Нас буквально охопила манія фіналізму. З легкої руки Френсіса Фукуями, американського японця, який написав футуристичний бестселер «Кінець історії», нас не покидають думки про наш всезагальний фінал. І якщо Фукуяма в принципі говорив про кінець історії як цілком респектабельне явище, яке знаменує собою припинення всіляких конфліктів і зіткнень та вихід на певне історичне «плато», подальшу плавну й розмірену течію подій, то багато його читачів й опонентів мають зовсім інші відчуття. Майже рік тому по каналу «Дискавері» я побачив фільм у стилі наукового фентезі. Не пам’ятаю точно його назву. Але мене
найглибшим чином вразила тональність цього фільму. Її можна висловити так: «Після того, як ми зникнемо». Автори фільму ні на мить не сумніваються в зникненні людства — нас із вами. З безпристрасністю томографа вони фіксують подальшу еволюцію всього живого після того, як з цього живого назавжди випадемо ми.
Наше зникнення, на думку авторів фільму, спотворить біологічну еволюцію. Планета позбавиться сенсу свого існування, ніби Бог відвернеться від безлюдної планети. Пацюки, схожі на вівцебиків, які переривають засніжені пустелі Південної Європи, черепахи розміром із диплодоків, які мандрують болотами екваторіальної Африки, укриті мохом риби-корчі, що володіють могутніми електророзрядами, й багато інших дивовижних «постісторичних» тварюк, які заповнять новий Ноїв ковчег під назвою Земля. Однак на цьому ковчегу вже ніколи не буде Ноя...
Інше бачення історичного фіналу мають ідеологи політичного ісламу. Тут уже визріли й оформилися ідеї тотальної сакральної революції, яка (на відміну від усіх інших соціальних та інших «кольорових і квіткових» революцій) остаточно й безповоротно покінчить із течією «занепалої історії».
Ісламський революційний фіналізм передбачає безумовний розрив. Замість рожевих утопій чергового «світлого майбутнього» він дасть людству ефект «чорної діри», яка не затягується. Він прагне розірвати світову тканину, що прогнила, повернути людство до нестерпно високої ідеї значення кожного дня на тлі безодні смерті.
В ісламській теології смертна людина є представником Бога. У сучасному політичному ісламі ідея смерті — основа глибокої вольової перебудови свідомості. Ця свідомість вбачає в смерті безкомпромісну опозицію будь-якому існуючому й можливому буттю, яке спочатку несе на собі печать зіпсованості, занепаду, потурання вадам і гниттю, яке «вже не є Бог».
Сьогодні у світі сверхвідчуження в умовах гігантських забруднених мегаполісів, де мешкають мільйони роз’єднаних, позбавлених традиційного спілкування людей, іслам бачить єдиний принцип, який гарантує солідарність. Це теологічний принцип.
Під теологічним принципом прихильники політичного ісламу мають на увазі передусім причетність до метапроекту вселенської справедливості, тотального перетворення світу, який пройшов через очисну купіль смерті.
Судячи з усього, «процес пішов». Почався він із трансцендентної опозиції несправедливому й абсурдному буттю, яке плющить і спотворює нас за своєю шаленою логікою, витравляюючи з нас того «Бога в душі», який у кожному є від народження. Далі пішли акції... Ігри в «квіткові революції» закінчилися. Дмуть крижані вітри Остаточної революції.
Але є думки й про Інший вибір. Три блискучих мислителі сучасності — Стансіслав Гроф, Ервін Ласло й Пітер Рассел — розпочали трансатлантичний діалог про головне. Про наш образ життя. Вони вважають, що наш спільний образ життя став чимось абсолютно новим і несподіваним в історії людського роду. Він уже склався таким чином, що більше не дозволяє нам жити далі. Похіть тотального й ненажерливого споживацтва, стимулювання рефлексів досягнення успіху будь-якою ціною, життєві перегони без жодної можливості віддихатися й озирнутися, злорадство невдачам інших — все це прямісінько нас «котить» до краю прірви. Або глобальна катастрофа, або тотальна революція, яка знищить усю «матрицю» непридатної цивілізації, майже неминуча.
Але в цьому «майже» міститься зерно надії. Передчуття глобальної або історичної катастрофи — сильний стимул до того, щоб змінитися внутрішньо. Логіка гранично проста. Якщо ми не хочемо зникнути, то повинні розпрощатися зі звичним образом життя, глибоко й безповоротно змінитися.
Шлях між Сциллою глобального техногенного екологічного Апокаліпсису й Харибдою тотального соціального Армагедону пролягає в Революції свідомості.
Сказати «стоп» усім лінійним ідеологіям, які штовхають нас жити не в теперішньому, а в ілюзорному майбутньому, перестати ґвалтувати життя відповідно до наших незграбних проектів, а шукати гармонію з життям, перестати бачити в навколишніх людях лише засіб використання, спосіб самоствердження чи джерело небезпеки, бачити себе в нерозривному зв’язку з усім пульсуючим людським світом, звільняти свій розум для сприйняття життя як головної цінності — такими є основні прикмети цієї революції. Якщо говорити словами Н. Бердяєва: відкривати правду й олюднювати її — наш спільний шлях порятунку.
Замислюючись про минуле, ми розуміємо, що весь той час, який ми витратили, коли переслідували ілюзорне задоволення в майбутньому, був витрачений даремно. Лише той час нашого життя, який нам вдалося прожити, повністю перебуваючи в теперішньому часі, переживаючи всю повноту теперішнього, виявляється не витраченим даремно. На жаль, частіше за все це усвідомлюється перед лицем близької смерті.
Є надія й віра в те, що ми знайдемо в собі сили стати іншими.
