Бабин Яр і Кирилівська лікарня, або, як тепер її називають після низки перейменувань, психоневрологічна лікарня імені І.П. Павлова... Вони знаходяться зовсім близько, й у дні фашистської окупації Києва старовинній лікарні, цьому притулку для психічно хворих, здавалося б, у силу обставин, була вготована похмура доля постачальника нових і нових жертв для страшного конвеєра смерті. Адже після пекельних подій 29 вересня 41-го, після масового вбивства тисяч невинних людей, розстріли на місці трагедії не припинялися ні на день. А психічно хворих нова влада також розглядала як «недолюдей».
Проте в перші тижні захоплення міста німецькими військами лікарня жила своїм відособленим життям. Так було за всіх режимів. Пацієнтів потрібно було лікувати й годувати, і міська управа навіть організувала щось на кшталт відділення охорони здоров’я. Окупанти в розпорядок лікарні поки що не втручалися, і лікар-психіатр Мойсей Дорофійович Танцюра, якому довелося взяти на себе обов’язки її фактичного керівника, вважав, що все обійдеться. Однак уже в жовтні есесівці, що з’явилися між корпусами, без будь-яких пояснень розстріляли прямо на місці групу хворих. А потім на зміну патрулю прийшла «душогубка». «Вилучення» відбувалися не тому, що німецька влада запідозрила: в лікарні переховують євреїв, хоча при Танцюрі з закладу справді нікого не відправили до Бабиного Яру. Просто набув чинності гітлерівський «орднунг». Адже й у самому рейсі не церемонилися з позбавленими розуму внаслідок недуг. Тим більше, не потрібен був такий тягар у місті, призначеному до рабства.
Танцюра та його найближчі колеги опинилися перед важким вибором — перетворитися, волею-неволею, на підсобників катів або, ризикуючи собою, спробувати перешкодити психогеноциду. І шанований серед хворих та їхніх родичів лікар, розуміючи, що він стає заручником, обрав нелегкий шлях порятунку своїх підопічних, вони раптом не по днях, а по годинах стали «одужувати». Танцюра майстерно фальсифікував діагнози, підмінював історії хвороби, оформлював удавані консиліуми. Зрозуміло, свої плани він особливо не розголошував, документація виглядала бездоганно, адже доводилося чекати доносів і перевірок. Лікарню, в супроводі близьких, за даними рідних лікаря Танцюри, покинуло з його ініціативи близько 500 пацієнтів.
Чомусь і надходження різко скоротилися. Річ у тім, що рідні таких хронічно хворих зазвичай знають одне одного, відвідувати страждальників доводиться роками. І тепер діяло «побутове радіо»: Танцюра рекомендує почекати з госпіталізацією. Словом, тезка легендарного біблійного Мойсея благополучно провів сотні приречених крізь хвилі нацистського терору.
У листопаді 1943 року Київ було звільнено. А за кілька тижнів Танцюра був заарештований «за співпрацю з окупантами». Він же справді працював при німцях. Доля тепер немов розпорядилася так, що він мав канути в табірну безвісність.
Сьогодні ім’я мудрого і безстрашного захисника тих, хто просто не міг постояти за себе і передбачувати небезпеку, все ж на слуху. І при цьому — як добре ім’я. Асоціація психіатрів України, з почину правозахисника лікаря-психіатра С.Ф. Глузмана, виконавчого директора Асоціації, з 1998 року присуджує медалі імені Мойсея Танцюри лікарям і медалі імені фельдшера Ананія Мазура, соратника сміливого лікаря, середньому медичному персоналу психіатричних установ України «за гідну поведінку в негідних ситуаціях». На пам’ять про тихий подвиг і за наслідування його. Отже, справедливість, стараннями Асоціації, відновлено. Та чому і я раптом зважуюся торкнутися драматичної теми, що нового тут можна розповісти? Вийшло так, що мені довелося зустрічатися з Мойсеєм Дорофійовичем і навіть написати про нього як про майстерного фахівця задовго до воскресіння славного його діяння.
