ХРАМ, ЩО СТОЇТЬ НА ПРАЦІ
Під час поїздки журналістів «Дня» до Чернігова (див. № 115) нам випала можливість відвідати Православний приход Різдва Христового (Українська Православна Церква). На Чернігівщині збереглося чимало стародавніх храмів. І цей православний комплекс, побудований уже в пострадянський період, може, й не зацікавить істориків архітектури. Але по-своєму він унікальний.
На території приходу два храми. Один названо на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело» (освячений 1996 року). Другий — більший — 2000-річчя Різдва Христового (освячений 6 січня 2001 року). За словами настоятеля парафії митрофорного протоієрея Анатолія (Товстогона), цей храм «розташований не так, як всі — не на схід (так за традицією розташовано більшість православних церкв. — Ред.), а на схід сонця в День Різдва Христового», для чого проводилися спеціальні розрахунки. Є й інша особливість — у центрі храму, під аналоєм, є круті сходи, що ведуть... до майстерень. «Все, що робилося, — робилося в цих майстернях», — говорить отець Анатолій. Ще одне з примітних місць приходу — колодязь, викопаний на честь ікони Божої Матері «Живоносне джерело», вода з якого, як кажуть люди, має цілющі властивості.
Ця парафія, зауважила головний редактор «Дня» Лариса Івшина, стоїть на великій праці. І це дійсно так: отець Анатолій і метал ріже (що продемонстрував нам у майстернях). І ікони пише: за словами парафіян, весь розпис у храмі — заслуги батюшки. І навіть митру (пишно оздоблений головний убір округлої форми, що його носять під час богослужіння архієреї та архімандрити і який як дар вручають заслуженим протоієреям. — Ред.) виготовив сам.
Незважаючи на свою прогресивність, за переконаннями отець Анатолій, як і годиться священикові, — консерватор. На його думку, одна з головних проблем сучасності — «розгул» всіляких конфесій, насамперед таких, чиї заклики суперечать традиційним громадським засадам: «в армії, кажуть, не служи, в міліції не служи, взагалі не працюй... А що ж тоді треба робити?»
Батькові митрофорного протоієрея Анатолія, митрофорному протоієрею Григорію (до могили якого, що на території приходу, приїжджають його духовні чада з усього колишнього СРСР) довелося немало постраждати від безбожної радянської влади. Але порівнюючи радянський час і нинішній період, о. Анатолій згадує слова Івана Крилова: «Как ни приманчива свобода, / Но для народа/ Не меньше гибельна она, / Когда разумная ей мера не дана»...
Своєю свободою отець Анатолій скористався для того, щоб будувати храми. Скільки труда довелося вкласти — можна лише здогадуватися. Достатньо згадати одну деталь: раніше на місці парафії були пустир і сміттєзвалище...
ВІДРОДЖЕННЯ ДРЕВНЬОЇ ОБИТЕЛІ
Історія Чернігівського Єлецького Свято-Успенського жіночого монастиря, який також відвідали журналісти «Дня», нараховує майже тисячу років. Ця обитель, як і Києво-Печерська Лавра, отримала благословення від засновника чернецтва на Русі, преподобного Антонія Печерського. Слово «Єлецький» у назві монастиря пояснюється народним переказом, записаним у XVII столітті архімандритом Іоаннікієм Голятовським. Він розповідає про те, як на околицях Чернігова на ялині знайшли образ Богородиці, «променями светлыми, як огнем оточеный». Ця подія, згідно з Єлецьким синодиком, сталася 1060 року. На місці знаходження святої ікони Чернігівським князем Святославом Ярославичем (1054 — 1073) було зведено храм Успіння Богородиці. Таким чином, і ікона, і монастир отримали свою назву від ялини.
