Російське суспільство завжди мало складні й неоднозначні відносини з Католицькою церквою — епохи повного неприйняття «інакославних» іноді змінювалися короткими періодами нормальних міжцерковних стосунків; ворожі настрої широких православних мас завжди співіснували з лояльністю вищих верств суспільства. Так, під тиском царя Петра I, Синод (вищий керівний орган Московської церкви під головуванням Обер-прокурора) визнав благодатними таїнства Католицької церкви. Або згадаємо «моду» на католицизм серед освічених дворян ХIХ століття й той жорсткий вирок, який виніс православ’ю в своїх «Філософічних листах» Чаадаєв: «Ми напилися із замутненого джерела», обравши у Х столітті православ’я.
Під час Великої Французької революції імператриця Катерина II гостинно прийняла до країни, до Санкт-Петербурга, до царського двору численних біженців із Франції. I не тільки знатних роялістів, але й католицьке духовенство, представників чернечих орденів, включно з членами ордена Iсуса (єзуїтів), на той час офіційно закритого Римською кафедрою (1770 рік).
Після поділів Речі Посполитої й остаточного знищення польської державності російський царський двір та світське товариство «приласкали» польську знать і ніколи не вимагали від неї переходу до православ’я; в складі правлячої еліти імперії завжди бувало багато знатних поляків, — попри всі Польські повстання. При дворі існувала «латинська» (католицька) партія, куди входили такі вельможі, як Потоцький, Чарторийський та інші. Тоді ж, після приєднання західних губерній до Росії, були урегульовані відносини з Римською кафедрою, яка погодилася, зокрема, на те, аби російський трон мав певний вплив на вибір кандидатури католицького примаса Російської імперії.
Одне династичне правило, втім, виконувалося царями Романовими вельми суворо. Йдеться про заборону шлюбів членів царської сім’ї iз католицькими принцами i принцесами. Починаючи з царя Петра I, всі російські імператори одружувалися на протестантках, головним чином, на німецьких княжнах (якщо не рахувати простолюдинку Катерину, дружину Петра I). Але не на католичках. Був навіть такий випадок — Великий князь Костянтин Павлович відмовився від російського трону, аби одружитися з прекрасною знатною полячкою — католичкою.
Кульмінацією добрих стосунків російського трону й Католицької церкви стало коротке царювання Павла I (1796—1801 роки), який — аби його не зупинили — міг, здається, навернути до католицизму якщо не народ, то, принаймні, весь cанкт-петербурзький двір.
Павло Петрович Романов — єдиний законний син імператриці Катерини II (вважається, що був і незаконний — граф Салтиков). Павло завжди був сином нелюбимим і навіть нетерпимим. До державних справ або хоча б до участі в придворному житті Катерина II сина не допускала — вважала, що він її компрометує. Більшу частину свого життя наступник трону перебував у «засланні» — у Гатчині, де невтомно займався муштрою невеликого військового загону. Знаменно, що, мандруючи по Європі, Великий князь Павло відвідав Рим і зустрічався там з Римським папою, розмова з яким справила на нього неабияке враження. Особливою милістю майбутнього імператора користувався також католицький примас Росії архієпископ Сестренцевіч.
Катерина II померла 1796 року, коли її сину було вже 42. На російський престол Павло вступив, за словами історика Платонова, «изломанным и больным, раздраженным и озлобленным человеком». Замкнутий спосіб життя, окрім іншого, сприяв схильності імператора до містики, до рицарських романів та історичної західної старовини. Це певним чином пояснює його подальшу церковну політику, безпрецедентну в історії російського трону.
Вступивши на престол у часи, коли в Європі вирували наполеонівські війни, Павло I негайно заявив себе «захисником тронів та вівтарів ». (Як відомо, тоді у Європі захисту потребували переважно католицькі вівтарі.) Декларацію програми дій було підкріплено в особливий спосіб. Санкт-петербурзький монетний двір випустив спеціальну партію срібних рублів, які прикрашав не зовсім, скажімо, православний хрест та напис («реверс»): «Не нам, не нам, а імені Твоєму» — девіз відомого католицького чернечого ордену Тамплієрів, заснованого ще під час хрестових походів (1119 рік), коли ні Росії, ні Московії ще не існувало на карті світу. Павло I також запросив Римського папу Пія VI приїхати з візитом до Росії (Короткого царювання імператора не вистачило для реалізації цього плану.)
