«День» сердечно вітає ювіляра! Напередодні дня народження Бориса Ілліча стався цікавий випадок. В редакцію «Дня» на запрошення головного редактора Лариси Івшиної завітав наш постійний автор — професор Володимир Панченко. В ході бесіди мова зайшла про ювілей Бориса Олійника, що наближався. Тоді Володимир Євгенович розповів символічну історію: нещодавно в своїй бібліотеці він віднайшов збірку віршів поета 1968 року, яку придбав, будучи школярем. Під портретом автора дев’ятикласник власною рукою написав дату його народження. За збігом обставин ця книжечка, пожовкла від часу і з дивним для нашого часу написом на звороті «Ціна 20 коп.», була у Володимира Євгеновича з собою, в портфелі. Ось такий ланцюжок пов’язаних між собою деталей.
Безперечно, ми запропонували Володимиру Панченку написати про збірку, яку він зберігає стільки років, і Володимир Євгенович люб’язно погодився.
Борис Олійник написав багато (не так давно вийшов 6-томник його поезій), проте найчастіше я повертаюся до його збірки 1968 року «Коло». У моїй домашній бібліотеці вона зберігається вже аж 41-й рік! Купував я її, як свідчить відповідна нотатка на титулі, у квітні 1969-го. Був я тоді дев’ятикласником Любашівської СШ №1 (Одещина), до місцевої книгарні заходив частенько — але спробуй тепер вгадай, чому з довгих полиць, заповнених поетичною продукцією, моя рука витягла саме цю збірочку...
Так почалося моє відкриття Олійника-поета. Вірші з «Кола» я перечитував багато разів, деякі («Ринг», «В снах безжурного дитинства...») і досі пам’ятаю слово в слово. Виходить, було щось у тих віршах таке, що зачіпало душу 14-річного школяра...
Думаю, що «Коло» — найкраща поетична книжка Бориса Олійника. Приваблював у ній передусім сам ліричний герой із виразними прикметами романтика-максималіста. Часом він нагадував Дон Кіхота, який дорожить принципами, моральними святощами. Для нього надзвичайно важливо серед безликості зберегти обличчя — всупереч спокусам, лукавству, підлості. Збірка «Коло» — це поезія різких моральних альтернатив і контрастів, поєдинків за честь і ті світоглядні цінності, які для Олійникового героя є фундаментальними. У тій апології лицарства приваблювала не тільки ясність та безкомпромісність позиції, а й самоіронія ліричного героя, його здатність пригасити патетику усмішкою, просторіччям, гра з підтекстом, несподівані алюзії, що пробивалися крізь історичні асоціації...
У цій поезії вчувалася драматургія внутрішнього самобудування людини, затятого обстоювання нею самодостатності свого «Я», опору уніфікації. Тут ще майже немає тієї дидактики й того моралізування, які з’являться у Б. Олійника з часом; утім, у його героєві вже проглядали риси, які потенційно могли обернутися моралізаторством (пильне вглядання в «роздвоєні» обличчя, розпізнавання лукавих і виведення їх на чисту воду, мало не чернече обстоювання свого храму від усіх, хто видається чужинцями...).
Виразно прочитувалася символіка кола: поетові йшлося передусім про спадкоємність, про вічне повернення до того, що є основами життя. Серед його моральних святощів — мати і все, що пов’язане з материнством. В українській поезії ця тема одна з найсокровенніших, проте Борис Олійник із його пронизливим «культом» матері, здається, перевершив багатьох.
Олійник-поет цілком органічно почувався в стихії притчі, казки, сюжетного вірша, проте не цурався він і поетичної публіцистики («не боюся бронзи декларацій, барабани пафосу — вперед», — з полемічним викликом, майже по-маяковськи написав він в одному з ранніх віршів). Рішуча інтонація, з якою поет часом підключався до ідеологічних поєдинків (див. його вірші «Триптих пильності» та «Засторога») виказувала в ньому того Бориса Олійника, який згодом, через 20—30 років після «Кола», зарекомендує себе як «український православний комуніст» (за його ж дотепною самохарактеристикою). Не скажу, що «публіцистика» — найяскравіша грань його таланту, але важливо бачити, що вже 1968 р. вона була помітною частиною поетичного «Я» Олійника.
До збірки «Коло» увійшла й поема «Дорога», одна з кращих Олійникових поем (цей жанр завжди був у його творчому активі). Невдовзі вона потрапила в немилість до тих, хто населяв український Білий дім на колишній вулиці Орджонікідзе (тепер — Банковій). Очевидно, в Олійникових притчах, із яких складалася «Дорога», вловили якусь «єресь»; його філософські «розправи» про добро і зло могли видатися надто абстрактними, такими, що відбігають від ідеологічного стандарту. А потім ще оці Олійникові «зальоти» в біблійність, ці ризиковані зближення епох і героїв, цей реквієм Василю Симоненкові, ім’я якого саме почали швиденько звільняти від «сакральності»...
Ні, рішуче стверджую: хочете доторкнутися до джерел поезії Бориса Олійника — прочитайте його збірку «Коло».
Ну а наостанок просто пригадаю один із віршів, уміщених у ній.
В снах безжурного дитинства
смак польоту я відчув:
Аж до сонця головою діставався
я тоді.
І, напевно, з того дива став
рудий у мене чуб
І лишилися на лобі сонценята
золоті.
А вона у білій стрічці в чорному
струмкові кіс,
Наче ластівка, од мене утікала
і втіка...
Доганяв. Не здоганялось.
Чи й наздожену колись,
Бо вона втіка од мене, наче
ластівка...
Одлетіли дні за днями.
Одлетіли і літа.
Став я важчим — чортів
досвід мої крила запліта.
Я все нижче над землею
обережно підлітав,
Наче селезень під осінь,
обережно підлітав.
Потім я у снах лінивих не
летів уже, а біг.
І вона од мене бігла... так, щоб
я здогнати зміг.
Тільки знову чортів досвід
ліктем штовх мене під бік:
Обережніш. Зирять люди.
Доженеш — вони на сміх.
Все ж одного дня я зваживсь
доторкнутись білих рук:
Її брови стрепенулись, наче
крила дивних птиць.
Поманила, обережно
озирнувшись доокруг,
І відчув я ... досвід жінки
в глибині її зіниць.
Я промовив їй «добридень».
Проминув і заспішив.
Щось в мені перегоріло до сухого
попільця.
І заплакало, забилось давнє й
чисте у душі:
Що якби почати знову — я б
не прагнув до кінця.
