Двоїсте враження справив лист Ірини Шакун («День» від 31 січня ц.р.). Цілком поділяю її ставлення до технічного боку й морального обличчя нашого телесервісу. Отак, відрізали колективні антени, сунули свій кабель і шлють квитанції з погрозами й наказом сплатити наперед і протягом тижня. Але, що дивуватися — таким є світ, в якому ми животіємо!
Зачепило ж інше — словами російського поета, «откуда у парня испанская грусть»? Ірина перелічує телеканали, що, певно, склали підвалини її духовного життя, і всі вони — російські! Дивно, але мені, приміром, до них байдуже. Задіяний в мене якійсь один, але і його я ніколи не вмикаю.
Справа для мене не в рівні програм — тут ще можна сперечатися, а в дусі й манері подачі матеріалу. Якщо в рамках вістей, у виступах народних депутатів РФ і висловлювань, вибачте на цьому слові, інтелігенції раз у раз чується зневага до моєї країни, мого народу, нашої мови й звичаїв, то я не бажаю того слухати і бачити! Ліпше вже підтримувати й розвивати своє.
Загалом же, як на мене, телебачення — то плебейське мистецтво, «площадное», як кажуть наші сусіди. Знаю, що кажу, бо й сам шість років займався на каналі УТ-1 профанацією, пробачте, пропагандою наукових знань. Тут є планка, не надто висока, вище якої не стрибнути. Виходом із ситуації могла б стати спеціалізація каналів, але й на один — «Культуру» — ми досі не спромоглися.
Є ще один аспект. Ми вже певен час ідемо до Європи, але все сумуємо за московськими телеканалами. А чому б нам не роздивитися навкруг й не додати до кабельного пакету один- два польських, словацьких каналів? Адже їх мови лексично й граматично ближчі до української, ніж російська. Просто до останнього часу нас із дитинства призвичаювали, до думки, що «то і є все світло у віконці». А тут за пару тижнів пристосуємося. От і матимемо і рівень, і Європу, і зразки до порівняння й наслідування.