Єлецький чоловічий монастир був духовним центром Чернігівського князівства, пережив періоди князівських усобиць і монголо-татарску навалу, періоди занепаду, розрухи, запустіння й відновлення в XVII столітті, за архімандрита Іоаннікія Голятовського. У другій половині XVIII століття Єлецька обитель перебувала в розквіті свого багатства й благоустрою, поки 10 квітня 1786 року не вийшов указ Катерини II про передання в Малоросії всіх монастирських маєтків до казни. Нове відродження монастиря відбулося за архієпіскопа Філарета Гумілєвського (1859 — 1866). На початку XX століття монастир був бідний, але, зазначається в нарисі з історії монастиря, як і раніше зберігав своє значення духовного центру Чернігова. За радянських часів монастир був закритий і використовувався, як і багато обителей, не за призначенням. Дуже постраждав архітектурний комплекс монастиря й під час окупації Чернігова в 1941 — 1943 рр. І лише з 1992 року, після тривалої перерви, Єлецький Свято-Успенський монастир почав відроджуватися — вже як жіночий.
Активні ремонтно-будівельні роботи почалися 1996 року, коли настоятелькою монастиря було призначено черницю Амвросію (Іваненко Анна Павлівна). Як і отець Анатолій, ігуменя Амвросія за вдачею — будівельник. Причому, судячи з її слів, будує із самого дитинства: батька не було, тому разом з матір’ю весь час доводилося щось майструвати. 1943 року юна Анна прийшла до Чернігова, тоді й почала свій іночеський шлях. Вона жила серед насельниць Чернігівського Свято-Троїцького жіночого монастиря, разом із сестрами монастиря доглядаючи поранених у шпиталі й водночас відновлюючи обитель. За словами матінки Амвросії, тоді доводилося й по банях лазити («біля самого хреста ходила в Троїцкому монастирі»), і штукатурити, й дахи фарбувати. А сьогодні вона вправно керує будівельними роботами в Єлецькому монастирі, хоча матінці Амвросії вже 78 років. До речі, вік насельниць монастиря, за словами ігуменії, — від 20 до 96 років, причому «та, якій 96 років, ще ходить на клірос і підспівує тенорком».
А сама ігуменя Амвросія — не лише будівельник, а й художник. Під час відвідування монастиря, в Петро-Павловській церкві (де йдуть постійні богослужіння) нам вдалося побачити декілька ікон її роботи. Щоправда, матінка Амвросія каже, що відтоді, як стала ігуменією, малювати ніколи. Тепер, каже з усмішкою, «я цілий день малюю по двору ногами». І чарівність її особистості така, що суєта суєт за нею, помітила наш головний редактор, «приємно просто ходити хвостиком».
Зробити насельницям монастиря під керівництвом матінки Амвросії вдалося багато. Журналістам «Дня» показали іконописну й швейну майстерні (в останній шиють чернечий одяг і обори для священослужителів). А в гаптувальній майстерні нам дозволили поспостерігати за процесом вишивання плащаниці із зображенням Успіння Божої Матері. Процес гаптування триває вже третій (!) рік. У ньому беруть участь черниці й послушниці монастиря, допомагають і дівчата, які бажають навчитися цій майстерності й приходять на послух з міста. А керує процесом гаптування інокиня Маріоніла, яка спеціально їздила для цього на стажування в Москву (вона була там і під час нашого відвідування монастиря). Обличчя, за словами матінки Амвросії, вишиває лише сестра Маріоніла. Вишивається плащаниця золотом і шовком по шовку. Нитки сестри фарбували самі, використовуючи для цього натуральні барвники. Робота вже добігає кінця і, якщо матінка Амвросія благословить, плащаницю, можливо, покажуть усім жителям Чернігова.
Побували ми й у середині відновленого величного Успенського собору Єлецького монастиря. Побачили невеличкі фрагменти фресок XII століття (матінка Амвросія мріє коли-небудь відродити їх), список з Єлецької ікони Божої матері та різьблений іконостас. Іконостас — новий, роботи місцевого різьбяра, й робота над ним іще триває (старий іконостас згорів 1941 року від запалювальної бомби).
Відчуття часу в монастирі — абсолютно інше. І хоча все начебто робиться неквапно, тільки дивуєшся, як багато зробили сестри монастиря. Й справді, «все можливо віруючому» (Мк. 9, 23)...
Під час зустрічі головний редактор «Дня» Лариса Івшина подарувала ігумені Амвросії (як і настоятелю приходу Різдва Христового) двотомник книжок з «Бібліотеки «Дня» — «Україна Incognita» та «Дві Русі». У свою чергу, журналістам нашої газети подарували по примірнику книжки «Чернігівський Єлецький Свято-Успенський монастир: Історичний нарис», складеної черницею Веронікою (матеріали якої були використані й при написанні цієї статті. — М.М.), і декілька напрочуд гарних троянд із квітника під вікнами келії матінки настоятельки, які вона зрізала власноруч.
