Тепер усе, що сталося того жовтневого вечора в Кривому Розі, вона згадує, як сон. Напередодні з подругою Зоєю Єсманською Алла поїхала в електричці з Марганця на зустріч із Наталiєю Вітренко, яка здійснювала чергову передвиборну поїздку по Дніпропетровщині. Іще влітку Наталiя Михайлівна відвідала і їхнє невелике шахтарське містечко. Після зустрічі у неї в Марганці утворилася бойова група підтримки, до якої приєдналася й Алла Кушникова.
В Алли, як і в більшості її земляків, життя останніми роками було несолодким. Свого часу, після закінчення технолого-економічного технікуму, вона працювала в місцевому ВРП і навіть була комсоргом. Однак це все в минулому. Будинок ВРП нині стоїть у центрі міста без вікон, без дверей, а вся торгівля перемістилася на ринок. Там Алла і працювала старшим контролером. Щоправда, керівництво, за її словами, регулярно не платило зарплату, а потім стосунки нагнiтилися до того, що вона зопалу — якраз напередодні фатальної поїздки до Кривого Рогу — написала заяву про звільнення. У глибині душі сподівалася, що хоч тепер одержить зарплату, яку не бачила із січня.
До Кривого Рогу поїхала з «каменем на серці», роздумуючи над тим, як жити далі і їй самій, і дочці-школярці, і лiтнiй матері. Поїздка могла хоч якось відвернути від невеселих думок. На Інгульці, як вона згадує, зустріч із Вітренко проходила у вельми гарячій обстановці. Якісь суб’єкти з гальорки весь час викрикували образи, а одного з них варта порядку навіть вивела із зали. Проводжали Наталiю Михайлівну після її виступу всі юрбою. На майданчику біля лівого крила будинку вона, прощаючись, роздавала автографи. Отримати автографа вирішила й Алла Кушникова, чекаючи її біля машини із книжкою в руці. У цей час із темряви під ноги покотився якийсь невеликий предмет. Суто машинально Алла зупинила його правою ногою, в ту ж секунду за спиною за декілька метрів пролунав перший вибух. А слідом рвонуло і під ногами. Подальше згадується їй суцільним кошмаром. Публіка розбіглася в різні боки, а уражені вибухом та осколками залишилися лежати на плитах. Опам’ятавшись, Алла затиснула руками скалічену праву ногу.
Лікарню і все інше вона пам’ятає невиразно. Через втрату крові знепритомніла і, перебуваючи в такому стані, побувала у своїй квартирі, побачила матір та дочку і зрозуміла, що душа розлучається з тілом. Проте пізніше довелося пережити ще жахливіше: третину правої ноги було ампутовано, а ліва виявилася знівеченою. Пережити все це допомогло людське співчуття, яке виявили медики, звичайні жителі та власті Кривого Рогу, що забезпечували постраждалих донорською кров’ю, ліками та продуктами. До середини грудня, доки заживали рани, в Алли в палаті стояли живі квіти.
Побувала в палаті і Наталiя Вітренко, подала надію, що не залишить своєї соратниці з передвиборної кампанії без підтримки. Алла і тепер у залитій кров’ю книжці «Спасти Украину» зберігає записку, в якій лідер прогресивних соціалістів обіцяє допомогти із протезом. Дійсно, в січні Аллу відвезли у Феофанію в Республіканську клінічну лікарню, а після огляду фахівців — в Український НДІ ортопедії і травматології. Стало зрозуміло: для того, щоб безболісно ходити на протезі, потрібна ще одна операція. І все пішло по другому колу. Знову знайшлися добрі люди, що виявили рідкісну, як на наші часи, чуйність. Сім’я одного київського бізнесмена взяла над Аллою справжнє шефство: два місяці їй у палату носили домашні обіди, ліки та вітаміни. Привезли книжки, радіоприймач і навіть красиві, обшиті якимсь м’яким матеріалом гантелі для фізичних вправ, якими Алла із задоволенням тренується й нині. Фахівці обіцяли, що виготовлять їй такий протез, на якому можна не тільки ходити, але й танцювати. Однак це згодом, коли нога звикне до навчально-тренувального протезу. Із цим Алла й поїхала до Марганця.
