У майстерні Романа Василика біля робочого стола художника — портрет матері. Завинена в темну селянську хустку, жінка дивиться на нас спокійним, строгим, навіть суворим поглядом. Темний фон полотна — ніби життя, в якому так мало радості, лише біль втрат і страждання. Але в обличчі та очах світиться гідність, з якою крокувала неспокійним житейським морем вона, ця українська жінка, випивши до дна свою гірку чашу, в якій було так небагато радості та щастя. Горда козачка Ксеня з дому Кульгавець, родом із заможних козаків Лубенського полку, що підтримав у 1708 року союз гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ у війні проти Петра І, ніби всотала у плоть і кров вільний дух своїх прадідів, їхню відвагу і нескореність. Можливо, то кров, напоєна духом свободи, що текла у її жилах, дала їй силу перейти всі життєві випробування, не впадати у відчай, народити одинадцятеро дітей і виховати їх чесними, правдивими.
У рідному селі Бориславці, що коло Перемишля, на землі, куди подалися її предки, козаки з Бендер, зустріла свою пару — Якима Василика, відважного усусуса, що «пізнав романтику воєнного лихоліття і військової штуки, брав участь у багатьох операціях славного Українського січового стрілецтва, починаючи від... Маківки, далі на Бережанщині (Золота Липа, Лисоня), за Збручем, у Кам’янці Подільському — останньому клаптику Української держави». Тут побралися, ростили дітей, господарювали. Як згадує брат Романа Василика, Кир Павло, єпископ-ординарій Коломийсько-Чернівецької єпархії, «тато був не лише добрим рільником, але й знався на столярстві. Мав від Бога душу мистця — добре грав на скрипці і на гармонії. Навчився самотужки. Життя у нього склалося так, що не зміг розвинути свої здібності відповідним вишколом, але вони дуже пригодилися йому у спілкуванні з людьми, а найбільше — при вихованні дітей». Особливою була й мама. «Моя мама мала захоплення не таке, як у наших жінок і дівчат: дуже любила їздити на конях. Верхи. Ще мама відрізнялася від інших тим, що була чи не найкращою в селі городницею. А ще квіти. Мама дуже за ними пильнувала. Квіти були на городі, перед хатою. Хлів, хата і стодола під ґонтами, критий соломою оборіг; плетений тин і — квіти, квіти, квіти...» — згадував Владика. Можливо, ця любов до квітів передалася найменшому із синів, Роману, щоб потім заграти барвами роменів, волошок, айстр, соняхів, кетягами калини на його полотнах. Але це буде згодом. Треба було ще перейти свою власну хресну дорогу — дорогу родини Василиків.
Батьки дбали про національне виховання дітей, якими так щедро нагородив їх Господь. Духовний світ діти Василиків пізнавали з молоком матері.
«Ми всі ходили до церкви. На святкові Богослуження — з найменшого віку. Коли ще не вміли ходити, то на руках у тата, мами чи когось із старших братів і сестер. Кожен із нас, як навчився читати, діставав у подарунок молитвенничок. Ми ходили з молитвенниками до церкви. У церкві молилися, співали, уважно слухали проповіді. Вдома, крім постійно передплачуваного «Дзвіночка», книжечок Андрія Чайківського, ми мали й релігійні книжечки. Ми весь час одержували «Місіонар». Нам читали вдома і його, і «Життя Святих». Тато і мама, хоч були дуже зайняті і нами, і господаркою, знаходили час послужити церкві. Тато був у церковному Братстві, мама — в Апостольстві Молитви.
Кожного року у серпні, коли за римо-католицьким календарем було Успіння Божої Матері, ми ходили усі пішки у Кальварію. То було від нас сім кілометрів. Українці мали там свій відпуст, свою Хресну Дорогу і прекрасну церкву». Це знов зі спогадів Владики.
