Сашка Шоломіцького в селі жаліють. А було б чого! Господь недарма ж дав людині дві ноги, дві руки, двоє очей і навіть нирки — дві... Втративши чотирирічним праву руку по саме плече (затягло в комбайн), він звик обходитися однією, лівою. І не тільки сам собі раду дає, а й після смерті батька й матері став опікуном для молодшого брата.
Ні Сашка, ні Славика ми вдома не застали. Глухувата сусідська тітка розповіла, що старший брат завіз молодшого на канікули до сестри в Білорусь. А сам ген у полі корови пасе.
— І коня, дітки, тримає, і косить сам, якось лівицею пристосувався. А кормів худобині таки заготовить, — рада була розповісти про хлопця жінка, та глухота заважала.
Старенька хатина, у якій живуть Шоломіцькі, на самісінькій околиці села Воля-Любешівська. Далі, за кілька десятків метрів, у густому лісочку тільки цвинтар, на якому щойно рік як лежить мати, що молодою згоріла від туберкульозу. І три роки як батько, що — отакі трагедії! — пішов з життя, наклавши на себе руки. А там — скільки й світу — просторий луг, порізаний ходами Стоходу, і на цій зеленій скатертині видаються іграшковими коні, корови, телята, а овечки — білими пухнастими м’ячиками. І дві чорні цяточки видніються вдалині. Вони ростуть просто на очах, перетворюючись на двох чоловіків, — і в одного замість правої руки охайно заправлений рукав. Ні, сьогодні нам таки судилося зустрітися з Сашком!
При першій зустрічі він справляє таке враження, наче це не робочий 21-річний хлопець — у буденному, запраному, не зовсім чистому одязі й з босими ногами, а красна дівиця, зніяковіла й сором’язлива. Бо що й розказувати? Господарює як уміє.
Тримає корову, телицю, коня. Тримає свині, але велику на свято закололи, а порося кінь недавно забив.
Корову Сашко доїть сам. Є молоко для себе і для брата, і для теляти, є сир і сметана.
Має чималий шмат городу. Біля хати тридцять соток, і в полі зо сорок. Цього року посадив картоплю і посіяв овес.
Город сапкою прополює сам. Сам і оре, бо й плуга має, і гній сам розкидає...
Сам дрова рубає...
Самі з братом собі їсти готують...
Сам хліб пече...
— Він ще й нам помагає! — розказала згодом Сашкова сусідка, 13-річна Алла Чернюк. — Ми картоплю садили, то так швидко «підкидав», що жінки і з двома руками не могли за ним вгнатися.
— А ви йому допомагаєте?
— Тільки тоді як попросить. Бо так все сам! Ото недавно сіно мама йому грабати ходила...
Між домашніми клопотами, коли мама на роботі, а тато пішов у поле, дівчинка охоче розповіла, що в селі Сашко з багатьма дружить. З її братом Віталєм, котрий недавно в армію пішов, і з Довжиковими хлопцями, яких аж троє... Похвалилася, що він з хлопцями гарно грає... у волейбол, і ми бачили стареньку сітку, натягнуту між двома стовпами навпроти хати Шоломіцьких. Щоправда, «за компанію» може Сашко й горілочки випити! І дівчата в нього бувають... Щира Аллочка одну й недавно бачила — гарна така! — і була вона не з Волі-Любешівської, а з сусідніх сіл, з тих, що за Стоходом. ***
Якщо сьогодні чого й бракує братам Шоломіцьким, то тільки грошей. На двох мають на місяць сто гривень: «інвалідські» Сашка і «сирітські» Славка. І явно бракує в хаті жіночої руки: про це, здається, аж кричать небілені стіни і весь той кавардак, в якому звикли жити брати. Забігають допомогти дружини братів, але, власне, тільки забігають: у кожного тепер свої клопоти. Якщо з Сашка добрий господар (одних дров заготовлено й акуратно складено у повітці стільки, що не в кожного здорового дядька побачиш), то господиня з нього слабувата. Вимагати, щоб він так гарно давав раду своєму великому господарству, сам годував себе й брата-сироту, та ще й білив і чисто прав, певно, таки занадто.
Сашко — передостанній син у багатодітній родині Шоломіцьких. Найстарша в них Тетяна, яка з чоловіком перебралася в Білорусь, де жити краще. Це до неї завіз Сашко найменшого братика: хай побуде, скільки захоче. До Тетяни — на заробітки до сябрів — подалися Петро й Сергій. Валентина хворіла на цукровий діабет і шість років тому померла. У Волі-Любешівській живе Микола з родиною, тут же й Петрова родина. Але коли померла мати, ніхто зі здорових і сильних братів-сестер не взяв на себе опікунство над найменшим, 11-річним, сиротою. Чому опікунські органи нагородили цим обов’язком хлопця-каліку, марно питати. І так ясно, що більше не було кого. Проте Славка ніякими вмовляннями в інтернат вже від брата не забрати.
А мені весь час хотілося запитати Сашка, чи не болить його спрацьована рука.
