Нині вони прикрашають чимало православних храмів у Польщі та Росії, де живуть етнічні українці, котрі, на жаль, вже втратили навики вишивання. А найдавніші, сторічної давності, що виготовлені з домотканого поліського полотна, єпископ Володимир-Волинський і Ковельський Володимир передає на зберігання у музеї: таким чином ці свідчення таланту простих поліщуків зберігаються і для майбутніх поколінь. Буваючи на парафіях, владика часто отримує у подарунок (з хлібом-сіллю) саме рушники. А починалася його своєрідна колекція з рушника маминого, яким благословила на непросту життєву дорогу.
ДО ХРАМУ — ЧЕРЕЗ ПРІРВУ...
Нинішній єпископ виріс у селі з дивовижною назвою — Невір. Це останнє українське село на Волинському Поліссі, за кілька кілометрів від знаменитого Білого озера, що, якби не злющі комарі, могло б дати фору і Світязю. І вода, і пісок на дні справді такі чисті, що здаються білого кольору. Божий храм у Невірі існував до 1944 року, потім церкву було спалено, адже, як пригадує владика Володимир із розповідей рідних, через село проходила лінія фронту, бої були дуже великі. Відтоді багато десятиліть невірчани ходили у храм в село Велика Глуша, що за дев’ять кілометрів. Ходили, пригадує єпископ, пішки, часто — і босоніж. Невір розміщено у природній низині, і коли навесні розливалися річки, вода перемивала навіть дороги, утворюючи глибокі провалля, які на Поліссі промовисто називають прірвами. Бувало, що добиралися у храм і човнами.
— Ось такою була і ваша перша дорога до Господа. Незважаючи на природні катаклізми, люди все ж долали цю дорогу, бо вірили у Бога?..
— Гадаю, що найперше саме віра і вела людей. Наших поліщуків відзначають внутрішнє стремління, ревність у вірі. Цього не могла зупинити навіть радянська влада, — розповідає єпископ Володимир. — Серця людей, повірте, горіли вогнем віри. Я завжди хотів бути у церкві, служити у ній.
— Ви служили у Зимненському монастирі. Пам’ятаєте часи, коли нині процвітаюча обитель ще стояла у руїнах...
— Я був тут ще семінаристом, ми оббивали стару штукатурку в Успенському соборі, який тоді нагадував рештки розбитої кришталевої вази... Ще й матушок Стефани та Миколаї, які прибули на ці руїни відновлювати монастир, тоді не було. Я й досі не можу зрозуміти, що тодішня влада хотіла зробити з того святого місця?! Це було не живе тіло, а шрами на тілі Церкви. Щось там, як мокре горить, ліпили реставратори. Повірте, я не вірив, що прибулі матушки щось зроблять із тих руїн! Не було навіть де ночувати. Ми спали у кімнаті без вікон, на підлозі... Добре, що літо. А тепер у Зимному, на Святій горі, таку перлину відновлено! Потім у цій обителі я два роки служив дияконом...
«Є УКРАЇНСЬКІ ЦЕРКВИ, Є УКРАЇНЦІ, А УКРАЇНСЬКОЇ ВИШИВКИ ВЖЕ НЕМАЄ...»
Володимир-Волинську єпархію Української православної церкви єпископ Володимир очолив, маючи за плечима служіння Господу не тільки в Україні, а й 12 років у Польщі. Тут також є православні парафії, чимала українська діаспора. Був єдиним священиком для міста Ольштин та навколишніх містечок.
— Традиційні поліські рушники ткала і моя мама, і подарований нею рушник був першим. З дитинства пам’ятаю такі ж, а ще — полотняну скатертину, власне, великий шмат домотканого полотна, яким застилали родинний стіл на Святвечір чи на Великдень... Це полотно було виткано ще моєю прабабусею, якщо не старіше, — ділиться спогадами владика. — І це додавало урочистості, відчуття і розуміння великого роду, наче він увесь був із нами за тим столом... Ці рушники старовинні, які почали дарувати на парафіях, коли я прибув на Волинь, для мене — як подих дитинства, пам’яті, любові, як пам’ятка древнього і прекрасного народного мистецтва, яке, на жаль, так швидко від нас відходить.
— Який найстаріший за віком рушник був у ваших руках?
— Найстаріші віддаю в музей, бо там їх побачить значно більше людей, ніж навіть у мене. Умовив маму передати до музею і бабусині сорочки домоткані. Волинські, й особливо поліські, храми просто завішані рушниками. Та я побачив, що начебто вишиваних рушників і багато, вже їх і на базарах, у магазинах продають... А ось тканих нема, вони практично зникли, ткацтво занепало. Майбутні покоління й не знатимуть, що то таке. Кожен тканий, та й вишитий рушник — то якась окрема історія, вияв таланту, який Господь вкладав у руки і голову майстрині. Нову вишивку роздаю переважно у православні храми Польщі, на території якої служив свого часу. Бо є православний люд, є етнічні українці, є українські церкви, парафіяни яких із великою радістю сприймають такі подарунки. Там вже нема кому рушники вишивати.
— Православні парафії на території Польщі — це насправді маловідома сторінка. Що за люди там живуть, як вони зберегли віру православну, віру батьківську?
— Я служив на тій території Польщі, де живуть переселені під час операції «Вісла» етнічні українці. Їм важко зберігати православну віру, бо людей не просто вивозили з їхніх домівок, з їхньої малої батьківщини. Це брали, образно кажучи, духовне дерево роду, яке виривали з корінням, і його пробували пересадити в інше місце, на іншу землю. На чужині була зовсім інша держава, інші національна ситуація та мова. Була політика селити по одній чи дві родини українців у польському селі, бо мала відбутися асиміляція. Переселенців з України називали бандерівцями. Деякою мірою асиміляція відбулася. Але найперше, що я побачив в очах цих людей, коли прибув на служіння у Польщу, — це велику любов до своєї віри, розуміння свого українського коріння. У тих численних парафіян, яких я знаю, немає й досі жодної розмови, щоб не згадували зі слізьми Україну, малу батьківщину, віру предків. Це біль, який проходить через серця не одного вже покоління.
Коли почав їздити по українських храмах у Польщі, то відчув: чогось не вистачає! Є україномовна громада. Є український спів, українські колядки, є божественна літургія слов’янською мовою, а чогось бракує!.. Наче дрібничка, а її так не вистачає. Не вистачало вишитих рушників, необхідного атрибуту храмів в Україні.
— Ваша дорога до храму була важкою навіть фізично: через замети, повені... А як нині люди ходять до церкви? Чи варто будувати у кожному селі храм?
— Храмів будують багато, але я радію, що у селах будують невеликі храми. Бо переповнені вони лише кілька разів на рік, а зазвичай уміщаються всі парафіяни. Наше село, на жаль, гине. Немає щодо нього ніякої державної програми. Коли приймали бюджет на новий рік, я уважно перечитав проект і побачив тут один тільки «самотік». А село — це квітник України. Коли приїжджаю в село, на парафію, то на службі найперше бажаю здоров’я священику і його родині, директору школи, завідувачам медпункту та клубу, вчителям. Бо це той кістяк, на якому наразі тримається українське село. І якщо є у селі церква, то, дивлячись на її куполи, селянин ще покладає віру на Бога, на те, що Господь не покине, а держава про нього згадає...