Нелегке, але налагоджене життя родини Василиків брутально перервалося в 1945-му. Нагадаємо: ще до закінчення Другої світової війни 9 вересня 1944 р. була укладена в Любліні угода між Польським Комітетом Національного Визволення (тимчасовим урядом) та РНК УРСР, яка передбачала депортацію українців із території Польщі в УРСР і поляків з УРСР у Польщу. Державний кордон був установлений по «лінії Керзона». Українці чинили опір, формуючи загони УПА. Проти непокірних українців єдиним фронтом виступили всі сили, які були зацікавлені в повному і якнайшвидшому завершенні депортаційних процесів. За далеко не повними даними, у Закерзонні було повністю або частково спалено 80 сіл, замордовано понад 2 тисячі осіб, знищено та пограбовано тисячі господарств, велику кількість худоби.
Вивезли й родину Василиків. «Плач, крики, лайка. За дві години виїхала з села довга сумна валка. На фірах — дрібні діти, мука, сухарі, одяг, постіль. З боку фір — люди. За фірами йшли прив’язані корови. Скорбна, ніби похоронна валка, від якої линули іржання коней, мукання корів, плач жінок і дітей, доїхала до Нижанкович — то за 14 кілометрів від нашої Бориславки. В Нижанковичах ми порозбирали вози і завантажили їх разом з кіньми і худобою в поїзд. Посідали й ми у такі ж вагони, як і худоба». Опинилась родина у Тернопільській області у селі Бариші Бучацького району.
Забрали зі собою найнеобхідніше. А ще — духовну поживу, без якої життя втрачало сенс. Родині Василиків доручила сільська громада монстранцію — церковну посудину, де зберігаються Найсвятіші Тайни, чашу літургійну і Святе Євангеліє, які пронесли крізь життя як найбільшу святість із вірою у воскресіння сплюндрованої землі. З цими почуттями йшли вони дорогами боротьби за Україну і Церкву. У 1947 році батько Яким і брат Павло були заарештовані як «вороги народу» і відбули в таборах по 10 років. Залишилась мати з купою дрібних дітей.
Готуючись до частих облав, втікаючи від заслання, мати порозпихала дітей і майно по сусідах. Сама заховалася в лісі, рятуючи нове життя, яке носила в собі. Одної осінньої ночі баришівські ліси стрепенулися від крику новонародженого дитятка, що під зоряним небом коло материних грудей вдихнуло повітря, наповнене запахом вологого воскуватого листя притихлих дерев. Народився наймолодший — Роман, той, кому судилося стати на вкриту колюччям правдиву стезю своєї родини, якою впродовж життя буде йти вперто і наполегливо до своїх ікон.
Кому, як не Романові Василику, добре відомо, що таке нестримне бажання малювати? Таке сильне і незборне, що змушувало його, малого хлопця, долати страх і самому тричі на тиждень пускатися в холод і дощ, зливу і заметіль, коли не було видно нічого на відстань витягнутої руки, в дорогу 9 кілометрів до художньої школи у Збаражі. Що давало сили цій дитині? Мабуть — високі цінності, які сповідувалися в цій простій родині, шляхетній у своїх вчинках, в основі яких була віра у Всевишнього і в Україну. Від цього вони всі разом і кожен зокрема не відступилися ніколи. Це й приклад його батька, який впродовж життя виборював нашу незалежність і знищений таборами і тюрмами помер у 1964 р. Це й мама, яка явила приклад глибокої віри, мужності, твердості й непохитності своїм дітям. Підтримувала кожну свою дитину, рятувала. Коли захворів брат Романа, всі сили кинула на його рятунок, збирала поживу, якої так потребував, щоб вирвати від смерті. Дотепер Роман згадує зі свого голодного дитинства запах яєчні, яку мама готувала лише для хворого Мирона, а він, малий, стояв тихцем за дверима і вдихав п’янкі пахощі і мріяв про той час, коли зможе пробратися на кухню, допастися до сковорідки, щоб поласувати вишкребками. Не знав і смаку цукру, який мама збирала, щоб вислати братові до тюрми. Та найбільший урок, який отримав від родини, — бути непохитним і незрадливим. Так вчила його мама своїми вчинками, коли ховала Євангеліє в шкіряну обкладинку з портретом Сталіна під час таких частих облав і обшуків. А на суді сина Павла, який знову опинився за ґратами за прийняття священичого сану і за служіння забороненій Греко-католицькій церкві, говорила гордо і безстрашно, що ніколи не зречуться ані вона, ані її діти віри, Бога і України.
