Професор Володимир Василенко чи не перший, хто взявся за системний аналіз касетного скандалу як явища, яке, на перший погляд, надзвичайно складне і, з другого боку, зовсім просте. Заслуговує поваги аргументована й чесна, хоч і гірка для України, оцінка всіх передумов касетного скандалу. Особливо це стосується персональних «заслуг» тогочасного президента України Леоніда Кучми у створенні того гнійника на верхніх поверхах влади, як зазначає професор Василенко, розріз якого зробив касетний скандал. Можна поставити питання: а куди пішла б Україна, якби цього розтину не відбулося? Адже конституційне підѓрунтя до третього терміну вже цілком легітимно було створене. Усі силовики з досвідом виборчої кампанії 1999 року — на місцях, губернатори вишикувані, виборчі комісії — в руках, ЗМІ під пресом темників. Велика приватизація майже завершилася. Так як треба. Опозиція десь там плентається. Президентські вибори 2004 року були б собі таким простим технічним завданням. Але що коїлось би з Україною після цього!
Тут варто згадати, що обидва Рухи, які брали участь у виборах 1999 року, по суті, на боці президента Кучми, так до того часу й не об’єдналися б і навряд чи являли собою реальну силу супротиву. Адже без касетного скандалу не було б ні акцій «Україна без Кучми», та й помаранчева революція навряд чи відбулася б.
Професор Василенко, мабуть, уперше з неупереджених аналітиків глянув на касетний скандал не тільки як доктор юридичних наук, а й як Надзвичайний і Повноважний Посол України, маючи багату дипломатичну практику. Заглядаючи в глибини зародження касетного скандалу, професор Василенко пише: «Ведучи боротьбу за президентську посаду (1994 р.), Л. Кучма спирався на фінансову, політичну і моральну підтримку російського істеблішменту, яку він використовував, порушуючи етичні норми та українське законодавство». Потім нібито Росія віддячила Кучмі як невдячному боржникові за 1994 рік, коли він почав дещо повертати на Захід в європейському та євроатлантичному сенсі. Віддаючи дещо належне Леоніду Кучмі за його європейськість, не слід забувати, що робив він це часто не з власної ініціативи, а внаслідок європейської кон’юнктури й головним чином під тиском національно-демократичних сил в Україні. Проте щойно Росія починала тиснути, він досить легко змінював зовнішньополітичний напрямок. Ще до початку касетного скандалу він по суті виключив євроатлантизм із лексикону МЗС. Навіть до посольств України пішло відповідне розпорядження. Уже не кажучи про заміну відповідних персоналій.
Ще зовсім недавно були дуже популярні версії, що Радянський Союз розвалило ЦРУ США та особисто Бжезинський. Звичайно, серйозні аналітики сьогодні навряд чи сприймають цю дурницю. Хоч навряд чи хто й заперечуватиме, що ЦРУ не мало там своєї ділянки роботи. Щось приблизно те ж саме складається і з касетним скандалом. Не було б убивства Георгія Гонгадзе, не було б цинічних розмов у президентському кабінеті щодо журналіста і політичних опонентів, не було б жорстокого побиття Подольського, — чи міг би статися касетний скандал, а потім «Україна без Кучми»? Ні, його не було б під політичним кутом зору. Хіба що груба нецензурщина гаранта стала б предметом дослідження спеціалістів політичної етики.
Версія про те, що Росія організувала касетний скандал, може існувати, але вона наражається на серйозний контраргумент: скандал організувала Росія, а скористалися ним США. Записи і самого Мельниченка ортимала не Росія, а США. Якби в США підозрювали, що Мельниченко працював чи працює на Росію, то його й близько не пустили б до США, тим більше не надали б йому політичного притулку. Кольчужний скандал був вигідний не Росії, а США. Адже саме після касетного скандалу Кучма 2002 року на РНБО ухвалює нову Стратегію співпраці з НАТО, де вперше зазначено про можливість приєднання України до НАТО. І саме після цього Кучма приймає непопулярне, насамперед, для нього рішення направити бригаду в Ірак. Адже саме після піку касетного скандалу Кучма погоджуеться ввести в Закон про основи національної безпеки формулу про можливість приєднання України в майбутньому до НАТО, потім включає цю ж формулу й у Воєнну доктрину. Всупереч бажанню і рекомендаціям США Кучма бере участь у Празькому саміті НАТО, де вперше започатковується більш активна планова форма співпраці України з НАТО, — вперше підписується, але не Кучмою, а Зленком «Щорічний план співпраці України з НАТО». Тобто співпраця набула планового характеру. Які ж тут інтереси Росії? Якраз усе навпаки. Касетний скандал прискорив євроатлантичний рух України і в законодавчому, і в практичному сенсі. Якщо дотримуватися логіки професора Василенка, то тут проглядається, скоріше, робота не російської СВР, а американського ЦРУ. А головне — не в тому, чи брали чиїсь спецслужби участь у касетному скандалі, чи ні. У таких великих держав, як США і Росія, спецслужби є складовими великої політики. Вони цього не бояться, Не даремно ж і в США, і в Росії президентами були вихідці із спецслужб. Головне в тому, що ѓрунт для касетного скандалу, його підвалини сконструювало керівництво української держави, а не чиїсь спецслужби. А хто і як його використав, це вже інша тема.
