія доброти», а також разом зі своїми друзями вже два роки поспіль відвідує Вінницький дитячий будинок «Добро». Тут тимчасово перебувають діти-сироти; діти, позбавлені батьківських прав, та ті, хто втік з дому на вулицю (вік дітей — від 1 до 18 років). Чому дівчина їм допомагає, якими принципами керується і чи легко робити добро лише за «спасибі» — про це «День» і поговорив із Інною ЧАЙКОВСЬКОЮ.
— Інно, розкажіть, будь ласка, з чого почалася ваша співпраця з дитячим будинком?
— Усе почалося з ініціативи заступника декана нашого факультету (Інна навчається у Вінницькому державному педагогічному університеті. — Авт.), яка запропонувала кільком студентам поїхати туди у період новорічних свят. Я погодилася, разом з друзями написали сценарій свята, підготували костюми. Після виступу ми погралися з дітьми, мені сподобалося, і тепер постійно їжджу до них від факультету і сама від себе. Наприкінці лютого ми збираємося туди з черговою виставою. Але суть нашого візиту — не просто поговорити, а вплинути на їхню поведінку і свідомість прихованими методами.
— Якщо пригадати вашу першу зустріч із вихованцями будинку, що вас тоді найбільше вразило, можливо, переповнили якісь особливі емоції?
— Щоразу їдучи до дітей, заряджаєшся надзвичайно потужною і дружньою енергією. Я, наприклад, до сих пір зідзвонююся з деякими дітьми. Хоча зараз вони виховуються не в дитбудинку, а в інших закладах, зв’язків ми не перериваємо, бо спілкування одне з одним вже стало частиною нашого життя. Багато дітей дуже закриті для спілкування. Якось ми ходили у дитбудинок протягом тижня, постійно спілкувалися з одним хлопчиком, який втік із дому. І дуже важко було його розговорити, а ще важче переконати розмовами, що так робити не варто. Завдяки нашим візитам і спілкуванню зараз він живе з батьками. Дітям-сиротам ми намагаємося показати, що вони нічим не відрізняються від тих, які мають батьків, і нічого поганого немає в тому, якщо вони почнуть займатися тим, що їм подобається, наприклад, танцювати, бо дехто з них вважає, нібито це не для них.
— Ви згадали про приховані методи впливу на дітей, що саме маєте на увазі?
— Під час одного з візитів у дитбудинку перебувало більше хлопців, ніж дівчат. З ними ми і розмовляли — на рівні друзів. Хлопці розповіли, що один з них колеться, інший — курить, третій — вживає алкоголь. Почувши це, я не читала їм лекцій, а просто розповіла про своїх знайомих хлопців, які займаються спортом, не курять, їздять багато Україною та світом. Коли ми прийшли сюди через два дні, то побачили зовсім іншу картину — хлопці робили різні фізичні вправи: хто розтягувався на шпагат, хто підтягувався тощо. І зараз, наскільки я знаю з телефонних розмов з хлопцями, частина з них відмовилася від шкідливих звичок.
— Як реагують ваші знайомі на таку благодійність?
— Ми нікому про це не розповідаємо, і з мого оточення мало кому відомо, що я відвідую дитячий будинок. Іноді навіть батьки не знають, що я туди їжджу.
— А чому приховуєте це від інших?
— Не думаю, що цим треба хвалитися. Це може робити кожен із нас. Якщо в мене є вільна хвилина, то чом би не допомогти іншим людям, яким бракує спілкування, уваги, добрих вчинків.
— Наскільки важко знайти спільну мову з такими дітьми?
— Усе залежить від характеру та життєвої ситуації, в якій опинилася дитина. Був випадок, коли після нашого виступу один хлопчик взагалі до нас не підійшов, зазвичай такого не буває. Він не хотів з нами спілкуватися і трохи цурався. Лише коли ми приїхали в будинок ще раз, поговорили з ним — щиро і відверто, в наші наступні візити він уже сам підходив до нас, розповів про свою сімейну ситуацію. Ми навіть дали телефон, щоб він зміг подзвонити додому. Після цього він зрозумів, що ми — не вороги для нього, а просто хочемо допомогти і підтримати.
— Багато що ви робите для дітей разом зі своїми друзями, а що б ви хотіли зробити для них особисто?
— У мене з друзями є плани, як допомогти дітям з організацією дозвілля. Ми знаємо, що серед них є бажаючі займатися танцями, ходити в спортивні секції тощо. Нам хочеться допомогти здійснити їхні плани та мрії. Іноді ми купуємо те, чого їм так давно хотілося. Одна дівчинка дуже хотіла рукавички, і ми їй їх купили. Кошти ми збираємо різними шляхами, наприклад, проводимо благодійні збори коштів на факультеті. Востаннє нам вдалося зібрати дві тисячі гривень. Іноді нам роблять знижки продавці, коли ми їм пояснюємо, з якою метою і для кого купуємо той чи інший товар. Ми просто шоковані від того, що люди йдуть нам назустріч, і це дуже приємно. У керівників дитбудинку ми запитуємо, що їм треба, або цікавимося у самих дітей. Іноді купуємо щось на свій розсуд, залежно від того, який вік дитини, бо не запитаєш же дворічного малюка, що йому зараз хочеться. Для останньої поїздки ми накупили рукавичок, шапочок, щоб у кожного з них була своя особиста річ, навіть якщо вони підуть з будинку, то матимуть певну річ на згадку.
—Хоч як би було важко знайти спільну мову з дітьми, за плечима яких — складна доля, але вам це вдається. Що вам дає таке спілкування?
— Я дуже прив’язалась до дітей з часу першого знайомства, бо отримую такий заряд енергії, що словами не передати. Коли ти допомагаєш дитині просто своєю моральною підтримкою, тому що вони потребують спілкування, а не подаруночків, ти розумієш, що ти чимось поділився, а натомість отримав безліч позитивних емоцій. Якщо у вас буде можливість, заїдьте у якийсь дитбудинок, і самі все зрозумієте. Найбільше мене зачепило, коли на Новий рік дітям спонсори дитбудинку подарували цукерки, а ми приїхали трохи згодом, так вони давали їх нам: дитина стояла біля тебе, поки ти не візьмеш у руки цю цукерку. Дуже зворушило, що вони не тільки беруть, а й віддають, діляться. А ще вони пишуть нам дуже багато листів, особисто я зберігаю їх усі вдома в окремій папочці.
— Займаючись такою благодійною роботою, скажіть, чи легко робити добро безкорисно?
— Робити добрі вчинки просто так — дуже легко. Особисто я отримую від цього задоволення. Навіть коли просто усміхнешся перехожому на вулиці, відразу піднімаєш настрій і цій людині, й собі.
— Тоді як, на вашу думку, навчити людей робити більше добрих вчинків?
— Варто хоча б раз спробувати. Я сама, коли їхала до дітей, дуже боялась і навіть не уявляла, як це все буде, але потім це затягує, тобі хочеться ще, ще і ще. Відкладаються усілякі справи, виділяється година-дві, щоб просто поділитися усмішкою і обмінятися драйвовою енергією.