Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Село — потребує любові

З якими викликами глобального потепління зустрілися українські вчені та аграрії
24 лютого, 2009 - 00:00
«РАНОК У СЕЛІ» / ФОТО РОМАНА ВІЛЕНСЬКОГО

Із давніх-давен з людиною «мандрують» найрізноманітніші збудники (віруси, бактерії, гриби, гельмінти, членистоногі) та переносники хвороб (кліщі, комахи), які спричиняють тяжкі захворювання й викликають епізоотії та епідемії в межах цілих континентів. А суттєві зміни клімату, зникнення десятків і сотень біологічних видів тварин і рослин, сумнівна якість харчових добавок, нерегульована хімізація та лавиноподібне забруднення довкілля впливають на чистоту повітря, води, землі, продуктів харчування і на саму людину. Чи завжди в усеозброєнні зустрічаємо ці загрозливі виклики? Адже здоров’я й активне довголіття залежать від середовища, в якому живемо, від того, що їмо, яким повітрям дихаємо, яку воду п’ємо. Роль біологічної науки у вирішенні нагальних людських проблем висвітлює вчений-паразитолог, доктор біологічних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Петро КІЛОЧИЦЬКИЙ.

— Пане професоре, чим загрожує людям і планеті глобальне потепління? Це правда, що колись в Україні блукали мамонти, а нині — каракурти?

— Наша планета у складі Cонячної системи та галактики рухається в безмежних просторах космосу, що супроводжується змінами характеру й ступенем впливу інших планетних систем на Землю. Припустимо, за певних умов вісь Землі трішки змінить нахил, тоді там, де був Північний полюс, буде... екватор! І таке вже траплялося. У відносно недавньому історичному минулому мамонти блукали й Україною, і в Заполяр’ї: було тепло й гарно, трави по пояс... Все взаємопов’язано — космічні зміни впливають на клімат, а він якісно й кількісно змінює світ рослин і тварин.

На думку відомого французького вченого Ж.Кювьє, історія Землі — це історія катастроф, які докорінно змінювали геологічні, кліматичні та біологічні умови життя нашої планети. За останньої космічної катастрофи вимерли папоротеподібні рослини й гігантські динозаври. Проте вона стала й поворотним моментом в еволюції квіткових рослин, птахів, ссавців і... людини! У періоди між катастрофами природа зазнає поступових змін, і це — нормально. Те, що ми спостерігаємо нині, раніше називали парниковим ефектом, а зараз — глобальним потеплінням. Це — не катастрофа. Земля у недалекому минулому вже переживала циклічні потепління і похолодання... Інша річ, що наука повинна дати чіткі прогнози наслідків глобальних змін кліматичних умов.

Ось перші результати глобального потепління: амазонська медуза краспедокуста плаває у дніпровських «морях», а на півдні України вільно гуляють каракурти (в Одеській області ледь врятували людину після укусу цього павука!). Степових павуків — тарантулів, яких раніше зустрічали на широті Черкаської області, тепер знаходять і під Києвом, і значно північніше. Ні каракурти, ні тарантули не полюють на людину: така «здобич» їм завелика. Від отруйних павуків найчастіше страждають діти: не розуміючи всієї небезпеки, граються і з каракуртом, і з тарантулом, а то й гадюку за хвоста тягнуть. Раніше у наших помірних широтах їх або не було зовсім, або ж вони були надзвичайно рідкісними. Тому спеціальні сиворотки проти отрути цих екзотичних «вселенців» у наших аптеках і лікарнях відсутні. Але попереджений — означає врятований! Щоб запобігти лиху, має працювати і наука, й освіта: надавати знання з екологічної безпеки та вичерпну інформацію з науково-популярної літератури і ЗМІ...

— Як впливає на безпеку життя міграція людей? Чи має біологічна наука механізми убезпечення людей від переносників і збудників невідомих раніше хвороб?

— А ось щодо міграції людей туди-сюди, то маємо привід для занепокоєння. Глобальне потепління створює сприятливі умови для теплолюбивих видів рослин і тварин, яких раніше у нас не було. Такими «карантинними видами» опікуються санітарно-епідемічні служби та служби ветеринарного контролю. Але ж зарплати у цих відповідальних службовців менші за маленькі! Повсюдно знищують бур’яни та шкідливих тварин хімічними засобами: відсутня альтернатива — екологічно безпечний біологічний метод. А все тому, що держава не має грошей! Зате у хімічних компаній їх досить, щоб не допустити розробок та впровадження біометоду. Ми ніби якась третьосортна країна: функціонуємо як полігон для випробування і впровадження всіляких хімічних засобів! Лише для знищення колорадського жука в Україну щорічно ввозять три-чотири нові препарати. У нас і випробовують! Те саме і з генетично модифікованими рослинами. Спочатку нам їх дешево продадуть, простежать, як проявлять себе ці модифікати у наступних поколіннях людей, або почекають п’ять-десять років: які діти, з якими фізичними вадами народяться у споживачів цієї продукції... А тоді вже й вирішать, чи придатні до вжитку ці генетично змінені продукти для себе, або чи варто у своїй країні застосовувати хімічні препарати? Стійкість рослин до хвороб і шкідників обумовлює і поява нових токсичних сполук або збільшення їхньої концентрації. З’ясувати придатність такої продукції можна в спеціалізованих лабораторіях, якщо діятиме сувора незалежна державна експертиза! Адже бізнес — це бізнес: а якщо експерту запропонують кругленьку суму? І він підпише висновок — «продукція чиста», якщо вона не отруйна й відразу не вбиває, а лише дає пролонгований ефект на майбутнє. На жаль, навіть самі вчені достеменно не знають, яку загрозу для майбутніх поколінь являють деякі генетично модифіковані продукти!

