Сергій Бубка не мав поразок на найбільших змаганнях до 1990 року. Він єдиний серед легкоатлетів переміг на всіх п'яти чемпіонатах світу в одному виді й виграв Олімпіаду в Сеулі. У 42 змаганнях Бубка стрибав на шість метрів і вище. Свій останній із 35 світових рекордів він установив у 1994 році й отримав за нього «Феррарі» вартістю 120 тисяч доларів. Та після невдачі в Атланті, де Сергій Бубка так і не добіг до стрибкової ями, про великого атлета заговорили у минулому часі.
На Іграх в Атланті з Сергієм сталася прямо-таки містична історія. Під час розминки перед стрибками у нього порвався нагрудний ланцюжок, і він майже годину бродив по арені у пошуках втраченого хрестика. Здавалося, нечиста сила намагалася обрізати крила видатному атлету. Та не диявол, а янгол-покровитель перешкодив того дня оступитися ризиковому стрибуну. Про все це він розповiв читачам «Дня» напередодні Нового року:
— Про мою відмову виступити на Іграх журналісти склали багато казок. А правда у тому, що якби я там почав стрибати, то втратив би ногу. Мені це пояснили лікарі з Фінляндії. Вони оперували мій ахілл. Якби я ще трохи зволікав з радикальним втручанням — запалення перекинулося б на кістку. Вже майже два роки я живу з відчуттям таємничих процесів, які крають моє ахіллове сухожилля. Де б я не лікувався — в Австрії, Швейцарії, у Франції, — все закінчувалося однаково. У шикарних клініках мені обіцяли повне одужання, тільки просили трохи потерпіти. Мені робили ін'єкції, які створювали хибне враження благополуччя. Та все розвалювалося, коли я виходив у сектор стрибків.
— Ви починали свою спортивну кар'єру ще при Брежнєві...
— І закінчую у команді незалежної України, країни, яку почали будувати з нуля. Та в душі залишаюся радянським, нічого не можу з собою поробити. Найважче — ламати звичну психологію.
— Хоч ви і влаштувалися в Монако...
— Однак я ж нікуди не емігрував, живу на дві хати. Їжджу зі службовим українським паспортом. У Монако для мене все ясно. А ось що відбувається у колишньому Радянському Союзі, зрозуміти не можу. Читаю газети і ще більше заплутуюся.
— Чи не стати вам для більшої ясності монегаском?
— Приймати громадянство Монако не має ніякого сенсу. Для мене й так відкриті всі кордони. Я, чим можу, намагаюся допомогти своїй батьківщині, Донецьку, де народ живе важко. Нинішні керівники, дірвавшись до влади, насамперед набивають кишені, хоч би трохи вони подумали про простих людей.
— У Монте-Карло у вас є хороші знайомі?
— В принципі, так. Наприклад, віце-голова нашої атлетичної комісії — член королівської сім'ї Монако принц Альберт. Я поважаю цю дуже спортивну людину. Він ніколи не виявляє ні тіні зверхностi. Коли я повертався з Лозанни, принц запросив мене летіти до Монако разом з ним на «татовому літаку». Хороша машина, за тридцять хвилин долетіли, потім за принцем подали на аеродром вертоліт. Спілкуюся в Монте-Карло й зі своїм земляком Андрієм Медвєдєвим і його тренером Бобом Гремом. А зараз принц запросив мене з родиною на обід, присвячений проведенню міжнародного тенісного турніру.
— Довелося, певно, засвоювати великосвітські манери?
— Вчуся не без великих зусиль. Завжди любив жити простіше, тому сьогодні доводиться докладати деяких вольових зусиль, щоб відповідати новим вимогам. Освоюю манеру спілкування. Розумію, що не можна замкнено сидіти, мовчати. Необхідно про щось розмовляти з людьми. Інакше на тебе дивляться, як на ненормального. Завів і відповідний одяг: на деякі прийоми без смокінга краще не потикатися.
— Де вчаться ваші сини?
— У французькій школі. Однак приватна школа гірша за громадську французьку. З вересня минулого року старший син пішов вчитися до нормального французького коледжу в Монако, де дають дуже хорошу освіту. Приблизно так само вчать, як у колишній радянській школі, тут багато задають домашніх завдань, висувають високі вимоги. Додому мені присилають табелі з оцінками, вчителі задоволені моїми дітьми. Але від стрибків із жердиною я їх відмовив і дав до рук тенісні ракетки. Нехай виростуть великими чемпіонами. Мені подобається дивитися, як вони грають. Адже їх тренує знаменитий Боб Бред. Свого часу він готував Іванішевича і Медвєдєва.
— Якщо не помиляємося, зараз у Донецьку ви займаєтеся солідною комерцією?
— Моя фірма — дистриб'ютор по Україні великої французької фірми по випуску сухих дріжджів і поліпшувачів якості хліба. У Донецьку ми зараз почали й хліб випікати. Вже запустили одну пекарню, у якій виготовляємо дуже хороший хліб, булочки, печиво, макаронні вироби. Комерція дозволила мені обладнати школу для стрибків з жердиною, придбати обладнання, фінансую дитячі змагання, оплачую роботу восьми тренерів у своєму спортивному центрі.
— Чи не боїтеся привернути до себе увагу кримінального елемента? Та й чиновники люблять, коли з ними діляться...
— Коли ти займаєшся підприємництвом на середньому рівні, тобі ще дають жити.
ДО РЕЧI
МЕТАЛЕВИЙ БУБКА СТАВ БІЛЯ СТАДІОНУ
Нещодавно Олімпійський чемпіон отримав «утіху в бронзі» — відлитий з металу Сергій Бубка тепер завжди готуватиметься до розгону перед стрибком на площі перед стадіоном «Локомотив» у Донецьку. Пам'ятник своєму почесному громадянинові встановило місто, яке вирішило таким чином увічнити за життя заслуги одного з найуславленіших спортсменів не тільки України, але й усього колишнього Союзу.
Ні Сергій, ні його сім'я не могли приховати збентеження, що цілком зрозуміло, оскільки у сучасній історії легкої атлетики пам'ятники за видатні спортивні досягнення були поставлені поки що лише бігунам фінну Пааво Нурмі й ефіопу Абебе Бікила. Хоч дружина Бубки Лілія, пильно вглядівшись в обличчя піднятої на п'єдестал скульптури, створеної донецьким скульптором Миколою Ясипенком, полегшено сказала журналістам, що портретної схожості не досягнуто, а отже, можна вважати пам'ятник алегоричним зображенням атлета.