А ще після екскурсії по монастирю відбулася бесіда з матінкою Амвросією й кількома черницями монастиря про віру й духовність. Деякі її фрагменти ми пропонуємо вашій увазі.
БЕЗПЕРЕСТАННА МОЛИТВА
— Як Ви вважаєте, чому сьогодні, в такий бурхливий час, в епоху глобалізації, коли у світському житті стільки різноманітності, чимало молодих людей звертаються до Бога, йдуть у монастир?
Ігуменя Амвросія:
— Усі люди повинні звертатися до Бога. Абсолютно всі. Адже Він — «Альфа і Омега, начало і кінець» (Откр. 1, 8).
— Але якщо все-таки говорити про тих, хто обрав чернецтво… Існує, наприклад, стереотип, що до монастиря йдуть люди, в яких сталося горе. Так це чи ні?
— Це не так. Якщо з горя людина піде в монастир, то горе мине, й монастир вона залишить. Адже горе вічним не буває. І радість, і горе переплітаються між собою. Живеш у щасті — чекай горя. Живеш у горі — чекай щастя. Так уже влаштовано в усіх людей. Так що з горя до монастиря не приходять... А приходять до монастиря за покликанням Бога. І хто приходить до монастиря за покликанням Бога, той залишається назавжди. Деяких людей Господь кличе вже в похилому віці. Є й у нас такі люди, що в старості приходять до Бога, приносять покаяння. А є й такі, що з малих літ приходять до Бога, до монастиря. Припустімо, моя мама була віруючою, я навчилася в неї молитися, бачила її сльози та її радість. І разом ми переносили все це. Коли я прийшла до монастиря, 1943 року, мені було 16 років…
— А сьогоднішні насельниці монастиря, як вони приходили?
— Було й у них таке покликання. От ти, Вероніко, наприклад, з чого почала?
Черниця Вероніка:
— За освітою я педагог початкових класів. Працювала в школі й, коли до церкви ходила, в мене з'явилося непереборне бажання піти в монастир. Моє покликання я відчула в 21 рік, на свято Різдва Христового (відтоді це моє улюблене свято). Я дуже любила свою роботу в школі, й діти (я випустила один випуск початкової школи, проучивши їх три роки, і набрала другий, проучивши їх півроку) мені досі сняться. Але коли захотіла в монастир, мені робота вже була не мила: я зірвалася посеред навчального року, навіть не було сил допрацювати належний після подання заяви час. Якщо немає бажання, то навіщо йти до монастиря?
— І коли ви прийняли це рішення?
— Десять років тому.
— І тут ви вже десять років?
— Так.
Інокиня Августа:
— Я народилася в сім'ї невіруючих. І до церкви почала ходити, по-моєму, лише у восьмому класі. Просто я не бачила сенсу в цьому мирському житті — суєта суєт. Я відчувала, що це все — пусте. Іноді здавалося: ось тут щастя, ось цього хочеться, а коли приходить, з'ясовується, що немає в цьому якоїсь серцевини. А коли я почала вірити, зрозуміла, що це те, чому можна присвятити життя.
— Звідки ви?
— Я з Чернівецької області.
— А як сюди потрапили?
— Я просто вчилася в Чернігівському Духовному училищі, потім вирішила, що залишуся в монастирі й доучуватися не потрібно. А тепер думаєш — можна було б, та й матінка мені говорила довчитися. Але якось відразу хочеться відчуженості... А потім уже розумієш, що не все так просто, треба вчитися.
Інокиня Євпраксія:
— У мене також сім'я була з невіруючих. Про Єлецький монастир дізналася від знайомих. Навіть перебування тут на послуху дало можливість усвідомити, що добре, що погано. Монастир — це наче поріг раю. І люди приходять для того, щоб, живучи тут, здобути християнські доброчесності. І ближче бути до Бога. У миру ми можемо служити в сім'ї (дітям, чоловікові), на роботі. А в монастирі є можливість служити Богу й людям, приносячи в жертву своє життя, відсікаючи свою волю: ти маєш свої побажання, а тобі кажуть робити те-то й те-то. Послухання — це також одна з обітниць чернецтва. Я закінчила медучилище, працювала фельдшером, працювала в реанімації. Сама я з Черкаської області, в монастирі вже 11-й рік.