То хіба міг бути іншим син Роман, її плоть і кров? Першою його виставкою була шевченкіана у Художній школі Збаража в 1964 році. Шевченкіана — як протест проти московського свавілля, як утвердження свого українства. Як бунт проти вовчого білета, який він отримав у школі як «неблагонадьожний».
Одного разу брат Павло приніс загорнуту в картату хустку ікону Матері Божої Неустанної Помочі і попросив намалювати копію. Це була перша, ще не до кінця усвідомлена праця над іконою. Не здивувався, адже це так було природно для хлопця, який стільки часу проводив із братом, дякуючи на підпільних його богослужіннях селами і містечками Тернопільщини. З відтвореного образу уважно, сповненими смутку і ніжності очима, дивилася на нього Марія, тримаючи на руках свою Дитину. Її погляд ніби запрошував сховатися під її захист, втекти від небезпеки та сповнених страху моментів. Ця перша робота глибоко зворушила вразливу душу, була тим поштовхом, що з роками привів його до високого світу ікони, що стала його життям і суттю. Впродовж життя йшов із глибокою вірою, яка тримала, давала сили. Пив із неї, як із невичерпного духовного джерела, долаючи труднощі, переслідування родини, поневіряння, голод і злидні. Бо «віра — око прозорливе, серце чистеє, уста отверстая, — писав великий Сковорода. — Вона єдина бачить світ, що світить у стихійній пітьмі... Віра всю цю тінь, що проминає, як воду непостійну, переходить». І так переходив він важкі дороги, переходив спокійно і достойно. Віра і праця допомогли здобути найкращий вишкіл. Ore et labore — «Молись і трудись!» Із цими настановами вступив і блискуче закінчив Ужгородське художнє училище, а потім Львівську академію мистецтв.
Коли автор цих рядків попросила художника згадати, коли ж уперше написав ікону, не зміг відповісти. Зрозуміло чому. Ікона, образ Божий жили у ньому постійно в духовному вимірі, в думках, помислах, відчуттях. Кожного дня і кожної миті. Вчила цього ще малим його мама, читаючи Святе Письмо, брат. Вчився цього і він сам. Пригадує лише з яким хвилюванням малював Святий Престол для таємного висвячення у єпископи Павла у 1973 р. Міг бачити на богослужіннях Хреста Господнього, Святе Євангеліє, Чашу, Дискос, які є необхідні на літургії. А тут довелося творити річ, без якої звершення літургії є немислиме та заборонене постановами Церкви. Мова йде про Антимінс, який звичайні миряни не можуть бачити у використанні, тому що вживається він за літургією лише у вівтарі, на престолі. Малював таємно, навіть найближчі не знали.
У всьому бачив промисел Божий. Тому так легко і натхненно малював дерев’яні карпатські церкви, гірські пейзажі Микуличина, куди змушена була переїхати родина Василиків, у те єдине місце, де можна було отримати прописку гнаному і переслідуваному братові Павлові — вірному слузі Церкви у катакомбах. На цих полотнах — вихор барви і світла, а ще — гори, що як куполи церков, здіймаються високо в небеса. Були ще портрети, тонкі і психологічні, полотна із розмаєм квітів, графіка, різьба по дереві, екслібриси, образні та лаконічні.
І лише тоді, коли відчув, що душа його настояна на вірі, розум напоєний ґрунтовними знаннями, руки дістали вправу і вміння, серце виповнене молитвою, торкнувся пензлем лику святих. І лише тоді повною силою вибухнув його талант. Талант від Бога — скерований до Бога через ікону, яку святі отці називають вікном у небо. «Людина, яка торкнулася ікони, причастилася небом. Вона схожа на бджолу, що збирає нектар. Та тільки це нектар нектарів, бо нектар той — духовний». Такий нектар дарують ікони Романа Василика — Матері Божої, Ісуса Христа, Ангелів і Архангелів, Апостолів, всіх Святих Греко-католицької церкви, написані легко і натхненно для людей. Дивишся на цей огром роботи і диву даєшся, як могла все це створити одна людина. І тоді справді починаєш вірити, що це Софія — Премудрість Божа, яка вважається творцем будь-якої ікони, водила рукою і пензлем іконописця Романа. Він є автором понад 500 ікон, запроектував 15 іконостасів, з яких реалізовано 10. Його роботи прикрашають храми як в Україні, так і за кордоном. Зокрема, у Великобританії та Польщі, Бельгії та Австралії.
