Її негайно було піднесено до рангу суперзірки та секс-символу Америки, а ролі сексуальних фатальних блондинок пішли одна за одною. Тим часом слава далася їй нелегко, й вона всього досягла сама. Шарон Стоун виросла у великій малозабезпеченій робочій сім’ї (була другою з чотирьох дітей) і почала свою зоряну кар’єру з місця «дівчинки на побігеньках» у «Макдоналдсі». Виняткові зовнішні дані допомогли їй стати моделлю компанії «Форд» — протягом кількох років обличчя Шарон не сходило з рекламних щитів і екранів телевізорів, а тямуща голова дала можливість отримати університетську освіту.
— Ми, жінки із зовнішністю ляльок Барбі, — каже Шарон, — мусимо доводити, що ми розумні. Так, у мене своя точка зору на безліч речей, із чим навколишні ніяк не хочуть погоджуватися...
— Ви більше не хочете зніматися в ролях сексапільних красунь, як у «Основному інстинкті»?
— У кожній новій ролі я хочу відкривати для себе щось нове. Мені подобається грати сильних незалежних жінок.
— Вам нещодавно виповнилося сорок — це критична межа, яку так бояться перейти голлівудські зірки. Ваші відчуття з цього приводу?
— Я в захопленні. Коли я була молодшою, то дивилася на фотографію французької актриси Анук Еме і думала: нічого собі, цій шикарній жінці сорок! Взагалі-то бути молодою нудно. Мені завжди хотілося швидше стати справжньою зрілою жінкою. Думаю, що це чудово.
— Як змінилося з роками ваше ставлення до вашої професії?
— Я люблю акторську роботу. Мені пощастило, що мала можливість грати найрізноманітніші ролі в кіно, а з роками я навчилася краще розуміти й краще передавати те, на що люди сподіваються, чого вони бояться, чим цікавляться.
— Що нині вам здається важливим у житті з того, що раніше здавалося неістотним?
— Коли стаєш старшою, хочеться, щоб поруч із тобою був симпатичний парубок, а коли ти молода, нема нічого нуднішого, аніж симпатичний парубок поряд.
— Це означає, що ви думаєте про заміжжя та дітей? Тим паче, що на свої сорок ви ніяк не тягнете...
— Дякую. Як будь-яка жінка, я про це думаю, але не можу ні з ким обговорювати, це дуже особисте.
— У вас, як відомо, високий IQ (коефіцієнт інтелекту — Є. Т.), який було обчислено ще в університеті. Як воно — бути розумною жінкою?
— Я не відчуваю себе надто розумною, дуже багато часу пішло на те, аби дещо зрозуміти в житті.
— Як ви ставитеся до наукової фантастики — ви ж знімалися у таких фільмах, як «Пригадати все», «Сфера»...
— Я фанатка наукової фантастики. А більш за все люблю щось на зразок Курта Воннегута.
— Ви вірите в силу людського мозку?
— Дуже вірю. Я вірю також і в долю, але людина, виходячи зі свого життєвого досвіду, мудрості, зрілості, може на неї вплинути.
— Чи схильні ви до рефлексії?
— Коли життєві обставини змушують. Після зйомок у фільмі «Пригадати все» я потрапила в автомобільну катастрофу, дев’ять місяців пролежала в гіпсі, жила обмеженим життям. Мене саме попросили написати привітання на адресу коледжу, де я вчилася, що навело мене на спогади, роздуми про минуле. Поки робила якісь автобіографічні нотатки, багато думала про своє життя. Зрозуміла, що непогано попрацювала, що освоїла професію, яка мені подобається, але в той же час витратила багато сил і часу, знімаючись у чому попало, аби лиш платили. Я пообіцяла собі тоді, що більше не буду цього робити. І якщо мені доведеться заробляти на існування в маленькому провінційному театрі — що ж, я це зроблю. Зате буду себе поважати. Знаєте, що сталося? Щойно я дала собі зарок, пішли хороші ролі. Тобто, мої внутрішні зміни (я ж нікому не повідомляла про свої сумніви та рішення) немов підштовхнули долю. Очевидно, саме бажання людини змінити свою долю притягує до нього щось нове. Бути актрисою — велике щастя. Це означає відчувати інших людей так, як екстрасенси відчувають їхню ауру.
— Які думки та почуття вас охоплюють напередодні кінця тисячоліття?
— Я люблю початки та кінці. Можна сказати: о, це було в минулому тисячолітті, і це буде звучати як вибачення або епітафія. Можна сказати: сьогодні ж нове тисячоліття надворі, і все тепер по-іншому. По-моєму, це добре для самовідчуття людей.
— Чи потрібні фільмам зірки?
— Я не знаю. Знаю, що коли бачу Боба Де Ніро на екрані, відчуваю себе щасливою, кого б він не грав: диявола, вбивцю, лікаря чи божевільного. Коли ви дивитеся в газету й шукаєте, на який би фільм піти, міркуєте: ага, ось тут актори, яких я знаю, а тут я не знаю нікого. Звичайно, ви підете на фільм зі знайомими акторами, адже краще провести час із другом, аніж з незнайомцем...
№208 30.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