Щодо медицини й ветеринарії. За часів СРСР скільки венеричних хвороб знали в Україні? Три. В Африці було відомо п’ять. Нині в нас їх налічують шість чи сім! Щезло з прилавків дієтичне кроляче м’ясо: кролі гинуть від міксоматозу. А скільки проблем у свинарстві від хвороби Ташена?! Ці болячки нам завезли, хоча був і є карантин, вживали і вживаємо суворих карантинних заходів. А малярія?! Не дай Бог завезти! У нас є малярійні комарі. Щороку приїздять сотні туристів із неблагополучних країн, а наші їдуть туди. Якщо трохи послабне контроль, матимемо ще одну біду. І хоч існує чіткий перелік карантинних шкідників сільського господарства та їхніх хвороб і карантинних переносників, але в Україні не вистачає порядку: державні чиновники дбають лише про своє збагачення, а не про народ та його добробут. Результат? Поляки перепродують нам закуплене в Австралії м’ясо, що може бути джерелом яких завгодно хвороб... І хоч існує ветеринарний контроль м’ясопродукції, але лише на зараження такими паразитами, як гельмінти (трихінела, стьожкові черви) — тому що вони смертельно небезпечні! Якщо перевіряти наявність інших збудників за нинішньої культури тваринництва — залишимося зовсім без м’яса. Раджу дотримуватись усіх санітарно-гігієнічних норм обробки м’яса, не їсти сирого чи недовареного м’яса або фаршу. Гарна термічна обробка знищує всіх паразитів. Навіть сальмонела і пташиний грип, які можна «купити» разом із пташиним м’ясом, за достатньої термічної обробки гинуть. На жаль, нині відсутній контроль харчових продуктів на туберкульоз (на який хворіє половина корів), на лейкоз (75% хворих тварин) і на токсоплазмоз. Про це має турбуватися держава. Якщо не помиляюся, то 85% людей хворіють на токсоплазмоз. Але безпосередньо життю людини він не загрожує (має пролонгований ефект у часі). Щось там заболить: підсіла імунна система, а може, продуло, так думає людина, десь щось не згинається — нога чи рука, поболіло — переболіло... Людський організм бореться, але на 100% не вбиває збудника токсоплазмозу. А не дай Бог заразитися ВІЛ-інфекцією — і прихована болячка відразу добиває людину...

— Як підтримує держава розвиток науки, зокрема, галузь паразитології?

— Фінансування науки виглядає, як допомога з безробіття. Щоб одразу, як непотріб, не викидати вчених на вулицю, щоб не ходили й не жебракували, їм надають змогу протриматись до пенсії. Та замінити їх нікому: молодь за таку зарплатню не заманиш у науку — нема перспективи! Мине п’ять-десять років, і наша Академія наук стане голісінькою, як Карпати, в яких бездумно і нещадно вирубали ліси. Наш випускник на кафедрі отримував 1300—1400 гривень. А комерційна фірма платить від тисячі євро плюс перспектива! І — пішов... Бо освічена людина не працюватиме за копійки, хоч університет має світове визнання. От прийшов вступати до аспірантури випускник з Ірану. Освіту одержав в Аграрному університеті. «То чому ж до нас? Іди туди в аспірантуру». «У нас в Ірані знають лише один український університет — імені Шевченка!..» — чую відповідь. Якби ще держава нас так шанувала!.. Бо наука й освіта потребують державної турботи... Обіцяють нашому університету надати звання «дослідницький», зменшити аудиторне навантаження. адже заклад — не лише освітній, а й науковий! Ми ж готуємо університетських фахівців, які мають достеменно знати не тільки фауну України, але й усього світу! От завезуть нам якусь паразитарну хворобу чи карантинного шкідника, і наш випускник — зоолог-епідеміолог, мусить оперативно й точно визначити «емігранта», шляхи його поширення, розробити заходи боротьби та профілактики. Потрібні грунтовні знання, щоб не припуститися помилок, бо точність висновків іноді коштує не одного людського життя...

