Днями в редакції «Дня» побував москвич... який вивчив українську мову — Олександр ШВЕДОВ. За освітою — фізик, працює інженером, але він нині ще й студент-випускник Катехитично-педагогічного інституту Українського Католицького Університету. Як зізнається пан Олександр, саме пошук правди привів його до греко-католицтва, а також до усвідомлення проблем і комплексів, яких не може позбавитися Росія.
Він народився в Москві, та його батьки, будучи студентами, у 1960-х рр. переїздять до Запоріжжя. Саме в Запоріжжі, навчаючись у середній школі №73, а згодом у школі №59, Олександр і вивчає українську. Згодом буде Український фізико-математичний ліцей Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Та незважаючи на те, що хлопець вчиться лише на «відмінно», його виключають. За антирадянську пропаганду. «Тоді мені було 15 років. Я написав сатиричну поему. А потім був іще сатиричний короткий вірш. Мій товариш його переписав дуже гарним почерком і прикріпив до стіни». Другові — сувору догану. Сашка ж відрахували. Він повертається до Запоріжжя й закінчує з медаллю школу №28. 1976-го Олександр вступив до Московського фізико-технічного інституту, бо фізика, про яку він говорить із вогником в очах, — «класна наука!».
«МОСКАЛЬ — ЦЕ ПОНЯТТЯ НЕ ГЕОГРАФІЧНЕ»
— Проте я навернувся до Христа і став православним християнином. Це було 1993 року, — починає розмову журналіст Олександр ШВЕДОВ. — А коли почав поглиблювати свої знання, як-то кажуть, «воцерковление», то я відчув, що в Московській православній церкві є не вся правда. Я знайшов її в Греко-католицькій церкві. В Росії греко-католики — екзотика, і знайти їх дуже важко. Коли я відчув, що треба шукати злуки з християнським Римом, з Папою Римським, я просто поїхав до Львова поспілкуватися з його мешканцями. Я гуляв містом, знайомився на вулицях із львів’янами. Вони досить доброзичливі.
І ще через півроку (це було 2001 року) я знову поїхав до Львова, бо дізнався, що у Львівському оперному театрі буде йти «Мойсей», мені дуже захотілося його послухати. Після опери я звернувся до адміністратора й запитав, чи можна купити диск із записом. Ми розговорилися, й вона спитала:
— А ви звідки?
— З Москви.
— А звідки ви знаєте нашу мову?!
— Та я жив декілька років в Україні й вивчив...
А потім вона сказала ключову для мене фразу: «А чому ж наші москалі живуть усе життя тут, у Львові, і ніяк нашу мову вивчити не можуть?» Виходить, москаль — це поняття не географічне, бо можна народитись у Львові, жити в ньому, але залишатися москалем. Це ментальність «старшого брата»: «Я знаю, як треба жити; знаю, що Москва — це найголовніше, і що мусить бути єдина Російська імперія, а всі інші — «молодші брати»; кому не подобається — «пусть пеняет на себя». Я зрозумів, що така позиція шкідлива не тільки для тих, кого пригноблює цей «імперський центр», але й для того народу, який живе в ньому. Адже він не в змозі розвивати власну національну культуру, бо всі сили йдуть на те, щоб підтримувати імперію та пригноблювати сусідів і т.д.
Важливо розрізняти два поняття: руський і російський. На жаль, із російської мови «руський» перекладається як «російський», і від цього виникає дуже велика плутанина. Я вважаю, що між цими поняттями є розрізнення. Воно полягає в тому, що «російським» слід називати того, хто хоче підтримувати імперію, зберігати її й навіть поширювати.
Проте ті, хто думає російською мовою, але вважає, що «руські» повинні мати власну національну державу, не пригноблюючи інші народи, — це «руські». Саме тому я заснував Руський антиординський рух, маючи на увазі те, що сучасна Росія є наступницею Орди.
У Росії ще є здорові національні сили, як, наприклад, Національний демократичний альянс (Олексій Широпаєв, Ілля Лазаренко). Це та точка зору, що треба мати саме «руським» свою національну державу. Путін уже відізвався про це у своїй першій статті на початку президентських перегонів. Він сказав, що тільки російський народ має бути цементом, щоб будувати цю імперію. Ми — найбільші вороги цієї концепції. Треба бути не російським патріотом, бо вони, на жаль, імперіалісти, а треба бути руським патріотом — патріотом тієї Русі, яка проти ординських правил.
«УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ — НАРІЖНИЙ КАМІНЬ ДЛЯ БУДЬ-ЯКОГО РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ»
— Як ви прийшли до такої ментальності?
— Я зрозумів, що люблю свою землю, люблю свій нарід, але не можу полюбити ту державу, яка протягом останніх 600—800 років живе за таким принципом, що держава — це все, а люди — ніщо. Я — патріот, але довго не міг зрозуміти, патріотом якої країни я є. Відомо, що татаро-монгольська навала захопила у ХІІІ ст. Київську Русь. Однак ніхто не відповість на запитання: коли закінчилося іго? Хтось відповість, що воно закінчилося Куликовською битвою, хтось заперечить і скаже, що воно закінчилося Батиєм чи Тохтамишем... Але я думаю, що воно ніколи не закінчувалося. Подивіться самі: татаро-монгольську орду замінила московсько-романівська, після неї була імперсько-петербурзька, потім — совєтсько-більшовистська. Зараз ми перебуваємо під чекістсько-газпромівською ордою. Чи має режим Путіна підтримку? Так, звичайно: серед тих, хто не хоче змін, боїться їх чи взагалі боїться, що його звільнять із муніципальної посади чи якоїсь установи.