Гнійник почав зароджуватися 1999 року, коли було запущено механізми вседозволеності й відшліфовано в перебігу президентських виборів. А сили він набрав 2000-го, після перемоги. Коли їм уже здавалося, що нічого неможливого немає. Саме тоді він і тріснув. І не тому, що євроатлантичний вектор набирав незворотної сили. Якраз навпаки.
Касетний скандал став прямим наслідком кланово-олігархічної системи, що склалася. Вона сформувалася в період президентства Леоніда Кучми і до цих пір не лише не вижита, а, навпаки, продовжує процвітати. Не випадково Леонід Кравчук під час телемарафону «Українська незалежність» на 5 телеканалі зробив гіркий висновок: «Тоді, якби у нас був ефективний, професійний, відповідальний уряд, який очолював Кучма, Україна могла багато чого зробити: і прихватизацію зупинити, і реформи почати — якби уряд був іншим. То був уряд, який робив все для того, щоб це не сталося. Леонід Кучма думав і завжди говорив: більше влади, більше повноважень. І він запропонував декрети, які дуже багато знищили в українській економіці. Леоніду Даниловичу завжди ставив питання: більше повноважень чи уміння користуватися повноваженнями, що для вас важливіше — він віддавав перевагу більше повноваженням. То була моя найбільша помилка, коли я запропонував такий уряд — це не початок реальних кроків», — підсумував перший президент.
Причини касетного скандалу слід шукати у внутрішніх проблемах української влади. В першу чергу у фатальному нерозумінні переважної частини нашої еліти історичних завдань, що стоять перед нею.
Після референдуму про незалежність 1991 року влада в Україні залишилася в руках партійно-господарської номенклатури. І це природно, оскільки реально швидко її замінити було просто фізично неможливо. Через цей необхідний етап пройшли всі країни колишнього соціалістичного табору. Навіть такі, як, наприклад, Чехія, яка мала давні демократичні традиції і досить підготовлену еліту. Складно було в Словаччині, Угорщині, країнах Балтії. Болгарії довелося пережити повернення комуністів до влади, а потім їх подальший крах із сумними економічними результатами.
Що ж говорити про Україну, де національно-демократичний рух з об’єктивних і суб’єктивних причин був набагато слабкіший і охоплював, на відміну від Польщі або країн Балтії, не всі регіони. Але якщо у наших західних сусідів недостатній демократичний потенціал компенсувався національною орієнтацією більшої частини політичної, господарської і наукової еліти, то в Україні становище загострювалося багатолітньою денаціоналізацією і психологічною спрямованістю на Росію в східних і південних областях.
У таких умовах перед українськими національно-демократичними силами поставало складне завдання тотальної мобілізації для формування в умовах незалежної країни контролю над державним і господарським апаратом і його подальшої трансформації. Коаліція, хай тимчасова, з національно-орієнтованими комуністичними апаратниками була нагальною потребою, що повинно було якщо не запобігти створенню олігархічних структур, то принаймні, сильно ослабити і загальмувати цей процес. І таку форму співпраці Леонід Кравчук пропонував, але від неї його можливі партнери відмовилися. На жаль, наші націонал-демократи виявилися не в змозі зрозуміти і розв’язати це складне завдання. Не вся, але значна частина провини за нинішній стан лежить саме на них, коріння її в тому найважливішому для країни періоді початку 1990-х рр. Відсутність такої коаліції стала слабкістю української влади, що і призвело до обрання Леоніда Кучми на виборах 1994 року. Багато націонал-демократів віддали перевагу міцному господарникові, хоча і був деякий час секретарем парткому «Південмашу», членом ЦК КПУ, делегатом XXVII і XXVIII з’їздів КПРС. Кучма був не просто альтернативою Кравчуку, його обрання повинно було зашкодити можливій коаліції першого президента України і націонал-демократів. Партійно-господарський апарат, що перефарбувався, саме цього боявся над усе. Навіть якщо загроза залишалася потенційною.
