Завтра, як планується, міська рада Києва розгляне питання перерозподілу районів. Нагадаймо, згідно з проектом, їх має стати сім замість десяти. Чи потрібні новації? «День» завжди виступав за громадські форуми, адже саме «народові» розплутувати (або навпаки, сприймати «на ура») всі ухвали влади. Сьогодні ми представляємо вашій увазі погляд письменника. Але, передусім, — киянина.
Можна ще сказати — хай гірше аби інше. Зараз мені майже випадково втрапила до рук книжка, в якій сюжет розгортається у Франції на фоні революційних подій кінця вісімнадцятого століття. Мене просто охопив жах, настільки багато чого виявилось схожим на те, що відбувається у нас в постреволюційний період. Здається, керівникам нашої держави (усім без різниці — помаранчистам і синьо-білим) слід негайно зазирнути в історію цієї революції і подивитись, скільки невинних жертв може принести будь-який тип революційного терору. Бо цілком очевидно, що комуністи-більшовики взяли для себе саме цю структуру як модель, тільки що гільйотину замінили розстрілами чи сибірськими таборами.
«Непідкупний» Робесп’єр виявився отим невинним ягням, яке привело до біди цілу отару, — йому за кілька років на тій же й гільйотині, де загинули тисячі, врешті теж відсікли голову. А тут усе хотіли змінити від минулого устрою включно з назвами регіонів, вулиць і районів Парижа. Все переділити, по-своєму. Замах на зміни на початку був правдивий, але потім врешті біди й нещастя, які впали на голову насамперед простих людей. Постреволюційна ситуація в Україні викликала не тільки чисельну кількість скороспілих незграбних у своїй діяльності керівників, але у багатьох майже істеричне бажання переділів змін і виправлень. Добре було б якби ці зміни починалися згори й саме в плані скорочення неймовірних бюрократичних інституцій і організацій. Ну чому наприклад з майже тисячі працівників адміністрації, ой, пробачте, Секретаріату Президента, не скоротити хоча би половину, а краще дві третини. Або наприклад, якщо зберігати Національну раду з питань телебачення і радіомовлення, то просто ліквідувати нікому не потрібний Комітет з питань телебачення та радіо, який виконує ті ж самі функції і обидві організації тільки заважають одна одній. Але це ще куди не йшло у порівнянні з ідеями переформування районів Києва. За проблемами влади всі якось забули про ідеї які не раз лунали з екранів телебачення й інших ЗМІ — ми повинні перепланувати і перерозподілити наново райони Києва! Я коли почув це, був просто шокований. Сам я живу на Русанівці вже десь 30 років. Довгі роки наш район називався Дарницьким, бо ж Дарницею була вся лівобережна частина Києва.
І ось нове — ми будемо тепер Дніпровським районом. І почалося ходіння по чергам, аби змінити всі штампи в документах працівників УСІХ установ району, штамп про прописку в УСІХ мешканців району і так далі. Та то ще були за СРСРу. Пройшло близько двох років, поки врешті всі заспокоїлись і стали жити спокійно. Прийшла незалежність, революція і от на тобі! Гадаю, немає мешканця Києва, який сказав би, що треба знову міняти райони. Якщо десь там якась вулиця проходить між двома районами, то її можна відділити чи до одного чи до другого, та й то чи треба це робити. В Парижі традиція є традиція — от поставили одного разу райони і хоч ти зроби сто революцій — це традиція, і там просто номери — і зовсім не по порядку значимості а по географії — то четвертий, то шістнадцятий. І це вже століття. Ми відновлюємо традиції? Ми повинні також їх творити? Перш, ніж робити якість вікопомні дії слід спитати у людей, провести відкрите віче на тему перерозподілу київських районів, а тоді вже приймати якесь рішення. Одноосібно такі рішення прийматися не повинні, це вже якийсь червоний терор часів революції.
Або ще простіше — розділяй і владарюй, це відомо ще з античних часів. Усе перерозподілити, поназначати скрізь своїх «ручних» людей, і далі буде не так то і зле, бо ж невідомо хто прийде тепер до керування містом і що він захоче і де побачити, а так все нове!
Мені різко не подобається отаке ставлення до людей, до наших громадян. Я фактично пишу це зараз не лише від себе, під цим може підписатися, я переконаний, увесь наш район, і весь Київ. Бо що отримує киянин внаслідок зміни свого району? Кожен пересічний громадянин із жахом думає про величезні черги до райради, до пенсійного фонду, які доведеться відстоювати, щоби переоформити документи, якщо район збільшиться, про нескінченні черги та мороки із зміною в паспорті тепер штампу реєстрації, про потребу заміни всіх реєстраційних свідоцтв приватних підприємців і багато подібного. Одна заміна печаток — це величезні гроші! Чому зараз їх треба абсурдно викидати, замість того, щоб, наприклад, відремонтувати школу чи організувати спортивний майданчик для дітей?
А далі — яка кількість людей буде зайнята у всіх цих переоформленнях, це ж зайва витрата їхнього робочого часу. І скільки усім нам доведеться страждати через настрій однієї людини, яка і так, і це всім зрозуміло, через півроку повинна полишити свій пост. Цього ні в якому разі не можна і не потрібно робити, щонайменше зараз, коли в країні й так багато нагальних економічних проблем. Це викинуті в повітря гроші і великі життєві ускладнення для киян.Та зробіть дороги на околицях Києва — от на Татарці, на Солом’янці, на Борщагівці — оце робота! Та збудуйте кілька спортивних шкіл для молоді, яку нікуди діти, та ще щоб у тих школах не дерли з людей великі гроші.
Ідея про зміни районів Києва, яка зараз дуже хвилює громадян столиці, це лиш один з тих замків на піску, яку намагаються побудувати в новий час нові можновладці, щоб якось показати свою кипучу діяльність.
Мені хочеться запропонувати нашим можновладцям час від часу повторювати собі формулу, запропоновану російським письменником Віктором Єрофєєвим: «ми не козли, козли — не ми» і усвідомивши це, звертали увагу у своїх побудовах чергових замків на піску насамперед на добробут народу, а не на вдоволення своїх імперсько-владарських амбіцій. Революція може бути різною — треба обережно з нею поводитися. Вона може поїдати своїх дітей — як на картині Гойї. І має бути всім небезпечно відчувати себе безкарними назавжди, і діяти, думаючи лише про себе, прихапуючи у держави по сто тисяч гектарів землі й будуючи постнезалежницькі мільйонерські палаци! Панове, будьте обережні, любіть людей! А то всяке може статися. З ким от недавно не ставалось...
