Сергій Борисович Кримський — доктор філософських наук, який відзначив нещодавно своє 70-річчя (у Національній академії наук України наприкінці вересня відбудеться святкування ювілею видатного українського вченого). У ювілейному номері «Дня» наш постійний автор і прихильник газети, людина з плеяди таких видатних філософів ХХ століття, як Мераб Мамардашвілі, Олександр Зінов’єв, Мирослав Попович, Раймон Арон, Френсіс Фукуяма, розмірковує про філософію як сенс творчості життя. Нещодавно в київському видавництві «Курс» вийшла книга С.Б. Кримського «Філософія як шлях людяності і надії», де автор намагається знайти шлях людини в дусі, долі та надії.
— Що для Вас означає газета «День»?
— Вона цiкава для мене, думаю, і для громадськості, передусім тим, що наближається до сучасного розуміння функцій газети. Тобто, якщо раніше функція газети зводилася, в основному, до новин, то зараз сучасне розуміння газети — це думки, а не новини. Новини дають електронні засоби масової інформації — ТБ, радіо, Інтернет. А газети на Заході (я маю на увазі серйозні, фундаментальні, не ширвжиток і не кон’юнктурні) в основному займаються не новинами. Вони, звичайно, є, але вiдiграють другорядну роль по відношенню до думок. Мені здається, що «День» наближається до цього розуміння функції газети. Це з одного боку. Друга обставина, яка привертає мою увагу до газети «День», досить серйозна для мене: це те, що вона сама створила свою аудиторію, свого читача. Це рідкiсний випадок. Напрошується аналогія — театр повинен створити свого глядача і немислимий без свого глядача. Так і газета в ідеалі повинна створювати власного читача.
— Хто, на Вашу думку, є нашим читачем?
— Цією аудиторією є, на мій погляд, академічна і вузівська інтелігенція. У мене в інституті майже всі підписують або купують «День». Частина студентства, ділова еліта. І, що цікаво, це для мене справжнє прозріння — інтелігентна частина державного апарату. Незначна, проте.
Третя обставина, яка має для мене інтерес. Я не знаю, якою мiрою це усвідомлено робиться керівництвом газети. Вона розглядається не як засіб опозиції (це кон’юнктурна річ — опозиція, дещо навiть — легкий хліб). На фоні негараздів, тих негативних явищ, які є, легко зайнятися просто критиканством і на цій «хвилі» привертати увагу читача. «День» займається більш серйозною справою — формуванням політичної культури. Проблема політичної культури для України, на мій погляд, взагалі найбільш важлива. В усьому світі політичні діячі — це люди з найвищою освітою. Навіть африканські — це Кембридж, Ітон, Оксфорд... У нас політичні діячі, навпаки, з найменшою освітою. Це або обласний педінститут, або обласний технічний вуз, або Вища партійна школа (проте є і винятки). Ця проблема стала фундаментальною, можливо, вузловим пунктом. Робота газети у напрямі виховання політичної культури (крім своєї «оздоровчої місії») неоціненна.
«День» має ще одну перевагу — виховує майбутніх політичних діячів, які будуть вже якісно відрізнятися від нинішніх. Власне, в цьому ж і є функція культури. Культура формує людей, особистості. Формування особистостей — це специфіка газети, яку я вбачаю в політичному інтелектуалізмі. Формування політика нового типу і нового вигляду надзвичайно важливе і внаслідок такої обставини. Є таке, трохи цинічне, положення, яке виходить з того, що перемагають не ідеї, просто вимирають носії цих ідей. Дуже важливо, хто прийде на зміну носіям старих ідей. І тому функція виховання політичної культури важливіше, на мій погляд, за адміністративну реформу. Остання — це просто рокіровка кадрів. А нам потрібні принципово інші кадри. У світі виникло нове явище, трохи парадоксальне — це моральна політика. Екс- канцлер ФРН, соціал-демократ Гельмут Шмідт вважається засновником цієї самої політики. В Україні, принаймні, лозунги цієї моральної політики існують. Для мене привабливе вже те, що цей лозунг в «Дні» постійно проробляється. Приваблює мене в газеті «День» і її орієнтація у висвітленні непростого національного питання. Це орієнтація на політичну націю. Тобто не на етнічне розуміння нації, а на політичне. Причому, досить послідовно проводиться.
Що також мені близько — це спроба формувати портрети сучасників. Не тільки партій, політичних рухів. Досить багато в «Дні» бесід з цікавими особистостями, що характеризують сучасність. Такі спроби іноді робляться й іншими газетами, але вони орієнтуються в основному, на естрадних ідолів. Ви ж здебiльшого берете інтерв’ю у людей цікавих професій, людей, здатних генерувати якісь думки та ідеї.
Також «День» дуже вдумливо розглядає проблеми української історії — сторінки «Україна Incognita», «Історія та «Я». Вони архіважливі ось чому — весь час наш бомонд носиться з українською ідеєю. Цю ідею вбачають в «розбудові держави». Не можна нескінченно будувати — це просто веде до збільшення числа чиновництва. На мій погляд, національна українська ідея є в іншому — у зверненні до нашої загальної історії. Україна за своєю долею, за культурним і геополітичним положенням, якщо хочете, приємна. Пам’ятаєте важкий вибір Володимиром віри? У нього було безліч варіантів. Тут завжди, спочатку, функціонувало декілька мов. Була церковнослов’янська, українська мова, була латинь (яку в школах навіть вивчали), була «руська» мова — на якій говорив і писав Григорій Сковорода, тобто українська «книжкова «мова», і була російська і польська мови. І нікуди ви не подінетеся від цього. Україна не монолітна у цивілізацiйному відношенні. Її частина жила в умовах Австро- Угорщини (це майже чистий Захід), частина в євразійському просторі, а частина власне під формами східної деспотії у вигляді Російської імперії, яка проводила політику стосовно України саме в цьому ключі. І ось об’єднати це плеядне утворення може тільки наша загальна історія: це і лицарські традиції козацтва (там були й інші, в тому числі й негативні традиції), і авторитет, і образ античності, починаючи з Київської Русі (Софія Київська). Були дуже серйозні демократичні ідеали, пов’язані з тим, що Україна формувалася на кордоні з Диким Степом, і витримати протистояння з цим активним, агресивним прикордонням могли тільки люди вільні. Це як у США — в преріях могли вижити, знову ж, тільки вільні люди.
