«Кров і смерть — перші дитячі враження» — так писав про своє входження в життя Олександр Микитович Марзеєв, справді український Гіппократ профілактичної медицини. Він народився в 1883 році, поблизу Клина в Підмосков’ї, що нагадує про генія П.І. Чайковського. Але перші такти долі хлопчика складалися трагічно. Туберкульоз тоді був не менш страшний, ніж сьогодні. У сільській хаті, харкаючи кров’ю, в 1892 році вмирає від сухот батько, а до цього, під час пологів молодшого братика, — мама. Троє дітей залишилися круглими сиротами. Можливо, обставини спонукали юнака обрати медицину як мету і сенс пошуків. Але що ж допомогло йому вийти в люди? Звичайно ж, неабиякі здібності. Плюс гуманне поривання його першої сільської вчительки Олександри Михайлівни Бенеманської, яка, по суті, замінила йому матір, а потім московської благодійниці Варвари Олексіївни Морозової. 1899 рік. Закінчивши чотирьохкласне училище, юний Марзеєв прийшов у маєток Морозової, яка приїхала сюди на літо, показати свого похвального листа. «Застав її на терасі, в оточенні численних друзів, — оповідають спогади. — Один із них, наче жартуючи у відповідь на слова господині: «Як нам бути з цим сільським хлопчиком?» — запропонував: «Поки ми тут сидимо, нехай напише який-небудь твір. Ми прочитаємо й обговоримо».
Була запропонована тема «Не все те золото, що блищить». Писав гаряче та щиро. Через 40—50 хвилин увійшов гувернер, узяв мій твір. Я сидів і чекав на «вирок». Моє серце прискорено та тривожно билося. Нарешті мене покликали, і господиня оголосила: «Ну, Марзеєв, бути тобі вчителем. Їдь завтра в Москву, готуйся до іспиту до Вчительського інституту».
Ці рядки я наводжу в новій книзі, яка ніби відродила справжнього Марзеєва... До цього пощастило познайомитися зі Львом Толстим, а напередодні першої російської революції, за два місяці до закінчення Вчительського інституту, довелося потрапити у в’язницю за участь у народних заворушеннях. Але судовий процес зірвався, і Марзеєву самостійно підготувавшись, вдалося здати екзамени на атестат зрілості. Медичний шлях розпочався в 1909 році, на четвертому курсі медичного факультету Московського університету. Марзеєв поїхав у Пензенську губернію на щеплення від віспи. Там вперше побачив смертельні випадки від натуральної віспи. 1910 рік. Марзеєв, студент п’ятого курсу, але як епідемічний лікар потрапляє в Єкатеринославське земство, на спалах холери. Це фактично призначення на всі подальші роки — працювати лікарем санітарно-профілактичного напряму в Україні і для України... Тут же, в період Першої світової війни, пройде військова служба Олександра Микитовича як санітарного лікаря. Можливо, одним із перших у світі він переможе цингу в фронтових частинах. У радянські роки безпартійний лікар очолить багато в чому вирішальний своїми енергійними діями питання життя і смерті мільйонів санітарно-епідеміологічного відділу Наркомат охорони здоров’я України. Створить Інститут комунальної гігієни. До своїх сімдесяти років напише незвичайно яскраві спогади. Незабаром його не стане. Але ім’я та слава вченого не згаснуть. Інституту, який заснував А. Марзеєв, буде присвоєно його ім’я. 1965 року виходить невелика книга «Записки санітарного лікаря». Про «Записки» будуть не раз згадувати, повертаючись до феномена Марзеєва. Насправді це лише цензуровані витримки з безліччю «білих плям». І зробили це, як казав знаний історик медицини професор А.А. Грандо, який особисто знав Марзеєва, деякі його «доброзичливці»: «У книзі мало залишилося від самого Марзеєва». Але, на жаль, автора вже не було, щоб відстояти своє дітище.
ЯК ЖЕ ВІН ПИСАВ?
Як пришли до нас повчальні сторінки? Ініціатор їхнього воскресіння — директор Інституту гігієни та медичної екології імені О.М. Марзеєва АМН України Андрій Михайлович Сердюк.
— Ми з різних поколінь, коли я в 1961 році закінчив Дніпропетровський медичний інститут, Олександра Микитовича вже не було, — замислюється мій співрозмовник. — Але склалося так, що, отримавши диплом, мене було направлено санітарним лікарем у Верхньодніпровський район на Дніпропетровщині, де, як з’ясувалося, протягом трьох років, з 1911 року до початку Першої світової війни, земським санітарним лікарем працював Олександр Микитович. Дізнався про нього багато невідомого. 1966 року в зв’язку з десятиріччям від дня смерті О.М. Марзеєва мені запропонували виступити в інституті його імені з ретроспективною доповіддю про верхньодніпровські починання трибуна вітчизняної гігієни. Науковий дебют виявився успішним, і від імені наступника О. Марзеєва в знаменитому інституті Дениса Миколайовича Калюжного мені запропонували вступити до аспірантури. Тема дослідження — гігієна електромагнітних полів — виявилася вельми актуальною. Але, звичайно, я не міг і передбачити, що через роки очолю славну установу.