— Нещодавно блогер-опозиціонер Олексій Навальний в ефірі одного з український ток-шоу говорив про необхідність об’єднання України та Росії. Це, ясна річ, викликало шалений резонанс, багато хто розчарувався в Навальному як в Україні, так і в Росії. А якими, на ваш погляд, мають бути відносини між Києвом та Москвою?
— Українське питання було каменем спотикання ще 100 років тому — за подій Лютневої революції й Тимчасового уряду. Про те, щоб дати незалежність Україні, ніхто в Петербурзі не хотів і слухати. Українське питання — наріжний камінь для будь-якого російського уряду. Розв’язати його не дає імперський ген, яке має Росія. Він настільки глибокий, що навіть якщо будуть змінюватися режими, за відсутності серйозної санації це питання поставатиме знову і знову. Які мусять бути стосунки між сусідами? Звичайно, добросусідськими. Яскравий приклад цьому — Франція та Німеччина. Вони вели війни впродовж сторіч, але кінець-кінцем після всіх трагедій люди змогли між собою домовитися. Те саме мусить бути між Україною та Росією. Але, на жаль, тут я песиміст. Якщо «імперський центр» залишатиметься, не буде ніякої різниці, хто буде президентом Росії: Путін чи Навальний. До речі, Навальний підтримав дії Росії у російсько-грузинській війні та пропонував запустити ракету по «гризунам» — як він сказав. Відмовитися від такого світогляду дуже важко, але це необхідно.
«НАЦІОНАЛЬНЕ ПРОБУДЖЕННЯ МАЄ БУТИ В СЕРЦІ КОЖНОЇ ЛЮДИНИ»
— Як українці можуть допомогти росіянам викорінити цю ментальність?
— На початку 1930-х рр. в Росії проживало близько 7 млн українців. Зараз їх менше 2 млн. Це — геноцид. Чи, може, це — асиміляція? Етнічність — вільний вибір людини. Я міг би сказати, що я — імперець, виріс і народився в Москві. Але вважаю себе українцем — так само, як і руським, але не росіянином. Національне пробудження має бути в серці кожної людини. Якщо українці, які є громадянами Росії, відчують, що їх політична активність потрібна для того, щоб трансформувати країну в нормальну державу чи конфедерацію нормальних держав, — тоді, мабуть, це вдасться.
— Під час президентської кампанії в Росії використовували термін «помаранчева чума». Як вами та вашим середовищем сприймається помаранчева революція?
— Московське середовище досить різнорідне. Багато політиків використовують термін «оранжева пошесть». Але представники руського національного відродження досить позитивно сприймають події 2004 року в Україні. Моє ставлення до помаранчевої революції позитивне.
До речі, беручи участь у російських грудневих протестах, я ходив під червоно-чорним прапором. Формально це не прапор УПА, бо на ньому є ще білий тризуб — це моє ноу-хау. Тут, в Україні, розуміють, кому належить це знамено. А в Росії під ним ходять анархісти. Але щоб усім було ясно, що це має відношення до Київської Русі, до Русі-України. Під час акції до мене стали підходити українці, й ми вже вп’ятьох продовжували мітингувати. В одного була навіть помаранчева стрічка з Майдану.
— А яке взагалі у москвичів ставлення до Прохорова? Адже серед багатьох російських журналістів та експертів панувала думка, що він — просто технічний кандидат Кремля?
— Дуже багато моїх знайомих активних блогерів змінили свою думку. Восени вони вважали Прохорова кремлівською підставою, а зараз більш прихильно ставляться до нього.
«УКРАЇНСЬКИЙ РОК — ЯВИЩЕ, ЯКЕ ВИХОДИТЬ ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ»
— Чи можна зараз говорити про зростання інтересу до України з боку російських громадян? Адже відомо, що «Океан Ельзи» де б не виступав у Росії — збирає повні зали.
— Український рок — явище дуже великого масштабу, яке виходить за межі України. Популярність українських музичних гуртів у Росії пов’язана саме з цим. 2006 року я був на Махно-фесті у Гуляй-полі, навіть про це зняв 10-хвилинний фільм і розмістив в Інтернеті. Я двічі чи тричі рази на рік їжджу до України, читаю українську літературу, але не можу сказати, щоб хтось із мого оточення так цим цікавився.
Щоб знайти «живі клітини» в Україні, треба добряче пошукати. Спочатку імперська, потім радянська інфікованість далися взнаки, а після відновлення незалежності історія часто ставала заручником політиків, а отже не отримала усталений характер у головах українців. У пана Олександра ситуація складніша, він — росіянин. Проте завдяки навчанню в Україні та власним зусиллям він, як бачимо, виростив у собі справжнього українського патріота. Не галасливого, а з розумінням правдивої історії Київської Русі. На російських теренах це, без перебільшення, «екзотичний» випадок, що може слугувати прикладом для багатьох українців.