Пенсію через інвалідність оформляли довго: була потрібна сила-силенна всіляких довідок, і перші гроші — трохи більше за 80 грн. на місяць — вона одержала тільки в серпні. Весь цей час доводилося жити на мізерну пенсію матері. Як полічила Алла, по 66 коп. на день на людину. Дочка тим часом закінчила 11-й клас і, слава Богу, вступила до місцевого коледжу вчитися на бухгалтера. Жили на голодному пайку і виручало те, що в матері є приватний будинок, якась присадибна ділянка.
Тому й важче було звикнути до нового стану. Стояти на протезі та роздробленій лівій нозі досі дуже боляче — витримати можна не більше як п’ятнадцять хвилин. Про гарний протез поки що доводиться тільки мріяти. Коштує він, як сказали у Києві, до тисячі доларів, але де їх узяти? Гроші обіцяли зібрати соратники по партії, та, очевидно, виникли якісь проблеми. Подруга Алли — Зоя Єсманська, котра сама постраждала під час вибуху в Кривому Розі, неодноразово телефонувала до Києва, «накрутила» по телефону 150 грн., але так нічого певного і не дізналася. З іронією каже: доручила кішка мишці, а мишка кішці і таке інше. Тим часом проблема не тільки з ногами. Через контузію Аллу постійно мучить головний бiль. Про ліки, що дорого коштують, і говорити не випадає. Лікується вона йогою та засобами народної медицини, але допомагають вони, очевидно, не дуже.
Сидячи у невеликій, але акуратній квартирці Алли, розмовляємо про життя. Вона та її подруга розповідають, що не так давно дивилися по телевізору виступ держсекретаря США Мадлен Олбрайт, коли та приїжджала в Україну. Заокеанська гостя, звертаючись до українських жінок, закликала їх активніше брати участь у політиці. «Ми тут же вирішили зателефонувати їй по контактному телефону просто в студію і «поділитися» своїм досвідом, — каже Зоя Єсманська. — Але коли на телебаченні зрозуміли, про що йде мова і хто їх турбує, кинули слухавку. Напевно вирішили не засмучувати гостю».
«Скажіть ви мені, — продовжує вона, — хіба в українській Конституції не мовиться про право наших громадян брати участь у політиці? Ми спробували взяти участь — і що ж?» Розповіли подруги і зовсім про огидний випадок, після якого стало якось незручно за своїх колег по перу. Прийшов у гості до Алли немолодий місцевий журналіст, скромний такий дядечко, навіть у кріслі сидів скраєчку. Вислухав усе, поспівчував, а потім у газеті з’явилася стаття під назвою «Не сунь ноги в політику».
А недавно в Марганці наробив галасу ще один заїжджий громадський діяч. Представився вельми солідно місцевим політиком та депутатом — виклав посвідчення «уповноваженого члена» якоїсь правозахисної міжнародної організації. Приголомшив усіх одразу: виявляється, Захід уже давно надав чималі гроші на «компенсації» всім жителям 30-кілометрової зони навколо Запорізької АЕС у зв’язку з будівництвом там сховища для ядерних відходів. Кожному жителю Марганця повинні видати по $2—3 тис. готівкою, але ці гроші «привласнили» в Києві і для того, щоб їх «вибити», треба створити первинну організацію в Марганці, а заодно і здати членські внески. «Діяча», як розповідають, приймали місцеві власті, він виступав по місцевому телебаченню і спричинив у місті чималий ажіотаж. Майже місяць його годували і поїли, а під кінець візиту «правозахисник» позичив у добрих людей грошей на дорогу — і тільки його й бачили. Лише тоді «кредитори» спохопилися і почали телефонувати в сусідній Енергодар, звідки громадський діяч і прибув. Знаючі люди пояснили, що мова йде, ймовірно, про місцевого бомжа, який давно вже колесить навколишніми містами та селами з «екологічною» місією. Тепер у Марганці чешуть потилиці.