Серед них: іконостас єпархіальної каплиці в м. Коломия (1992 p.), іконостас УГКЦ у м. Вулвергемптоні, Великобританія (1993 р.), запрестольна ікона «Пресвята Богородиця Покрова» для Святопокровського монастиря сс. Студиток у Львові (1997 p.), іконостас УГКЦ у с. Бартошиці, Польща (1999 p.), іконостас УГКЦ св. Василія Великого монастиря ЧСВВ у Києві (2003 p.), іконостас церкви святих Жінок-Мироносиць у с. Вороняки на Золочівщині (2004 p.), ікони іконостасу церкви св. Андрія і Варвари в с. Хоружівка на Сумщині (2006—2007 pp.). Pоман Василик є автором проектів комплексного оформлення церкви Пресвятої Богородиці Покрови оо. Селезіан, церкви св. Володимира і Ольги у Львові (2000—2005 pp.) та церкви Всії Святиї Українського народу. Він також запроектував вівтар для Літургії з нагоди візиту Святійшого Отця Івана Павла II в Україну (м. Київ).
Творчість Р. Василика базується на кращих зразках давнього вітчизняного іконопису, корені якого сягають східно-візантійських джерел, коли основою ікони був канон із притаманними йому символами кольору, жесту, атрибутів. «Східний обряд, — говорить він, — зберіг засади, на яких базувалося раннє християнство ще із часів його легалізації. Основною властивістю є заглиблення — через зовнішні ознаки сакральної атрибутики у внутрішній зміст Божественної літургії. Тут усе — від найбільшої до найдрібнішої деталей — має виняткове значення. Наша ікона заворожує своєю внутрішньою суттю». Такими заворожуючими роботами є і його ікони. Відтворюючи українські чудотворні Зарваницьку, Почаївську, Белзьку, Холмську, Самбірську, Бучацьку, Корсунську ікони, він розвиває традицію, додаючи кількість при стоячих, вводячи до їхнього сонму таких видатних діячів в історії України, як митрополит Андрей Шептицький, патріарх Йосиф Сліпий, Степан Бандера, Роман Шухевич та інших, створює образи новопроголошених українських святих. Роман Василик вважає, що коли досягається гармонія між ідеєю образу та вирішенням, між змістом і формою, тоді таки твір сягає межі ідеалу. А якщо у творі віднаходиться точка зіткнення між процесом майстра, концепцією теологів, провідною ідеєю, яка захоплює суспільство, то твір стає пам’яткою для нащадків.
Своє слово про іконотворчість Р. Василика ще скажуть, історики, релігієзнавці, мистецтвознавці. Проте красу ікони неможливо виміряти лише її мистецькою цінністю. Митрополит Андрей Шептицький зазначав: «В іконі знаходимо не тільки мистецьку красу, але й ту неначе бездонну глибінь, що є першою і найважливішою прикметою мистецького архитвору». Писані за старовинним прадідівським звичаєм природними фарбами на дошці з липи Василикові ікони дають відчуття тепла і справжності. Вони дуже «людські», зрозумілі і близькі для вірних. Бо, як стверджує Володимир Овсійчук, «ікона має своє призначення — бути в найтіснішому діалозі з людиною, з її стражданнями й світлими надіями». Саме тому вірні прихилять коліна пере цими образами, дивляться у великі виразні очі святих, які відчиняють перед ними двері у духовний світ. «Однак глибина суму і благості від кожної віє однакова. Це і є одвічна тайна наших ікон. На сучасну добу маємо багато митців, які працюють як іконографи. Ікона набула притаманних часові рис, виконується різними техніками, але не втратила сили й духовності там, де майстер пише її не для заробітку, а з великої душевної потреби». Ці слова Якова Креховецького, відомого доктора богослів’я, стосуються й Романа Василика — художника, одержимого працею для Бога і для людей. Церква, з якою тісно пов’язаний митець, високо оцінила його сподвижницьку працю. Верховний архиєпископ Бенедикт ХVІ нагородив Романа Василика за видатні праці і старання відзнакою Святого Хреста святих апостолів Петра і Павла «За Церкву і Понтифіка».