Звідси і цей демократичний, вільний дух. І звідси — загальний вплив Візантії. Якщо Росія взяла візантійський принцип верховенства загального над індивідуальним, держави і політики — над особистістю, то тут, в Україні, ніколи ідея вільної індивідуальності не покидала наших предків. Була могутня традиція самоврядування міст. Більшість полісів мало Магдебурзьке право. Свобода жінки в Україні, де не було домострою ніколи. Дуже великий культ цінності освіти. Яскравий приклад — Києво-Могилянська академія. Звідси і (до ХIХ століття) майже загальна письменність...
Традиції нашої загальної історії є об’єднуючим началом. Не випадково ж власне Київська Русь об’єднувалася, це усвідомлено робилося на загальному літописі Нестора, на загальній історичній концепції. На мій погляд, українська ідея — невід’ємна частина традицій нашої загальної історії, яку інтегрувати буде це плеядне різномаїття. І в цьому значенні інтерес до вітчизняної історії, який я бачу на сторінках «Дня», є досить актуальним і важливим.
— Як Ви могли б пояснити природу виникнення тоталітаризму? Яка роль філософів у лікуванні націй від таких недугiв? Не даремно ж кажуть, що філософи — це педагоги націй...
— Філософія — найбільш незахищена галузь культури. Нема такої галузі людської діяльності, яка б в такій мірі і традиційно зазнавала гоніння, як філософія. Починаючи зі смерті Сократа, Іпатії, страти Джордано Бруно, вигнання Бенедикта Спінози; нарешті — «Корабель філософів», на якому були вислані з Радянської Росії Леніним у 1922 році кращі уми. Рiч в тiм, що справжня філософія цінна не політичними повчаннями, не зверненням до актуальних політичних питань, для цього є політики, економісти, публіцисти, журналісти... Вона звертається до вічних проблем моралі і совісті, які — за всієї своєї скромної ролі в суспільстві — володіють силою трави, що навесні «підриває» асфальт. Історія довела, що мораль — це не просто правила поведінки людини. Арнольд Тойнбі підрахував, що за всю історію людства була 21 цивілізація. Всього лише 21, з них до нашого часу дійшло тільки 5 цивілізацій! Тільки ті цивілізації вижили, які створили світові етичні цінності — світові релігії. Виявляється, у моралі є якась дуже тонка мембрана, яка уловлює вібрації універсуму. Це — спосіб виживання моралі.
Є таке відоме дослідження з психології тварин: клітку розділяють на дві частини, в одній частині розмiщують диск, при натисканні на який у другій половині клітки виникає електричний струм. І ось саджають в клітку двох пацюків. Цей досвід показав, що з популяції пацюків одна третина охоче натискає на диск і дивиться як страждає інший пацюк. Друга третина не тільки не натискає, але й припиняє їсти, якщо вона бачить, що це хтось робить. Третя третина — це «болото». Були ці пацюки у становищi пацюків, яких бив струм, вони і не натискали на диск. А ні — то й невідомо, як пацюк вдiє. Те ж саме — людська популяція.
Завжди є група, умовно кажучи, агресивних людей, які забезпечують життя кожен день, а є група альтруїстів, які не можуть робити зло, але вони необхідні, коли є потреба виробити нову стратегію для суспільства, що потрапило в біду. У цьому значенні філософи — вчителі знань не стільки виходячи зі звернення до актуальних питань сучасності, скільки зі звернення до вічних питань, які були скрізними для всієї історії людства і які спасали людство. Подвиг Олександра Солженіцина полягає в тому, що він задав питання, від якого одна з могутніх в історії людства тоталітарних імперій завалилася. Вона виявилася безсилою відповісти на запитання людей: «Що вони роблять з нашими серцями?». І як тільки люди замислилися над цим питанням, все — імперії не стало. Є крізні, вічні питання в історії людства.
— А як же все-таки пояснити таку страшну за своєю суттю могутність згубних сил у ХХ столітті?
— Щось проясняє наявність конкретних винуватців пандемії зла в особі злочинних держав, мілітаристських організацій, політичних партій і їх адептів. Їх відповідальність — безумовна, і тому вони були засуджені і в значній частині знехтувані ходом історії. Проте як пояснити їх походження, могутність і значний вплив? Може, тією свободою волі, яку Бог дав людям? Тоді чому ми засуджуємо батька, який надав занадто велику свободу своїм дітям, що припускає можливiсть злочинних діянь ?
Люди у ХХ столітті пройшли хресний шлях більшовицької і нацистської, фундаменталістської і антиколоніальної (в її кривавому варіанті) революції; випробували безмірної глибини зло, торжество смерті і знецінення моралі. Але аналогічно тому, як через подолання абсолютного зла здійснилася рятівна місія Боголюдини на початку християнської ери, так і Голгофа Боголюдства, або людства як такого, на порозі метаісторії дає надію на духовне сходження, на ознаменування «нової землі» і «нових небес». Ось чому для всіх нас залишається багатозначною формула апостола Іоанна — «І світло у пітьмі світить, і пітьма не обійняла його».