— А буває так, що йдуть з монастиря в мир?
Ігуменя Амвросія:
— Буває, йдуть. Трапляється, навіть заміж виходять, пішовши з монастиря. А потім назад приходять… Тому що людина, яка покинула монастир, щасливою в сімейному житті ніколи не буде, вона до нього не придатна. Ризикують деякі, але це рідко.
— Матінко, а буває так, що люди йдуть до монастиря, просто щоб уникнути тяжкого життя в миру, щоб не брати участі в тій страшній боротьбі, що постійно точиться у світському житті?
— Є й такі, що приходять вже у віці, вже побувавши замужем (навіть двічі), просяться: «Я вже втомилася від цього життя, прийміть мене до монастиря». Ну, тут уже, знаєте, подумати треба, а тоді вже…
— А як нині людині здійснити своє бажання піти в монастир? Є, якщо можна так сказати, певна процедура? Чи якісь випробування?
— Є. Людина, яка бажає прийняти постриг, спочатку стає послушником. Я, наприклад, послушницею була десятки років, а чернечий постриг приймала лише 1992 року. Так і в нас у монастирі: дівчата приходять і спочатку просто працюють, як послушниці. Хочеш — залишайся, не хочеш — йди. Є такі, що попрацюють і, може, підуть заміж — у нас ворота відчинені. А не захочуть — залишаться в монастирі…
— А скільки років, як правило, триває послух?
— Буває, що чотири-п'ять років, а буває, що й десять — по- всякому…
— А починаючи з якого віку людину можуть прийняти до монастиря? П'ятнадцятирічну, наприклад, Ви приймете?
— Ні, це ще маленька… Хоча був випадок: прийшла до нас мама з дівчинкою, якій було чотирнадцять років... А в шістнадцять років, отримавши паспорт, ця дівчинка (тепер — інокиня Маріоніла) повернулася. І каже мені (я тоді вже була ігуменією): «Матінко, я у вас тут починала, тепер уже доросла, хочу жити у вас у монастирі»…
— Тобто Ви можете прийняти тих, у кого вже є паспорт?
— Так. Але був і такий випадок. Прийшла дівчинка й проситься до монастиря: «Я нещасна, заберіть мене». Я раз відмовила, другий раз відмовила, а на третій раз уже зглянулася, не могла відмовити. Я прийняла її, і вона була ще малою. Але виявилося, що вона не знає ані року народження, анічого іншого. За розповідями: мати й батько були п'яницями, де й що — невідомо. Ну, ми тут клопоталися, звісно, через експертизу проходили, й встановили її вік. То їй зараз уже, напевно, десь вісімнадцять». Вона живе в монастирі.
— Скажіть, будь ласка, а згода батьків обов'язкова?
— Я вимагаю згоди. І боюся незгоди. Була, наприклад, одна дівчинка, хотіла тут залишитися, переночувала ніч, а батьки прийшли й влаштували скандал. Я сказала: «Без вашої згоди я її не прийму. Вона зараз ходить, звісно, до нас, але живе окремо.
— Матінко, в історії України монастирі дуже часто були центрами просвітництва. Нерідко в монастирях доживали свого віку й козаки після поранень і ратних справ. А як ви думаєте, монастир у сучасному світі — це що? Особливий інститут для духовного зростання? Центр для розвитку мистецтва, яке підтримує духовність? Чи щось більше?