Серед різноманітних іммігрантів часів революції у Санкт-Петербурзі опинилися також мальтійські рицарі — члени католицького чернечого ордену Св. Iоанна Єрусалимського, резиденція якого знаходилася тоді на острові Мальта (Середземне море). На той час мальтійські рицарі були вигнані революцією з Франції, а острів Мальта згодом захопив Наполеон. Невдовзі після коронації Павла I, члени ордену — мальтійські лицарі офіційно попросили у імператора притулку й запропонували йому союз для боротьби проти спільного ворога — Наполеона.
Притулок мальтійським лицарям- ченцям було шляхетно надано — імператор підписав Конвенцію про заснування в Росії католицького ордена Iоанна Єрусалимського. У Конвенції проголошується, зокрема, що цар «Підтверджує й ратифікує за себе і своїх наступників на всі часи, на всьому просторі й урочистим способом, утворення згаданого ордена у своїх володіннях». Великому Волинському пріорству Мальтійського ордена царська казна надала річний дохід в 300 тисяч золотих, «вільних назавжди» від будь-яких податків.
За свої благодіяння імператор Павло отримав від ордену титул «Протектора релігії мальтійських рицарів» та подарунки — хрест славетного магістра ордену Ла-Валетта і частку мощів Св. Iоанна Єрусалимського. Ордена мальтійського хреста отримали також наближені до імператора придворні. А надалі вже сам імператор нагороджував своїх підданих відзнаками Мальтійського ордену. Їх отримали, зокрема, такі високі сановники, як князі Безбородько та Куракін.
Це була тільки прелюдія. Далі трапилося дещо майже трансцендентне в історії двох церков — католицької і православної, а також в історії російського трону. Римський папа Пiй VII санкціонував (iз політичних міркувань), а Російський православний імператор Павло I прийняв пропозицію стати ... на чолі католицького ордену, бути гросмейстером (керівником) Мальтійського ордену.
Церемонія передачі ордену під управління Павла I носила романтичний, щоб не сказати — театральний, характер, тобто повністю відповідала уподобанням російського імператора. Одного дня до воріт Гатчинського палацу під’їхала покрита пилом карета з гербом Мальтійського ордену, яку супроводжували змучені «далекою» дорогою вершники-лицарі (Всі дієві особи спектаклю на той час вже давно жили в Петербурзі й були представлені при дворі). «Хто живе у цьому замку?», — запитали з карети. «Його величність Павло, самодержець всієї Руси і захисник Мальтійського ордену!», — була відповідь варти. Далі «бродячі» лицарі куртуазно попросили притулку, були представлені імператору й смиренно визнали його своїм Великим магістром. Все відбувалося в стилі лицарських романів. До речі, дiзнавшись про ці події, Наполеон сказав із презирством: «Російський Донкіхот!».
Урочиста й пишна церемонія коронації нового гросмейстера католицького ордену відбулася в Тронному залі Зимового палацу, де зібралися Сенат, Синод, сонм світських та духовних придворних. Iмператору було вручено мальтійську гросмейстерську корону, жезл, орденську печатку й рицарський меч. До довгого списку титулів російських імператорів було додано, згідно з спеціальним царським указом, ще один — титул Великого магістра Мальтійського ордену. Стріляли гармати, крокували парадом війська, ввечері вирував святковий феєрверк. (Якщо перевести на сучасну мову, то, загалом, гарний вийшов екуменічний католицько-православний захід. Тим більш, що з боку Синоду та православного духовенства не було чутно жодного голосу протесту).
Зацікавлення імператора справами Мальтійського ордену було щирим і довготривалим. Він енергійно займався облаштуванням ордену в столиці, спорудженням замків та католицьких храмів; наблизив до себе багатьох мальтійських лицарів. У Росії почала формуватися мережа численних командорств (відділень) Мальтійського ордену. Царську карету було прикрашено мальтійськими восьмиконечними хрестами.