Іконопис, вважає Р. Василик, має бути мистецтвом високої проби. Тому так боляче реагував митець на той хаос, який охопив на початку 1990-х років новозбудовані та старовинні поруйновані храми, у яких замість ікон з’явилися незрозумілі малювання, обвішані електричними гірляндами, паперовими, позолоченими або пластмасовими квітами. Переживав, коли бачив, як до давніх творів почали втручатися новітні «богомази», які, спекулюючи довірою мирян, заробляли на цьому гроші. Володіючи глибокими знаннями, усвідомлюючи величезну роль іконописного мистецтва, Роман Василик був стурбований втратами в нашій національній культурі. Він розумів, що лише дієві кроки, зможуть зупинити самовільні реконструкції культових споруд — пам’яток архітектури, їх так званих «оновлень» та масові перемальовування настінних розписів, ікон, що приводило до втрати або спотворення творів видатних майстрів. Так народилися, а згодом втілилася в життя ідея створення кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, завданням якої Роман Василик бачив реалізацію довготермінової програми відродження і популяризації українського іконопису та його самобутньої стилістики. Завідувач кафедри, професор Василик переконаний, що основною метою художника має бути плекання українського сакрального мистецтва як одного з важливих факторів ідентифікації національної духовності та культурного продовження здобутків попередніх епох.
Як добрий господар, він засіває зерна своїх багатих знань і вмінь серед молоді, серед студентства. Добре знає, що його талант, хист педагога потрібен і в Україні, і тим, хто волею долі опинився далеко за її межами. Тому їде туди, де кличуть, до близької Польщі, чи далекої Бразилії, чи Австралії, бо твердо переконаний — будуть рясні сходи і щедрі врожаї. Його заглиблений у себе погляд теплішає і світиться від думки про те, що в українському всесвіті живуть його українські образи і народжуються образи його учнів.
Очі створеної ним ікони Пресвятої Богородиці такі ж, як і очі Богородиці з Десятинної церкви. Це очі вічності.
P.S. У майстерні Романа Василика мою увагу привертає ще один портрет — дружини Софії. Вона, як і мама Романа, дуже любить квіти. Побралися, коли в Романа були важкі часи. Відтоді вона з ним і в горі, і в радості, його любов, розрада і підтримка. Цінує його. «В мого Романа — талант», — каже вона. Дуже хочеться, щоб знала про це Україна.
ДОВІДКА «Дня»
Роман ВАСИЛИК народився 8 жовтня 1947 року в селі Бариш Бучацького району Тернопільської області.
Навчався в Бариській середній школі та Бучацькій художній школі. Після 9-го класу вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва, яке закінчив з відзнакою 1968 р. Цього ж року вступив до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Після закінчення служив у війську головним художником Закарпатського військового округу. Пройшов шлях від викладача кафедри інтер’єру, завідувача кафедри — до декана і проректора Львівської національної академії мистецтв.
Наприкінці 1980-х уперше у Львівській академії мистецтв упровадив до навчальних програм завдання на сакральну тематику. В 1990-х роках став одним із ініціаторів відновлення школи іконопису при монастирі студитів у Львові. Ініціював та створив у 1995 р. першу в Україні кафедру сакрального мистецтва.
Сьогодні він — завідувач кафедри сакрального мистецтва, професор Львівської національної академії мистецтв, заслужений діяч мистецтв України, нагороджений Міністерством освіти і науки України орденом Петра Могили. Нині Роман Василик відомий передовсім як художник у ділянці сакрального мистецтва. Народний художник України, автор низки монументальних робіт релігійного змісту. Його твори експонуються в Україні, Англії, Бразилії, Польщі, Австралії, Бельгії. Нагороджений грамотами патріархів Філарета, Любомира, а також відзнакою Папи Бенедикта ХVІ.