Ось як усе відбувалося. Працюючи з 60-х років лікарем у туберкульозному госпіталі для інвалідів Вітчизняної війни в Пуща- Водиці, я долучився і до літературних проб. Написав навіть повість про цей госпіталь «Чужий біль», але вона так і не побачила світу. Однак у газетах, дотичних до медицини, став публікуватися. Майбутня моя дисертація, хоч я був фтизіатром, стосувалася і неврологічних феноменів застосовно до характеру туберкульозних уражень. Звісно, мене заінтригувала психотерапія, дослідження про гіпноз. Не один вечір, заглиблюючись у предмет, я провів у Харкові, в будинку професора Іллі Захаровича Вельвовського, одного з основоположників застосування психопрофілактики та психотерапії, завідуючого такою кафедрою. Серед найталановiтиших психотерапевтів Вельвовський виділяв свого київського товариша Мойсея Дорофійовича Танцюру, що працював у санаторії імені 1 травня в Пуща-Водиці. А я ж щодня проходив повз санаторій. Таким чином розшукати лікаря, що володіє чимось незвичайним, для мене не становило труднощів.
Танцюра, Танцюра... Я раптом пригадав, що в нещодавні літа мого навчання в Київському медичному інституті улюбленкою студентів, та і їхньою заступницею на кафедрі патологічної анатомії була викладачка Катерина Мойсеївна Танцюра. Обличчя її завжди виражало спокій і привітність, а допомога була безвідмовна. Як лікар пройшла війну. Проте нам тоді читали самі лиш фронтовики. Значить, незнаний лікар — її батько?
Невеликий одноповерховий будиночок у глибині санаторної території, скромний кабінет зі стандартними меблями. Тут веде прийом завідуючий відділенням Танцюра. Я передаю йому привіт від Вельвовського. День хилиться до вечора, і зав’язується довга розмова про дивовижні таємниці лікувального навіювання. У листопаді 1964 року в «Правді України», з якою я співпрацював як позаштатний кореспондент, була опублікована моя стаття «Сила слова», у якій описувалися дивовижні прийоми М.Д. Танцюри з перетворення застійного нервового осередку в корі головного мозку, за І.П. Павловим, що підтримує і провокує хворобливий стан, шляхом цілеспрямованого словесного впливу, певної «безкровної операції», на могутній імпульс одужання.
Іноді тепер ми їхали з Мойсеєм Дорофійовичем трамваєм у Пущу, коротко розмовляючи, але незабаром госпіталь, у вигляді відділення, перевели до складу новозбудованої міської туберкульозної лікарні по Гостомельському шосе, і наш зв’язок припинився. Більше Танцюру я не бачив. Але про статтю і резонанс на неї, зрозуміло, пам’ятав.
Виходить, це той Танцюра! Так виникає задум довідатися про Мойсея Дорофійовича щось більше в порівнянні із загальновідомим. Адже й Катерини Мойсеївни понад двадцять років немає на світі. І все ж її, чудової людини і педагога, не можуть не пам’ятати на кафедрі. За порадою професорів Катерини Олегівни Богомолець і Володимира Миколайовича Благодарова знаходжу доцента Марію Борисівну Хомінську яка товаришувала з Катериною Танцюрой. Потрапляю на її лекцію, в тій самій аудиторії, де колись на першому курсі слухав анатомію. Розповідаю Хомінській про свою мету. Вона знала Мойсея Дорофійовича. До вечора я володію номером телефону Тетяни Миколаївни Таратинської, лікаря швидкої допомоги в Білій Церкві, дочки Катерини Мойсеївни. Домовляємося, що зустрінемося під Києвом, на дачі в лікаря Таратинської, куди сім’я збирається поїхати на травневі свята.
