Проблема реструктуризації інтернатів та переходу на сімейні форми виховання дітей-сиріт уже неодноразово висвітлювалася на шпальтах «Дня». Нещодавно цю тему обговорювали й гості політичного ток-шоу «Шустерlife». Може, нарешті й політики переконаються, що краще за сім’ю для дитини немає. І більше від них ми не будемо чути розмов про те, що інтернати треба укріплювати та розширювати їхню мережу по Україні. Нагадаємо, що таку заяву зробив прем’єр-міністр Микола Азаров улітку цього року. Громадські організації відразу виступили з протестними заявами, а благодійний фонд Ріната Ахметова разом з Українським інститутом соціальних досліджень ім. О. Яременка провели спеціальне дослідження «Життєвий шлях інтернатних закладів, дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей» — аби переконати владу, що акцент треба робити саме на сімейних формах виховання.
Де краще жити дитині-сироті, в інтернаті чи в прийомній сім’ї? Напевно, аргументів більше знайдеться на користь останнього. Бо хай її виховують не біологічні батьки, але вони у дитини є, вони дають їй любов, відчуття родини, дому і впевненості у завтрашньому дні. В інтернатному закладі це навряд чи отримаєш. Зараз в Україні налічується 20 тисяч дітей, які виховуються в закладах інтернатного типу. І лише 4% українців вважає, що дитина, позбавлена батьківської опіки, має виховуватися у спеціалізованих закладах: інтернатах, дитячих будинках або будинках дитини. Тож думки населення і спеціалістів збігаються — від інтернатів слід відмовлятися.
— За даними нашого опитування, учні інтернатних закладів відчувають великий психологічний дискомфорт, тоді як діти із закладів із сімейними формами виховання оцінюють свій психологічний стан як «добрий», — розповіла голова правління Українського інституту соціальних досліджень ім. О. Яременка Ольга Балакірєва. — Практично всі випускники інтернатів задумуються про свій життєвий шлях, але половина з них зазначила, що він їх лякає через невизначеність. Якщо говорити про інтернатні заклади, то великою проблемою є насилля. Кожен сьомий випускник заявляє про жорстоке ставлення до себе під час перебування в інтернаті. Наведу кілька цитат: «У школі мене били, і мені зараз відомо, що дітей б’ють у таких школах. Це був метод виховання»; «Я вийшов за територію інтернату і запізнився на урок. Вихователька схопила за волосся і била головою об парту». Це свідчить, що є і психологічне, і фізичне, і сексуальне насильство. Діти бояться цьому протидіяти, вони цього не вміють. Суспільство теж сьогодні замовчує цю проблему, в нас немає відкритого діалогу, а також притягнення до відповідальності тих, хто завдає шкоди дітям.
І з якою душею та психологічним станом виходять тоді у дорослий світ ті діти, які зазнали насилля?! Якщо вони це переживуть, зуміють забути, то буде добре, а якщо у своїй сім’ї робитимуть те саме, бо іншого методу виховання вони не знають, що тоді? Випадки порушення прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, визнають і педагоги інтернатних закладів, і представники місцевих органів влади, але про покарання винних майже ніколи не йдеться. Бо здається, що краще приховати все це, ніж виносити на широке обговорення.
Ще один аспект, який вивчали соціологи, — підготовка до самостійного життя. За словами Ольги Балакірєвої, значна частина опитаних не пристосована до реалій дорослого життя. Найпростіший шлях допомогти їм у цьому — дати в руки якусь професію. Однак практика професійної підготовки в інтернатних закладах у нас майже втрачена. Лише кожен четвертий отримав хоч якусь професійну підготовку, але не всі нею задоволені й не збираються працювати за набутою спеціальністю.
— Не менш кричущою лишається проблема житла. З одного боку, часто діти не мають помешкання, де б вони могли жити після виходу з інтернату. З іншого — частина має житло формально, але насправді не може туди повернутися через різні причини: через його непридатність, аварійний стан або проживання в ньому інших родичів, — продовжила Ольга Балакірєва. — Частина опитаних після закінчення інтернату продовжує в ньому ж і жити. Але це теж не вихід, бо дитина не може вийти з цього замкнутого кола і стати повноправним членом суспільства. Проблема житла багато в чому обумовлює вибір подальшого життєвого шляху, зокрема навчання. Освіту вибирають виходячи з того, чи є можливість жити у гуртожитках від навчального закладу. Якщо порівняти проблему проживання дітей у будинках із сімейними формами виховання, то питання житла вирішується у них набагато легше. Тому що, відповідно до існуючого законодавства, випускники закладів сімейного типу можуть продовжувати житти у прийомній сім’ї навіть після досягнення повноліття. Набагато краща ситуація в них і з освітою. По-перше, є індивідуальний підхід при виборі професії, дуже часто прийомні батьки допомагають обрати навчальний заклад, і подальше житло вже не є домінантою при виборі ВНЗ. Звісно, на високому рівні підтримуються соціальні зв’язки з прийомною родиною. Натомість майже половина випускників інтернатів не зустрічається зі своїми наставниками, кожна десята дівчина та кожен двадцятий хлопець не має друга, а кожен шостий вказує на труднощі у налагодженні контакту з новими друзями. Про яку тоді соціалізацію можна говорити, якщо навичок спілкування та налагодження контактів більшість вихованців інтернатів не мають? І здобути їх теж немає можливості.
Тому й недивно, що третина учнів-випускників не вважає себе щасливими, а 10% взагалі не має мрії, тобто немає цілі та мети, яку хочеться досягти. А це ті психологічні риси, які повинні бути у кожної молодої людини такого віку, кажуть експерти.
Куди йти, де шукати роботу, як завести нових друзів і як позиціонувати себе у суспільстві — над цим замислюються майже всі вихованці інтернатних закладів. І коли їх запитують, хто ти, то кожен четвертий приховує свій статус дитини-сироти. «Я соромлюся цього. Дуже б хотів мати батьків. Коли приходили до нас діти з сімей, вони говорили, що з нас нічого путнього не буде», — пише один з учасників опитування. Та й наше суспільство не готове приймати інтернатівців такими, як вони є. «Існує стереотип: якщо ти сирота, то ти — злодюжка. Люди стороняться нас, для них на нас лежить тавро ненадійних», — це цитата з анкети ще одного учасника опитування. І тут швидше проблема не в дітях-сиротах, а в нас із вами. Адже таке упереджене ставлення часто несправедливе до цих дітей.
Як із цим боротися? Експерти радять іти шляхом розвінчування міфів та стереотипів, що вихованець школи-інтернату — це обов’язково погана людина. У наказовому порядку зробити це неможливо, й ніякі закони та розпорядження тут не допоможуть. Треба змінити своє ставлення до них кожному з нас. За висновками дослідження експерти підготували й кілька рекомендацій місцевим органам виконавчої влади. Серед них — удосконалити соціальний супровід випускників інтернатних закладів, поліпшити програму професійної підготовки та вивчити, чи є ефективною існуюча профілактика поширення насильства у закладах. Оскільки відмовитися за один день від інтернатної форми виховання неможливо, бо на це треба час, кошти й терпіння, рекомендації експертів неодмінно слід урахувати. Так само слід зважити й на те, що найкраще вирішення проблеми — продовження розвитку сімейних форм виховання для дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки. Бо йдеться ж не про якісь речі чи предмети, а про членів нашого суспільства, людей зі своїми долями, проблемами та стражданнями.