— Монастир — для молитви! Ми працюємо й молимося, й таким чином рятуємося в монастирі. Ми молимося Господові за весь світ, за власті, за всіх православних християн. У нас цілодобово читається Неусипна Псалтир. Чи бачили ви де-небудь таке в миру, щоб хтось молився цілодобово? А в нас одна лягає, інша стає на молитву. Вночі вона молилася, а вдень треба роботу зробити… Хто не жив у монастирі й не знає, думає, що тут, як колись говорили за радянських часів, живуть ледарі й нічого не роблять. А хто побуде тут, подивиться на нас, запитує: «Як ви витримуєте?» Припустімо, сестри встають о п'ятій, я — о пів на п'яту, оскільки в мене повно роботи і я повинна почитати чернече правило, тому що о восьмій вже прийдуть робітники, мені треба з ними займатися. Щодня в нас — церковна служба. Вранці й увечері — по декілька годин на день. От і рахуйте. Вранці, з пів на восьму до десятої сестри зайняті в церкві. Молоді співають, читають, прибирають у церкві. Робота, майстерні — все це на них тримається. Старі картоплю чистять. А ще в нас десять гектарів землі, й тут, напевно, гектар городу — нам треба їх обробити. Та ще й охороняти треба, бо ворони дошкуляють. Отож, усі зайняті з ранку до вечора. Робота й молитва. Вільного часу — телевізор дивитися, радіо слухати тощо — в нас немає.
— Але й телевізора немає?
— Ні. Й радіо немає.
— Принципово чи просто так склалося?
— Принципово немає, я не дозволяла.
— Але ж у деяких монастирях є?
— Якщо десь і є телевізор, то доступ до нього обмежений, і він використовується лише для перегляду відеокасет духовного змісту. А дивитися по телевізору сучасні передачі — це, я вважаю, злочин. Та й шкідливо: телевізор забирає енергію.
— Матінко, нині, на жаль, можна подеколи спостерігати, як Церкву втягують у політичні справи. Як Ви до цього ставитеся?
— Я вважаю, що в нас є ієрархи, які мають знати й державну політику, й церковну. А для монастирського життя нам ця політика ні до чого. Ми молимося, щоб Господь послав мир й спокій на нашу землю, ми молимося «о мире всего мира». А як Господь убачить, це вже залежить від багатьох… Усі ми (зокрема й люди «у верхах») маємо принести покаяння за наших дідів і прадідів, які розорили церкви. Ми молимося… А деякі противляться Богу… От і час наш такий, катастрофічний, і життя наше, слушно сказати, на краю.
Є такий вірш — «На кладовищі». Якщо ви не поспішаєте, я прочитаю:
«Люблю бывать по временам,
Где скрыта тайна жизни нашей,
Где, может быть, сокроюсь сам
Вслед за испитой смертной чашей.
Здесь я минуты провожу,
Томим уныньем неисцельно…
И здесь отраду нахожу,
Когда душа скорбит смертельно.
Смолкает тут житейский шум
И, вместо мыслей горделивых,
Приходит ряд суровых дум,
Судей нелестных, справедливых.
Мы тоже гости на земле,
И нам лежит туда дорога;
Идем по ней, как бы во мгле,
Не видя вечности порога.
И правду любим, и грешим,
Гонясь за счастием — страдаем;
Куда-то всякий день спешим,
И то, что важно, забываем.
Боимся смерти и суда,
Желаем здесь пожить подольше,
Стараясь избегать труда,
И чтоб скопить себе побольше.
…
Других виним почти всегда,
Хоть сами Бога прогневляем,
Себя ж винить мы никогда
И даже в малом не дерзаем».
(Чернець Віталій. Цитується за www.russian-inok.org — Ред.)
Ось так — «И даже в малом не дерзаем»
— Скажіть, а за останні років 15, починаючи з періоду так званої перебудови, кількість людей, що приходять до монастиря, за Вашими особистими спостереженнями, збільшувалася чи зменшувалася?
— Збільшується кількість тих, хто приходить до монастиря. Я прийшла — то нас було шестеро, а тепер — більш як 50 (це й послушниці, і черниці). І парафіян стало більше ходити до монастиря, звісно.
— А чому до монастиря приїжджає так багато прочан — з України, Росії? Що вони тут знаходять, на Ваш погляд?