І коли країна підійшла до вирішальних президентських виборів 1999 року і лише сліпому не видно було створення авторитарної моделі держави, опозиція не змогла об’єднатися. Більше того, вона підіграла Леоніду Кучмі, штаб якого, щоб ошукати електорат, вигадав так зване протиставлення його і Симоненка. При цьому визначні діячі серед націонал-демократів прекрасно це усвідомлювали і своєю участю у виборах на боці авторитарного президента сприяли закріпленню і посиленню тієї кланово-олігархічної системи, творцем якої був Леонід Кучма.
А втім, нічого дивного в цьому немає. Частина націонал-демократів була інкорпорована у владу. Згадані Василенком Борис Тарасюк і Володимир Огризко є переконаними євроатлантистами. Проте цього було явно недостатньо, щоб прокласти такий курс української зовнішньої політики. Участь в авторитарній владі окремих представників національно-демократичних сил не змінює її характер. Більш того, вона вкрай шкідлива, оскільки створює ілюзію можливої її трансформації. До того ж це розколює опозиційні сили і тим самим підсилює владу. Леонід Кучма не хотів і не збирався рухатися в західному напрямі, усі кивки і заяви, формування рад і інших організацій було лише маскуванням політики збереження режиму і спроб залишитися нагорі владної піраміди.
Перше президентство Леоніда Кучми показало його наполегливе прагнення до монополізації влади, до авторитаризму та продовження перебування на посту на невизначений термін. І коли 1999 року в ході чергових президентських виборів з’явилася реальна можливість радикально змінити устрій країни, спрямувати її розвиток демократичним шляхом при всіх його складнощах, саме інкорпорація у владу частини національно-демократичної опозиції, її фактична угода з режимом не дозволила це зробити й унікальний історичний шанс було бездарно втрачено. У передвиборному штабі Кучми брали участь як запрошені московські політтехнологи, так і деякі діячі з націонал-демократів. Цікаво, чи їм таке сусідство, чи участь у такій брудній виборчій кампанії не здавалася дещо ірраціональною? Мабуть не дуже. Вони або насправді не розуміли, або думали, що крива якось вивезе, або взагалі на все махнули рукою. Гірше за сліпця той, хто не хоче бачити очевидного. Тих, хто має сумнів, можемо відіслати до архіву «Дня» за 1997—1999 роки. І тоді стане очевидним, що в оприлюднених плівках, в принципі, не виявилося нічого такого, про що б суспільство не знало.
Касетний скандал став наслідком внутрішніх проблем влади. Цей гнійник розкрився б у будь-якому разі, а те, що це зробив Мельниченко за допомогою Олександра Мороза, чинник випадковий. Якщо не цей скандал, так інший.
Розгубленість Кучми в перший період касетного скандалу пов’язана не з тим, що він став жертвою інтриг сусідньої держави, а саме з внутрішнім характером підготовки та здійснення цієї операції. Якби хоч якісь зовнішні сліди було виявлено або вони виявилися б, а це сталося б обов’язково, то наслідки для влади тодішнього Президента не стали б настільки руйнівними. Найпростіше звинуватити в цьому зовнішні ворожі сили, розкрутити відповідну інформаційну кампанію і так далі Алгоритм дій давно відомий і успішно випробуваний, навіть якщо б виявилися інші скелети в шафі.
Поза сумнівом, що Москва домоглася серйозних результатів у використанні наслідків касетного скандалу. Але основна провина за це лежить не на Першопрестольній. Врешті-решт, звинувачувати сусідів, що вони скористалися нашими неладами безглуздо. Проблема в тому, що наша влада, незалежно від персоналій, часто діє не на користь Україні на радість наших ворогів і так званих стратегічних партнерів. Потрібно не створювати умов для того, щоб зовнішні сили могли так поводитися. Ось тоді й розмова була б іншою. У тому числі і щодо газу.
Сьогодні багато експертів роздумує, чи вистачить у влади політичної волі, щоб довести справу Кучми до кінця, чи дійде вона до суду, і головне — чи станеться моральне оздоровлення суспільства, яке засвоїть уроки 10-річної давності. До речі, останнє може статися лише в тому разі, якщо ті, хто 1999 року грав на полі Кучми і на його користь, розділять із ним відповідальність за подальший розвиток країни не демократичним, а авторитарним шляхом.