— Університет славиться як «кузня» висококваліфікованих кадрів широкого профілю. Петре Яковичу, а як нині, у добу електроніки, оснащено наукові лабораторії?

— Задовільно (хоча є оцінки «добре» й «відмінно»). З голоду не вмираємо, але не брикаємо в науці ні високо, ні широко (остання Нобелівська премія одержана українцем І.І.Мечниковим 100 років тому). Як і в минулому, в Україні є три науки: академічна (НАН України), прикладна (при Міністерстві сільського господарства — Інститут захисту рослин, Інститут пшениці тощо) і вузівська. Але фінансують їх як одну: держава дає один «бутерброд» на трьох: на сучасні реактиви і препарати; прилади й обладнання, апаратуру та устаткування. «Доївши» те, що було, створюємо матеріальну базу власними руками. На 10—20% задовольняємо потреби за наукові гранти та госпдоговірну тематику. Але ж це — навіть не половина того, що потребує наука. Нерідко дефіцитні реактиви добуваємо всіма правдами та неправдами, і — за власний кошт. Ото їдуть студенти чи випускники за кордон, прошу: «Привезіть, що можете...» І коли привозять, це і є справжнє свято — сучасні хімічно чисті реактиви, з якими можна працювати й одержувати якісні результати. Отакі «наукові» проблеми, але з них складається ціле! А щодо ситуації з кадрами — наша університетська «кузня» щорічно сотнями випускає висококваліфікованих молодих спеціалістів. Але сучасні наукові дослідження та технології потребують чималих коштів. І це в Україні — проблема і науки, і життя! Тому, як і в 90-ті, триває велика еміграція наших освітян і науковців. Хоч-не-хоч, а все впирається у цей «тісний чобіт»: як не підскакуй, як не смійся, а якщо тисне, то не побіжиш і не заспіваєш... Фахівців університету скрізь беруть охоче: працюють і в польському Інституті паразитології, і в Німеччині. Колега-мікробіолог стажувався у Фінляндії, а через рік його взяли завідувачем лабораторії. Два наші професори з академічного інституту змушені були щоліта їздити на заробітки на Мадагаскар — вивчати фауну: були там наполовину наймитами, бо тягли не лише професорську, а й технічну роботу: власноруч збирали науковий матеріал...

То потрібна нам наука чи ні?! Може, об’єднати всі три науки в одну й частково вирішити фінансову та кадрову проблеми... Бо єдине, що залишиться від академічних установ, — це приміщення у центрі міста, на які давно вже хочуть накласти лапу: дуже ласі шматки і для оренди, і для продажу: старовинні будівлі з високими стелями — під офіси і клуби...

— Епізоотична ситуація в Україні досить складна: небезпечною стає для людей і тварин навіть прогулянка парком: можуть напасти кліщі, блохи... Як цьому запобігти?

— Чисельність кровососних членистоногих у нас не перевищує епідемічних або епізоотичних порогів. Головна небезпека в тому, що вони — переносники збудників цілої низки небезпечних хвороб людини, домашніх і диких тварин. Частина хвороб є зоонозами, тобто спільними для людини та тварин. Кого кусати — кровососам байдуже. Але як в умовах міста вони заражаються збудниками інфекційних хвороб? За дослідженнями співробітників відділу паразитології Інституту зоології НАН України, бродячі собаки буквально «нафаршировані» личинками паразитичних круглих червів — філярій. Комарі їх переносять від собак до людини, у якої вони мігрують під шкірою, можуть потрапляти в очні яблука. Бродячі тварини — страшний «розплідник» різноманітних хвороб, а не лише філярій. І залишати їх бродячими — все одно, що розмножувати пацюків, які є резервуаром чуми!

Тому треба зареєструвати собаку чи кота й отримати на них персональні номери. Якщо їх зловлять на вулиці або власник сам здасть до притулку, надаватиме кошти на їхнє довічне утримання, а у випадку загибелі — отримає довідку, що не викинув тварину на вулицю. Ось тоді люди подумають: брати чи ні? Викидати чи не треба?! Проблема хоч трохи зрушить з місця.

Та небезпека підстерігає людей не лише в лісах або парках. У затоплених водою і нечистотами підвалах цілий рік розводяться так звані міські кровососні комарі. Постійно не дають спокою мешканцям хрущовок та багатоповерхівок: душниками піднімаються з підвалів у квартири, смокчуть кров... Щоб не труїти мешканців хімією, розроблено біологічний препарат — «Бактокуліцид». Цей препарат створено в лабораторії екології і токсикології нашого університету. Науковці за нього отримали Державну премію! Але не маємо коштів на його виробництво. Виходить, що ні препарат, ні вчені Україні не потрібні. І де ж те державне мислення?! Тому й наука страждає, і медицина, і «маленька» людина, яку постійно обдурюють. Мабуть, треба щось міняти в державі!..

Святослав МІЗЕРНЮК, журналіст
Газета: 
Рубрика: