Спочатку був Акакій Церетелі. Лютої зими 1942 р. мені до рук потрапила книжка його оповідань. Життя було скрутне. Житомирська газета «Голос Волині» закликала населення збирати теплий одяг для німецької армії. Ніхто нічого не давав, і німці витрушували з кожушків і шапок кожного, кого пощастило упіймати. Солдати вермахту зав’язували голови жіночими хустками, а поверх натягали пілотку; на ногах поверх чобіт мали чуні, плетені з соломи і рогози. Ми тихо раділи, дивлячись на ці опудала. З’явилася пісенька на мотив відомого романсу:
На прощанье шаль с каймою
Я у бабы утяну.
И холодною зимою
Голый зад им обверну.
Я читав Церетелі, пластаючись спиною до груби; мерзли груди і живіт; але можна було терпіти. Ця книжка вразила мене тим, що під її обкладинками жили люди, чимось суттєвим відмінні від усіх, кого я знав досі. У передмові я прочитав, що вони називаються грузинами.
А далі був Вахтанг, і це веселіша історія: влітку 1944 р. він прийшов у гості до Костянтина, старшого лейтенанта, який у нас квартирував. Костя був білявий, кучерявий і усміхнений; мав орден Александра Невського. Грав на гітарі і співав «Мой костер в тумане светит», а коли у пляшці вже видно було денце, поклав гітару поверх тарілок і затанцював із вихилясами. Вахтанг мовчки сидів за столом, світив сумними очима і частував мене чимось, що входило до американських поставок Червоній Армії і називалося «пудінг». Коли Костя почав танцювати, Вахтанг відбивав ритм, користуючись декою гітари як барабаном, а тоді сказав: «Костя, садись, правильно?» і підвівся. Мав по чотири зірочки на погонах (капітан), два ордени Червоної Зірки і кілька медалей. Підняв стіл і (нічого на ньому не перевернувши) переставив у куток кімнати. Без поспіху, акуратно, защіпнув комірець гімнастерки, звівся на пальці у тонких офіцерських чоботах — і почав танцювати, праворуч-ліворуч викидаючи руки. Багато пізніше грузинський чоловічий танець я побачив у кіно. І ще пізніше побачив такі, як у Вахтанга, очі, але про це мова попереду.
Наступним етапом моєї грузинської освіти стали М.Ю. Лєрмонтов, «Мцыри» і «Демон». Бо в сьомому класі я закохався в однокласницю на ім’я Тамара і (хоча Лєрмонтов писав не про «мою», а про «свою» Тамару) переклав «Демона» на українську мову. Ось так: «Високий дім, широкий двір // Гудал для себе збудував, // Він сліз і горя коштував // Рабам слухняним з древніх гір». Через двадцять років, під час екскурсії у давню грузинську столицю Мцхета, ми з колегами піднімалися на височеньку таки гору до туристичного дива «Замок Мцыри», а далеко внизу було видно, як зливаються різнокольорові води Арагві та Кури. Коли ми, кияни, повернулися від Мцири на грішну землю, нас запросили до столу: за командою з Тбілісі свято організував один з місцевих колгоспів. Така тоді була система... Голова колгоспу мусив виконувати свій інтернаціональний обов’язок, був тамадою і проголошував тости. Формально чи від душі? Ось про це і мова. Нас бачили перший і останній раз, але грузин шанує гостя, шанує своє вино, і через кілька годин ми (не п’яні і не тверезі) розлучалися, як друзі.
У Мцхета немолода грузинська селянка у традиційному чорному вбранні перед тим, як зайти у давній православний храм, окропила його східці кров’ю півня, якого зарізала на наших очах.
У храмі нам покази могилу Іраклія II. На слова екскурсовода «Царь Ираклий присоединил Грузию к России и сразу после этого умер» тбіліський професор, який супроводжував нас, відгукнувся так: «Почему не хотел раньше умереть?» Тема про нашу залежність від Москви так чи інакше завжди виникала у розмовах з грузинськими колегами. А одним із специфічних (але дуже наочних) її втілень був футбол. Спорт передбачає боротьбу, яка закінчується перемогою чи поразкою, але ніколи — ніколи! — київське і грузинське «Динамо» не грали між собою із тією затятістю, з якою виходили на поле проти московських клубів. Славетний тбіліський форвард Михайло Месхі, як правило, не міг дати собі ради проти київського захисника Володимира Щеголькова. Це тішило українських уболівальників, але Месхі і його команда завжди лишалися нашими улюбленцями. Кілька тижнів тому пішов з життя футболіст-філософ Давид Кіпіані, і, власне, ця болісна втрата спонукала мене взятися за перо.
Повернувшись із Мцхета у Тбілісі, ми упродовж двох днів брали участь у роботі наукової конференції. В останній день перед від’їздом відбулися ще дві рекреативні події. Екскурсія в музей образотворчого мистецтва спочатку здавалася неможливою, бо якраз того дня у музеї був неробочий день. Але... Один із нас мав у Тбілісі колегу-однокурсника, і вже через кілька годин пані екскурсовод (велична, як цариця, і привітна, як грузинка) чекала нас на порозі музею. А ще ми відвідали оранжерею агронома і чаклуна Михайла Мамулашвілі. Про те, що там побачили, писати не буду — важко писати про чудо. Сам чудотворець того дня нездужав, але із свого помешкання у зелених джунглях вийшов на хвильку, щоб нас привітати. І знову я побачив ці грузинські очі, сповнені розуміння, прощення і смутку — такі, як у Вахтанга, такі, як у Давида Кіпіані. Очі прадавньої мудрості.
Я достатньо прожив на світі, щоб розуміти нездійсненність ідеалів. Нема поганих народів, нема ідеальних народів. Сьогодні Грузія (як і Україна) переживає не найкращі часи, за яких на поверхні життя часто вирує шумовиння Але про це писати я не хочу. Тримаюся того, чого тримався завжди: грузин — це друг. Гамарджоба, Сакартвело!
