Духовна єдність нації — чи не найвирішальніша передумова побудови власної держави. Відчутну негативну роль в цій царині відіграє релігійна розмежованість українців. «Колючу пальму» першості утримує українське православ’я, наявність трьох ворогуючих його гілок.
Однак не менш болючою є також створена в свій час (понад 400 років тому) духовна відокремленість частини нашого народу, братів за нацією — греко-католиків. Як відомо — намагаючись посісти привілейоване соціальне становище з суспільстві, зрівнятися правами з ієрархами-латинниками, одержати можливість обиратися до Сейму (парламенту) польської держави, та до місцевих сеймиків — декілька православних єпископів за підтримки споляченої української шляхти вирішили перейти під зверхність Риму, здійснили Берестейську Унію. Цей процес окатоличення підтримувався польською королівською владою, бо ж хотіла зона навічно закріпитися на прадавніх руських землях. В заміну прийняття унії духовенство (і не тільки) всіх рівнів одержувало у власність церковне майно, включно із земельними наділами («Галицько-Волинський літопис»). Недарма своє відверте негативне ставлення до цього Акту висловили Т. Шевченко, І. Франко, М. Грушевський, І. Огієнко.
Сьогодні намагання подальшого окатоличення нації продовжується. Формуються нові греко-католицькі парафії та молодіжні організації по всій Україні, особливо на її Сході та Півдні включно з Кримом. Посиленими темпами ведуться підготовчі роботи до будівництва кафедрального Греко-католицького храму в м. Києві. Енергійно робляться намагання очолити всі нові iніціативні позиції в житті українського суспільства. Так, нещодавно УГКЦ опубліковано ряд документів: «Християни і невиплата зарплати», «Не допустити анархії» і т д. Загалом, така турбота i захист похвальні, але!.. Хто зможе сьогодні однозначно відповісти на доречне запитання: з якою метою та в ім’я чого поглиблюємо духовне роздвоєння української нації? Чи цей процес проходить стихійно?
Хіба католицизм більше угодна Богові конфесія, ніж православ’я? Віра в нас одна, Церква створена Христом, до того ж, як твердить тепер Папа Римський, ми всі православні за вірою і католики за любов’ю. (Тут доречно загадати, ще колись, перед війнами, відвідування православного храму було гріхом і вимагало сповіді). Чи може була і є потреба продовжувати духовно ділити націю, переорієнтовувати її з Константинополя на Рим? В поточній пресі Львова з нагоди візиту Івана-Павла II теоретики заявляють, що об’єднавшись з Римом, ми побудуємо місток між Сходом в Заходом, що покращить ставлення до України і т.д.
Ця мотивація нагадує процес заохочування при запровадженні унії з 1596 року. Але поставленої тоді мети не було досягнуто. Ніколи не зрівнялися ситуації українського кліру і польського. (О. Кость Панас, «Історія Української Церкви») Труднощі на побутовому рівні українці мають у Польщі по сьогоднішній день. Зокрема, поляки- католики не повернули українцям їхнiх храм в Перемишлі, («Наслідки переслідувань Церкви в Україні»). Почуваємося обділеними, приниженими, маємо постійне зневажливе до себе відношення: «У Римі з нагоди вшанування новомучеників різних націй не допустили до голосу українських греко-католиків і словом не згадали про найбільшу мученицю XX століття — Українську греко-католицьку церкву» («Поступ» від 15 травня 2001 р.). Відсутність однозначного статусу (роздвоєність церкви) не дає можливості греко-католикам по сьогоднішній день визначитися з назвою Церкви. «Мусимо вимагати (випрошувати) у Рима власний Київський Патріархат. Боляче переживаємо — за яким обрядом буде відправлятися перша св. Літургія в Україні під час візиту Папи Римського, за латинським чи за візантійським? Усе це наслідок того, що ми відійшли від свого історично визначеного Царгородського (Константинопольського) витоку, а в новому перебуваємо на обочині. І так буде завжди!»
Визначне місце у розширенні і змiцненнi унійної справи в Україні, серед духовних провідників посідає митрополит А. Шептицький, видатна особистість, яка вселяла справедливу людяну довіру і вдячність. Однак необхідно брати до уваги тодішні історичні обставини, політичні настрої, потреби дня. Лише враховуючи все разом, можна давати його діям певну оцінку.
Як відомо, австрійська, з потім польська влада мали суттєві клопоти з українськими галичанами, які завжди і повсюдно терпіли національну і соціальну нерівність і тому справедливо виражали свій спротив і бунтівливість. Проти чого Австрійська імперія, а потім польська влада запобігали всілякими способами. І вийшло так, що «...українці Галичини зберігали вірність Австрійській короні, хоча були національно свідомі. Під впливом митрополита Шептицького ця політична течія все більше зміцнювалась у католицизмі і церковній практиці» (А. Сапеляк «Київська Церква на слов’янському Сході»). Польща серед інших заходів організовувала за участю війська так звані пацифікації українського сільського населення, тобто проводила профілактичне силове «втихомирювання». Поруч з цим, з метою повсюдно володіти ситуацією, місцеві влади всіх рівнів були зобов’язані санкціонувати кожне призначення душпастиря на парафію (Степан Шах «Львівські Церкви, Костьоли та Інші Божі доми»). Підбиралося вибірково політичне лояльне до влади духовенство. Не було винятком також призначення А. Шептицького на Львівську кафедру (Його рідний брат був генералом польського війська). Очевидно, йшлося про формування осередку духовної нейтралізації народного гніву.
Здійснюючи свої стратегічні плини щодо відродження ідеї Унії, А. Шептицький двічі (в 1907 і 1908 р.) таємно побував у Російській імперії (в межах якої була значна частина України) з метою встановлення контактів з православними ієрархами. При цьому Папа Пій Х, як про це говорить сам митрополит, «...закріпив за собою керівництво цією акцією». Беручи до уваги такі непрості політичні і духовні процеси, Ватиканові видніше, чи вчасно сьогодні проголошувати А. Шептицького святим. А щодо розбудови власної української держави, то А. Шептицький висловився таким чином: «Щодо дій, які на мене наклало в цьому сенсі моє становище митрополита, то я дуже дбав про те, щоб їх не можна було інтерпретувати як національний шовінізм. Я вважав шовінізм раною, яку єпископ повинен старатися загоїти» (Та ж книжка А. Сапеляка).
Якщо йдеться про проблеми сьогодення, то чи можливо було припустити, що Св. Отець, перебуваючи в Україні, розв’яже існуючі непрості суперечності. Наприклад, від імені римо-католиків попросить пробачення? Тут доречно зауважити, що в свій час (ХIII ст.) ворожа спрямованість Риму проти православного Царгороду (Константинополя) спровокувала хрестовий похід, що привело до його остаточної загибелі. А сьогодні Ватикан спромігся висловити: «Пробачте». Та хіба від цього відновиться зруйноване? І це така братерська, християнська «компенсація», допомога за зроблену історичну доленосну кривду? Тому дарма з таким пафосом iнтерпретувати це «пробачте», сказане Св. Отцем під час відвідин, зокрема, Греції (див. «За вільну Україну», 18 — 19 травня 2001 р.).
І знову ж виникає запитання: чи принесе духовне збагачення українському народові перехід до католицизму? Ні, бо наше історично визначене місце — в православ’ї. Для цього потрібно твердо усвідомити, хто ми є? Впевнений, цей процес вже почався.
З повагою до редакції, Микола КЛИНОВИЙ