І ось ми вдивляємося в реліквії з домашнього архіву. Звертає на себе увагу велика стаття М.Д. Танцюри «В чому сила слова?» в «Правді України», на початку 1965 року, де є посилання на мою первинну публікацію. Виявляється, після її появи в санаторій на адресу Танцюри посипалися листи з проханням допомогти при різних формах неврозів, і він докладно відповів на запитання. Описав, як навіюванням позбавив людину від фобії, що в неї рак шлунку, оповів, як лікує різні спазми, наприклад, спазми очей, як долає розлади мовлення та ковтання, нав’язливі рухові явища. Тетяна Миколаївна показала копію статті Мойсея Дорофійовича в журналі «Лікарська справа» про розроблені ним методи. Проте яких-небудь наукових звань або нагород він за блискучі нововведення не отримав. Це були роботи лише рядового лікаря...
А тепер, напевно, про найголовніше, мало кому відоме, про рядки гіркі, але й благословенні. Ми вчитуємося в машинописний оригінал довідки з ВТК — виправно-трудової колонії. У ній вказується, що Мойсей Дорофійович Танцюра, лікар санчастини колонії, перебував в ув’язненні з квітня 1944 року по травень 1946 року. Звільнений постановою Військової колегії Верховного суду СРСР з повним зняттям обвинувачення. Інакше кажучи, він, у вельми суворий час, був повністю реабілітований...
Рішення Верховного суду країни про абсолютне виправдання людини, звинуваченої у пособництві ворогу, — що криється за цим рідкісним тоді справедливим вердиктом? Адже саме кліше — «перебував на окупованій території» — сприймалося тоді як щось ганебне. Разом із Тетяною Миколаївною ми замислюємося над загадкою.
— Подробиць я не пам’ятаю, адже я була тоді дитиною, — розповідає внучка лікаря-праведника. — Але вважаю, що це результат турботи та зусиль мами. Вона не побоялася встати проти системи. Їй вдалося знайти свідків істинної ролі Мойсея Дорофійовича в дні страшної епопеї у Павлівській лікарні і, очевидно, домогтися перегляду справи. Знайшлися все-таки совісні судді й слідчі. Що ж, ордену дідусю не дали, але чесне ім’я повернули.
У лікарню, де постали його, по суті, героїчні діяння й де хтось, очевидно, оббрехав його, Танцюра так і не повернувся, напевно, його там і не дуже чекали, настали нові часи й прийшли нові ескулапи. Після плідної, незвичайно корисної роботи в санаторії, куди був прийнятий у штат 1962 року, пішов на пенсію. Помер у 70-х. І кілька біографічних моментів. Мойсей Танцюра народився 1895 року, в селянській сім’ї, в селі Ковалиха, нині Черкаської області. Закінчив фельдшерське училище, і вже маючи медичний стаж, вступив 1921 року в наново організований Київський медичний інститут. Тримаю в руках оригінал лікарського диплома досить великого формату українською мовою, з фото випускника, де вказується, що М.Д. Танцюрі присвоєне звання лікаря. Диплом датований 1927 роком і виданий Наркомздравом республіки у Харкові, такий був тоді розпорядок. Отже, лікар Танцюра — один із перших вихованців інституту. Відразу ж обрав психіатрію та неврологію.
Епізоди буття... Вони іноді, немов збільшувальне скло, контурують межі особистості. Марія Хоминська розповіла про миті, за словами Катерини Танцюри, коли Мойсея Дорофійовича під конвоєм відводили з будинку. Він раптом зумів закурити, неначе нічого не трапилося, підбадьорливо усміхнувся дочці й дружині — мовляв, не все втрачено. Подарував їм віру, що не зломлений.
Перелік лауреатів премій імені М. Танцюри і А. Мазура нині все поповнюється. У другому житті подвижників, звичайно ж, заслуга і Семена Глузмана. Того самого юного Славика Глузмана, за якого на порозі північних таборів клопоталися Віктор Некрасов і Максим Рильський. Але знову про Танцюру. Можливо, настав час, щоб у місті його милосердного подвигу з’явилася і вулиця його імені?
