«День» продовжує розповідати епізоди історії російсько-української війни 2014 року — устами її безпосередніх учасників, бійців, багато з яких зазнали поранень і навіть пережили полон. Їхні погляди суб’єктивні, але дуже щирі, і саме тисячі таких історій врешті складуть велику історію новітнього часу України.
Петро Петрайко та його прийомний син Назар Конон разом стояли на Майдані. Разом пішли і до лав Нацгвардії. 17 березня 2014 року вони поїхали з Києва у Петрівці, де формувалися батальйони та проходили тренування на полігоні. Разом відстоювали Слов’янськ. Обидва не бачили домівки понад вісім місяців. Тепер, повертаючись до рідного Дрогобича, сподіваються змінити на краще життя в країні.
ДОРОСЛИЙ ДЛЯ ВІЙНИ, МАЛИЙ ДЛЯ АКАДЕМІЇ
17-річного Назара взяв до лав Нацгвардії під свою відповідальність генерал Кульчицький. Після повернення із зони АТО в серпні хлопець подав документи до Академії Нацгвардії, але через участь у бойових діях він не встиг здати тести ЗНО, тому вступатиме знову лише наступного року. Завдяки непересічному прізвищу наймолодшому, але кмітливому та рішучому хлопцю дали позивний «Варвар», що нагадує назву фільму. Проте війна виявилася страшнішою та жорстокішою за будь-які фільми. Коли батько з пасербом, який йому за рідного сина, потрапили в Павлоград на перший блокпост, то були вражені слабким озброєнням своїх військ та великою кількістю бойової техніки у бойовиків. Перших втрат зазнали в травні на блокпосту під горою Карачун. Терористи висунули бійцям вимогу покинути позиції, і коли ті відмовилися, в перші БТРи полетіли «коктейлі Молотова» і почався кулеметний та мінометний обстріли. Серед терористів були снайпери, однією кулею було вбито бійця 95-ї бригади, в іншого попав снаряд. Бійця повністю розірвало, цілим лишилося тільки лице, згадує Назар, який сам завантажив його тіло в БТР. «Хлопцю, якого розірвало, був тільки 21 рік, — каже Назар із сумом. — Він мав їхати додому на власне весілля, його чекала вагітна наречена».
І батько, і син згадують — перші зіткнення були схожі на Майдан, тільки навпаки. «На Майдані проти нас стояли озброєний «Беркут» та «тітушки», а тут ми стояли з автоматами, не даючи бойовикам підійти до техніки. Але ми намагалися спілкуватися з людьми, й інколи вдавалося знаходити спільну мову».
Петро й Назар зауважують, що в Західній Україні люди більш відкриті та привітні. На Донбасі, за їхніми спостереженнями, люди більш налякані, є багато тих, хто зомбований російською пропагандою. Але ж і на заході, і на сході всі хочуть миру та змін у країні, тому істотної різниці між простими людьми немає, кажуть син із батьком. Назар з вдячністю згадує, як під Карачуном місцеві жителі принесли йому скатертину, щоб накритися, коли почався дощ. Також розповідають, що місцевий таксист попереджав, коли із Слов’янська їхала дуже велика колона техніки з танками та БТРами, завдяки чому бійці знищили багато ворожих машин та танків. Допомога цивільних неодноразово рятувала їм життя.
У ОКОПАХ РОЗПОВІДАЛИ ВЕСЕЛІ ІСТОРІЇ, ЩОБ ТРИМАТИСЯ
Коли бійці зайшли на Карачун, познімавши мінні розтяжки, вони зайняли оборону і налагодили зв’язок для постачання води та їжі. До того, згадує Назар, тиждень «траву їли і росу пили»: «Це було випробування на виживання. Дивно купатися під дощем у ХХІ сторіччі». Як тільки Нацгвардія зайняла позиції на Карачуні, бійців почали щоденно обстрілювати з «Нони» та з мінометів. «Лягаєш під обстрілом, встаєш під обстрілом. Нічого радісного», — згадує Петро. «Перші дні було страшно, бо ніхто не знав, що робити, — розповідає Назар. — Потім стали сприймати обстріли спокійно, мабуть, звикли. Просто сприймали це, як буденний звичайний день. Ми навчилися самі собі піднімати настрій. Йде обстріл, а ми лежимо в окопі і щось кумедне собі придумуємо та розповідаємо, щоб не занепадати духом! Думали більше не про себе, а про товаришів, щоб не давати їм підстав для хвилювання». Війна стала для Назара важливою школою, навчила його відповідати як за себе, так і за тих, хто поруч. «Я в Бога вірю. Але я ніколи в нього нічого не прошу, бо я розумію, що повинен усього добитися сам, — каже хлопець. — Із неба нічого не впаде. Я знаю, чому я пішов до армії, заради чого я стояв на Майдані і за що воював. Це моя земля. Хто до нас із зброєю прийде, той від зброї і поляже».
Чи потрібно далі вести бойові дії? В цьому думки батька й сина розходяться. «Сепаратизм — це грибок і його треба виводити. Я на своїй землі, я у своїй хаті. Я не допущу того, щоб чужий, гнилий ворог ліз у мою хату! Його треба ліквідувати, — наполягає син. — Якщо ми залишимо території на Донбасі, вороги полізуть далі. Терористи не дотримуються перемир’я. Під час кожного перемир’я нас щодня обстрілювали».
«Росія все життя працює на своє озброєння, намагаючись конкурувати з Америкою. Нам важко стояти проти їхньої зброї, — говорить Петро. — Я гадаю, що нам час припинити військове протистояння і спробувати домовитися. Бо дуже багато людей загинуло. За чотири місяці ми втратили більше людей, ніж в Афганістані». Каже, довга війна погано впливає на психічний стан бійців, на країну, люди втрачають прибутки, ламаються долі. Треба повертатися до родини, до роботи, налагоджувати бізнес та виховувати дітей — молодший син Петра чекає на них вдома. Також змінилося ставлення людей до громадського життя, всі стали більш активними. Назар наразі мріє перебудовувати українську армію. Він вважає, що головний ворог України — внутрішній. Він упевнений, що без зрадників війни не було б. « Донецьку в квітні, коли все тільки почало розгортатися, бойовиків ще було мало і вони згрупувалися в одному кварталі. Але коли спецпідрозділи оточили сепаратистів і могли їх легко знищити, зверху надійшов наказ відступати, — розмірковує Назар Конон. — Спецназ залишив позиції без єдиного пострілу, і сепаратизм почав розмножуватися, як вірус, з’явилися ці «ДНР» і «ЛНР».
Якщо прибрати зрадників серед генералів, політиків, міліціонерів, зламати стару корупційну систему, то країна буде міцнішою, впевнена родина бійців. І починати будувати треба вже сьогодні.