У Європі, яку тоді важко було чимось здивувати, закружляли дивні чутки. Розповідали, що Російський імператор наче б то готується до ще більш високого звання, має ще більш амбітні плани. А саме — збирається силою російського впливу (дипломатія плюс зброя) усунути з Римської кафедри папу Пія VII, зайняти його місце під ім’ям папи Павла VI і, таким чином, об’єднати світове християнство! (Цікаво, яка доля очікувала б у цьому випадку родину імператора Павла I — його дружину імператрицю Марію Федорівну та дев’ятьох дітей?).
Були й інші чутки. Втаємничені у європейську політику люди впевнено твердили, що вся п’єса з гросмейстерством Російського імператора була вигадана й тонко поставлена на європейській сцені незрівнянним гросмейстером інтриги Талейраном-Перигором, міністром закордонних справ Наполеона, колишнім католицьким єпископом. Навіщо? Адже Талейран ніколи не визнавав мистецтва заради мистецтва. Виявляється, що задля того, аби розвалити антинаполеонівську коаліцію, чого й було досягнуто союзом Росії з Мальтійським орденом.
При дворі Павла I у фаворі були не тільки мальтійські ченці. Велику силу мав, наприклад, єзуїт отець Гавриїл Грубер, надзвичайно вчена, талановита й розумна людина. Він зумів стати близьким радником імператора в багатьох питаннях (від політичних до способів приготування шоколаду), входив до нього без церемоній і добився того, що 1801 року в Росії було відновлено орден Iсуса, генералом якого він і став. Додамо ще, що у Західній Європі цей орден було відновлено тільки 1814 року.
200 років тому (1801 року) імператор Павло I нагло помер «від апоплексичного удару ... у висок», як шуткували в столиці. Iмператора вбили придворні заколотники, незадоволені його внутрішньою й зовнішньою політикою, прибічники Великого князя Олександра Павловича. Це було передостаннє династичне вбивство в історії родини Романових. До Павла I навколо російського трону загинули: Великий князь Олексій, син Петра I; імператор Iван VI, праправнук царя Iвана V; імператор Петро III, онук Петра I; княжна Тараканова, яка називала себе дочкою імператриці Єлизавети I. Вбивство Павла I завершило цей танок смерті. (Останню крапку, однак, поставили більшовики, розстрілявши імператора Миколу II).
Вступ на трон сина Павла I імператора Олександра I покінчив як iз царськими мальтійськими іграми, так і з опікою єзуїтів. З першого дня царювання Олександр I відмовився від мальтійсько-католицьких регалій та звань, а 1817 року Мальтійський орден було об’явлено «неіснуючим в межах Російської імперії». 1820 року ліквідували також російське відділення ордену Iсуса; всіх його членiв вислали за межі імперії.
Цікаво, чи знають про католицькі уподобання імператора Павла I ті сучасні московські захисники православ’я, які розпочинають кампанію за канонізацію імператора Павла? Знайомлячись із їхніми доказами на користь канонізації, починаєш вірити, що за кулісами Російської церкви орудує «П’ята колона», яка має на меті компрометацію РПЦ. Бо Павло I — не єдина, дещо дивна, м’яко кажучи, кандидатура в православні святі. Газета «День» вже згадувала про Миколу II та про Григорія Распутіна. Починає також «розкручуватися» колесо реабілітація нiкого іншого, як Iвана Грозного, з його опричиною, багатьма дружинами, вбивством власного сина, богохульством та патологічною кривавою жорстокістю.
Iсторія «католика» Павла I — то маскарадний епізод російської історії, який має мало відношення до церковного життя, до стосунків між двома церквами, і який не виказав особливого впливу на ставлення російського суспільства (поза межами двору) до католиків. Цю «лицарську» історію ми розповіли тільки заради того, аби показати повну абсурдність деяких сучасних православних рухів. Більш ніж очевидно, що вони спрямованi виключно на те, аби підтримувати серед своєї пастви небезпечний вогонь фанатизму. Де ви, інтелектуали РПЦ?