— Ви знаєте, наше місто — дуже древнє. Й люди знають, що наші краї — це Свята Київська Русь. Звідси, з нашого монастиря, виходили великі подвижники благочестя. І вони йшли в Росію, і там проповідували нашу християнську віру. Як, наприклад, святитель Іоанн, митрополит Тобольський або святитель Димитрій Ростовський. З нашим містом пов’язані імена мучеників Михаїла, князя Чернігівського, та боярина його Феодора. Одним з настоятелів Єлецького монастиря був святитель Феодосій, архієпископ Чернігівський. І всі прочани, які приїздять до нас, говорять: «Ми від вас не можемо поїхати, тут у вас таке тяжіння…» Я кажу: «Це тому, що тут — благодать, тут благодатні люди жили». І прочан це приваблює. І багато людей отримують зцілення молитвами святителя Феодосія та преподобного Лаврентія, мощі яких нині почивають у Чернігівському Троїцькому кафедральному соборі. Преподобного Лаврентія (1868 — 1950. — Ред.) я знала живим. Це була дійсно свята людина. Ця святість і приваблює людей.
— Як нам відомо, з 1943 року Ви, матінко Амвросіє, жили серед насельниць Чернігівського Свято-Троїцького монастиря, який 1962 року було закрито. А де ви жили після цього?
— Ми всі пішли працювати, здебільшого в лікарні санітарками.
— І як було після монастиря в лікарні?..
— Нормально було. Ми звикли працювати, й догляд за хворими був роботою, прийнятною для нас. І начальство до нас дуже добре ставилося. Навіть наш завідувач, у якого працювало сім черниць, казав: «У мене тихе життя. Я не знаю, коли вони в мене зміняються». Одна щось не встигла зробити — інша доробить, тож проблем у нас не було. Коли я була в лікарні, ще й іконки писала, й вікна там прикрасила всякими візерунками, то мене там мало не на руках носили, рахувалися зі мною.
— Скажіть, а якась добродійна робота ведеться монастирем сьогодні?
— Так, ми й добродійною діяльністю займаємося. В нас у місті є люди, якими ми опікуємося. Доглядаємо, наприклад, стареньку 92 років. Також під нашою опікою знаходиться молода жінка, нерухома: ми носимо їй продукти, допомагаємо. Нерідко до монастиря приходять по допомогу багатодітні: для них ми збираємо одяг — з міста нам приносять зайвий. А раніше приходили посилки з гуманітарною допомогою — ми все це роздавали бідним. Допомагаємо й психіатричній лікарні — зокрема й продуктами (наприклад, картоплею). Зараз збираємося відправити туди тапочки (вже підготували сотні три-чотири). Я там працювала й знаю їхні проблеми. Допомагаємо, звісно, дітям з багатодітних сімей. Щодня бомжі приходять. Ми намагаємося всім допомогти, чим можемо.
— Між іншим, у всіх релігійних організаціях набагато більше жінок. І тут багато вирішується психологічних проблем. Адже жінка нерідко не знаходить себе в суспільстві, а тут — спілкування, в якомусь сенсі розв’язання проблеми самотності. Але головне, що об’єднує насельниць монастиря, як матінка завжди говорить, — це віра. Водночас хто сьогодні зводить дім України? Яка жінка? З яким наповненням душі? Адже від цього залежить наше майбутнє...
— Так жінки ж перевелися... Штани, сигарети в зубах, на ходу п’ють пиво з пляшок... Хіба це жінка? Кого вона може виховати? Хіба може народитися в такої жінки здорова дитина? Ніколи.
— Ви правильно все сказали. Але ось ми бачимо перед собою прекрасних жінок. Але ж вони дітей не виховують, хоча, може, саме такі люди й могли б виховати гідну зміну...
— «Хто може вмістити, хай вмістить» (Мф. 19, 12). Хто може вмістити наше життя, тому краще залишитися незаміжнім (або не одружуватися). Але не всі можуть жити так, як ми живемо. Ви не думайте, що нам це так легко. Ми такі ж люди, як і всі. Ми маємо точно такі ж почуття, як і в усіх людей. Але ми постійно ведемо з ними війну, невидиму битву. І ми молимося й за себе, й за весь світ. Таких людей мало, й вони повинні бути в суспільстві — для того, щоб умилостивлювати Бога. Земля наша обертається, й церковна служба не припиняється. Одні люди лягають спати, а інші встають на молитву. Так і в монастирях, зокрема й у нашому — одна лягає спати, а інша встає на молитву. Не буде молитви — Земля наша не існуватиме…