— 2003 року я разом з Валерієм Пріцкером, до 120-річчя від дня народження О.М. Марзеєва, видав книгу «Заповіт лікаря — профілактика», — продовжує Андрій Михайлович. — Хотілося наситити її і деякими рідкісними фотографіями. Дітищем першовідкривача комунальної гігієни до переїзду переведеного в перші післявоєнні місяці з Харкова до Києва інституту, а потім, у 80-ті роки, перекинутого на Лівий берег, була триповерхова будівля по вул. Грушевського, поблизу Маріїнського палацу. І саме тут зберігалася марзеєвська спадщина. Я знав, що історик медицини Сергій Микитович Старченко, за часів своєї діяльності в нашій установі, сформував колекцію історичних фотографій про дні та праці зодчого інституту. Вже в новому корпусі я розшукав їх! Разом з ними було знайдено і об’ємний рукопис спогадів. Співробітники інституту почали відтворювати її у комп’ютерному варіанті. Все на цих сторінках неймовірно інтригувало. Так з’явилася книга, яка охоплює як відомі, так багато в чому й невідомі факти історії.
— Олекснадр Марзеєв одного разу написав: «Гігієна, мікробіологія та епідеміологія — це три сестри, три грації всієї попереджувальної медицини». «Спогади» в їх первинному варіанті постають тут надихаючим началом. Хотілося б, Андрію Михайловичу, звернутися хоча б до декількох епізодів цього своєрідного героїчного роману століття.
— Це, мабуть, і справді рицарські сюжети, на мій погляд, надзвичайно цікаві. Візьмемо зовні, здавалося б, найбільш буденний. «Взимку 1915—1916 років, згадував Олександр Микитович про ті часи, в резервній фронтовій дивізії 39-го корпусу, в землянках спалахнула епідемія поворотного тифу. На цей час вже готувався знаменитий Брусиловський прорив. Єдино правильна та ефективна санітарна тактика полягала в тому, щоб уражену дивізію не пересувати, не ставити в окопи, а в її землянках не розміщувати інші частини. Але на це потрібні були тижні. Природно, стройове керівництво заперечувало.
Вагався і, мабуть, не зовсім нам, лікарям, вірив і командуючий армією. Допоміг випадок. Одного разу командуючий відвідав інфекційний госпіталь, і там йому, між іншим, показали під мікроскопом живу, жваву спірохету Обермейера. Це справило на генерала сильне враження, вагання припинилися, і він розпорядився дивізію нікуди не пересувати, а дати нам можливість повністю ліквідувати спалах. До кінця війни я на фронті ще жодного разу не спостерігав спалахів поворотного тифу».
— Чудовий захисний крок! Ще один епізод хочеться відтворити. Марзеєва не даремно називають санітарним рятівником Донбасу. Зворушує, як він шукав тут «живу воду»...
— Так, і стосовно цього Марзеєв постає як романтик прагматизму. Краще знову процитувати його. «Ще і ще раз я оцінював джерела, які є, і раптом почув назву — «Кипуча Криниця». Мене запевнили, що це джерело дуже бідне. Але мене загіпнотизувало слово «кипуча». Переді мною лежала гола, абсолютно безводна, з посохлою травою долина ріки Суха Волноваха. Мої супутники вирішили повернутися в Сталіно. Але я пішов долиною далі. І раптом, на фоні пожовклих кущів, побачив клаптик землі із зеленою травою. Неначе у народних казках... Пройнявся глибокою вірою в це джерело. Як з’ясувалося, Суха Волноваха «пішла» в землю.
Повернувшись у Сталіно, запропонував «Донбасводтресту» розкрити й очистити джерело. За короткий термін фахівці встановили, що джерело після каптажу може дати за добу 15 тис. кубометрів відмінної джерельної води, не вимагає очищення. Я був щасливий безмежно...»
— Марзеєв створив у Харкові не тільки інститут комунальної гігієни, але й ряд бактеріологічних інститутів, інститути малярії, гігієни праці, гігієни харчування. Він став ініціатором відкриття СЕС, інакше кажучи, санітарно-епідеміологічних станцій — основних форпостів попереджувального захисту здоров’я населення на всі часи. Знов-таки, перед нами епохальні роботи. Але торкнемося ще однієї грані його сильної особистості — почуття гумору. В описі ювілею...
— Що ж, і тут не обійтися без цитування. «У квітні 1953 року мені виповнилося 70 років, писав Олександр Микитович. До цієї події в своєму житті я поставився спокійно і майже байдуже. За звичкою, і цього дня відправився на роботу в Інститут комунальної гігієни, а потім і в медінститут на кафедру. Студенти піднесли мені величезного, з розпростертими крилами орла з дерева. Того ж вечора аспіранти принесли ще одного карпатського орла. Побачивши, що у мене вже є такий виріб, вони були збентежені. Я їх заспокоїв, сказавши: «Я дуже радий, тепер у мене буде ціле орлине гніздо».
— Чи будуть читати його книгу?
— Як санітарний лікар і лише потім вчений, Марзеєв, як ніхто інший, повірив у горизонти своєї спеціальності, довівши, що без неї медицина взагалі немислима. І ще одне. Перед нами не так званий літературний запис, а талановиті рядки подвижника п’яти епох. Уже будучи важко хворим, з багажу пам’яті та збережених документів, Марзеєв відтворив свій своєрідний науковий «Капітал» для нащадків.
