Кінець січня в культурному житті країни «ознаменувався» повідомленнями про відставки керівників Національного художнього музею, Музею Шевченка, заповідників «Києво-Печерська лавра» і «Софія Київська», Музею архітектури та побуту в Пирогові. Днями відбувся брифінг міністра культури Михайла Кулиняка, на якому він відповів на питання журналістів стосовно ситуації в музейній справі. «Потрібна модернізація», — пояснив він мотиви таких кадрових рішень. Очевидно. Однак для цього необхідні інвестиції. А, як відомо, досі музейна справа аж ніяк не була в державному пріоритеті. І, до речі, якраз деякі звільнені керівники багато робили для осучаснення своїх музеїв. Звісно, виходячи з тих можливостей, що мали.
Крім цього, тут чітко проглядається стара радянська традиція — «свій — чужий», і байдуже, чи «свій» — професіонал. А ще з даної ситуації вкотре стає зрозуміло: доки в Україні не буде громадянського суспільства, з нами проводитимуть подібні експерименти, мовляв, що ще ми здатні «проковтнути»? (До речі, в Раді зареєстровано законопроект про передачу деяких святинь, що мають статус національного заповідника, у власність УПЦ. Наприклад, Києво-Печерську чи Почаївську лаври).
Експерт і автор «Дня» Сергій КРОЛЕВЕЦЬ, голова Всеукраїнської асоціації музеїв, має дещо іншу точку зору:
— Потреба в кадрових перестановках у музейній справі давно назріла. У мене виникає лише одне питання — щодо звільнення директора заповідника «Софія Київська» Нелі Куковальської. Але, наприклад, звільнення з посади гендиректора Києво-Печерського заповідника Марини Громової я й усі музейники вітають, бо пані Громова була досить одіозним директором. За її керівництва здійснено чимало порушень і взагалі відбувалося знищення заповідника як музейного закладу. Не може бути загального підходу, потрібні вдумливі рішення щодо кожної кандидатури керівника. Сьогодні ситуація в музейній справі України дуже складна, тому більшість рішень Міністерства культури давно на часі.
Я вважаю, що недопустимо змішувати політику й культуру, а саме це зараз відбувається, бо наша країна стоїть на порозі виборів, і на перший план висувається політика, на фоні якої розв’язуються важливі питання культурної сфери та нашої спадщини. Взагалі, будь-коли — і 10—20 років тому, й зараз, і в майбутньому — заміна керівника будь-якого музею — це достатньо складний процес. У суспільстві політикум і преса неготові до всебічного висвітлення цих питань. Я не знаю жодного видання, радіо й телеканалу, яке б постійно висвітлювало тему музеїв або пам’яток історії та їх охорони (добре, що газета «День» періодично порушує ці проблеми).
Я вважаю, що питання потрібно розглядати в широкій площині: чи є в нас у державі політика щодо музейної справи (не лише нині, а й 5-6 років тому чи за часів радянської доби); в якому стані заповідники та музеї зараз знаходяться; яка програма є в окремому музеї; яка концепція, стратегія чи політика прийнята по конкретному музейному закладі чи у державі? На ці всі питання немає відповіді.
Наприклад, звільнено з посади директора Національного музею народної архітектури та побуту України в Пирогові Павла Федака. А чому музей прийшов до такого стану, в якому нині перебуває? Скільки років до цього йшов? Хто в цьому винен? Хто встановлював охоронні зони і хто потім їх знімав? Чому Федак став раптом поганим, а що було до нього? Все, що нині відбувається в цьому музеї, накопичувалось не за рік, а майже 10 років тому. До ганебного стану наші музеї йшли роками! Чому у ЗМІ не били на сполох, коли колишній міністр культури Василь Вовкун знімав директорів? Приміром, легенду України Михайла Івановича Сікорського, а це звільнення прискорило смерть видатної людини, колишнього директора Націона?льного істо?рико-етнографі?чного запові?дника «Перея?слав», який 60 років віддав музейній справі! Зараз міністр культури Михайло Кулиняк кинувся виправляти ситуацію, і в тому числі й свої помилки. А ми намагаємося махати кулаками після бійки, пожинаючи плоди, які посіяли років десять тому.
Очевидно, палке обговорення даної теми у ЗМІ свідчить про те, що ми не довіряємо владі. Щоб уникнути перегріву суспільства, напевно, варто розпочати реформування музейної справи. Відомо, що в тих країнах, де є міністерство культури, де музеї перебувають у частковій або повній державній власності, є схема, коли держава бере участь у призначені їхнього керівництва. Але ця участь формальна. В більшості державах дирекцію обирають ті дорадчі органи, що існують при музеях. То можуть бути фундації, як от у Нідерландах. У Штатах, приміром, немає міністерства культури й державних музеїв. Там призначення відбувається через конкурс. Надходять пропозиції зі всього світу. Тобто це свідома відмова від функцій, яких не повинно бути у ринкової держави. Тоді не виникає непотрібних запитань.
Нещодавно наша колега повернулася з Голландії. Подорожуючи, вона принагідно взяла інтерв’ю в директора Амстердамської публічної бібліотеки. «Мила літня людина, фахівець своєї справи та мрійник, — резюмувала вона. — У нас же, щоб очолювати такий проект, треба пробивати чолом стіни».
