У ті часи, коли діти були насправді другим привілейованим класом (після партноменклатури), засяяло золотом і поняття "щасливе материнство". І сяяло воно в радянській ідеології сім'ї і шлюбу до самого занепаду СРСР. Потім згасло. Справді, чого виступати тепер про щасливе материнство, коли в наш час і в нашій країні народити дитину - все одно, що потрапити в довічну боргову яму. Однак народжують, на свій страх і ризик. І намагаються бути щасливими. І не лише відчути щастя материнства хочуть, а й батьківське щастя. Про останнє сьогодні й поговоримо.
Як не сумно, але кожен наш пересічний чоловік пов'язує батьківство з приємним моментом зачаття і сумними роками виплати аліментів. Тут і виховання винне, і чиста психологія самця, незачеплена "школою соціалістичного гуртожитку". Дитину ще до народження бояться в кращому випадку як тягаря, у гіршому - як природного рекету. Бояться не лише такі тата, але й мами, яким під час вагітності сняться рятувальні аборти та образ Гамлета з його одвічним питанням, яке до чого не постав - завжди доречне: "Бути (дитині) чи не бути?" Але є небагато чоловіків, для яких ствердження себе в ролі батька анітрохи не менш важливе, ніж кар'єра. До речі, саме батьківство може стати кар'єрою. У Європі таке активне батьківство заохочується на всіх рівнях, у тому числі й на державному.
Більшість жінок у розвинених країнах хочуть народжувати в присутності партнера (саме цим словом у документах пологових будинків й усіх наступних документах визначають батька дитини). Адже справжнє партнерство важливіше насильницького шлюбу). Перед пологами обидва партнери приїздять до пологового будинку, де лікарі з ними проводять своєрідну співбесіду, з'ясовуючи, які в пари вимоги до медперсоналу, який тип анестезії вони обирають. Лікар докладно пояснить їм усе, порадить, що і як краще робити, але рішення приймають майбутні батьки самі.
Обрали тип анестезії. Тепер питання до батька - яку роль він хоче зіграти під час пологів. Не подумайте, що вибір великий. Ні. Найчастіше роль обмежується морально-психологічною підтримкою майбутньої мами. Її волога рука в його вологій руці. Однак згодом, відразу після народження, у тата є можливість "відзначитися" - за бажанням він може перерізати пуповину новонароджного немовляти. Клац ножицями й усе! Відчуття на все життя, і на дитину вже дивитиметься інакше. Адже це ВІН його від мами "відрізав", щоби дитина була не лише мамина, а й татова.
Та ось пологи вже позаду. Ночами дитячий плач. Мама хоче через місяць на роботу повертатися. Що робити? А нічого. У них там, на Заході, в оплачувану відпустку із догляду за дитиною може піти й батько. У цій ситуації права чоловіка та жінки цілковито рівні, хоча, як кажуть, у деяких країнах права батька трохи "рівніші". Більш за всіх таланить німецьким татам - держава сплачує їм 50% зарплати протягом трьох років. Потім вони вже тільки держдопомогу отримують, що також виливається в немалу суму підтримки дитинства. У Європі кожна держава піклується, щоб усі батьки знали свої права й на що вони можуть розраховувати. У Великій Британії мама виносить із пологового будинку не лише дитину, а й велику коробку з подарунками від англійської "дитячої" промисловості: памперси, креми, іграшки тощо. А зверху - заклеєний конверт з інформацією від британського соцзабезпечення. Там тобі й анкети, й буклети, й адресовані конверти, на які й марки наклеювати не треба. Заповнив анкету, поклав у конверт й укинув у скриньку. За тиждень починаєш отримувати чеки (поштові перекази - по-нашому): окремий на дитяче взуття, на харчування для мами тощо. Про цю систему державної опіки над англійським дитинством можна окремо писати, але мене вразила ще одна деталь: юній мамі пакистанського походження принесли пакет "державної" інформації мовою бенгалі.
"Так, у нас усі брошури й анкети є двадцять однією мовою, - підтвердила молода акушерка. За кількістю основних етнічних груп населення. Адже не всі з них знають англійську!" Тут мені тільки руками розвести залишалося - мову державну не всі знають, а народжувати всі намагаються! Може, це те, що називається демократією?
"Одначе батьки з цих етнічних груп, - додала акушерка й похитала головою. - Привіз дружину, віддав до пологового будинку. Потім лише після пологів з'являється... Якщо хлопчик народжується - то з квітами, якщо дівчинка, то іноді навіть без посмішки..."
"А ви самі звідки?" - запитав я її, вловивши незначний акцент. - "З Італії". - "А італійські татусі кращі?" Акушерка зніяковіла. Потім знизала плечима: "Різні бувають".
Ну що ж, подумав я, побільше б хороших та різних! А ось якби нашим татусям лікарі в руки ножиці для обрізання пуповини довірили, дивись, і життя сімейне зсередини покращилося б і зміцнилося. Ззовні ж це наше життя тільки повітря підпирає. Державі не до сім'ї. Держава і без сім'ї живе. Поки що.
