Поета, гідного поцінуванням Нобелівською премією з літератури. Однак спроби української діаспори 1985 року подати матеріали до Нобелівського комітету виявилися припізнілими: трагедія в Пермському таборі, де відбував покарання Стус, сталася раніше, ніж вдалося оформити всі необхідні для цього матеріали (а за протоколом Нобелівського комітету премія присуджується лише живим претендентам).
Ще одна пам’ятна вереснева подія: 55 років тому, 4 вересня 1965 р. у Києві, в кінотеатрі «Україна», відбулася пам’ятна прем’єра фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», яка перетворилася на відкритий виступ проти арештів української інтелігенції. З-поміж інших голосів (І. Дзюба, В. Чорновіл) прозвучав там і голос обурення молодого В. Стуса: «Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!..» Перед відрахуванням за цей «обурливий факт» із аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР він написав у «Пояснювальній записці» дирекції Інституту: «...Я говорив з обуренням про те, що підозріливо приховувані арешти виявляють якусь гнітючу атмосферу, яка утворилася в Києві, особливо ж щодо молодих митців. Ці підозріливі арешти створюють ґрунт для страшних аналогів. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином...»
Слова «Я не міг стерпіти. Я не міг мовчати» рефреном пройшли крізь усю долю нескореного Василя Стуса.
Так, у нашій карколомній історії справжнім поетам нерідко судилася доля зеків. Вперше В. Стуса було заарештовано 12 січня 1972 р.: він відбував покарання в Мордовії та Магаданській області. Крім наруги над правом на свободу та людською гідністю, зазнавав наруги психологічної: більшість таборових віршів знищувалися наглядачами; на щастя, окремі з них потрапили на волю, заховані між рядками листів до дружини. Вдруге його заарештували у травні 1980 р. — і вже у вересні як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили на десять років примусових робіт і п’ять років заслання: такою виявилась плата не лише за непоступливість і послідовну позицію, а й, зокрема, за відмову від адвоката В. Медведчука та спробу самому зреалізувати функцію захисту. Відбував покарання в таборі ВС-389/36-1 біля села Кучино нині Чусовського району Пермського краю, де й закотилася за обрій його світла зоря.
З нагоди цих сумних роковин варто згадати бодай кілька вже історичних фактів.
За офіційними відомостями, поет помер нібито від зупинки серця. Висловлювалися також думки, що, вірогідно, від переохолодження. За версією колишнього політв’язня і правозахисника Василя Овсієнка, загибель настала від удару карцерними нарами — цілком імовірно, зумисне підлаштованого наглядачами. Власне, саме цю версію взяли за основу Сергій Дзюба та Арсеній Кірсанов — автори сценарію повнометражного художнього фільму «Заборонений», який було запущено в кінопрокат 5 вересня 2019 р. (режисер Роман Бровко).
ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Цій трагічній події передувала низка драматичних колізій: знищення табірними наглядачами збірки поета «Птах душі» (приблизно 300 віршів); кількаразові голодування Стуса на знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями; за передачу на волю зошита з віршами в січні 1983 року його було на рік кинуто в камеру-одиночку. А 28 серпня 1985-го, у переддень загибелі, його доправили до карцеру лише (!) за те, що він, читаючи книжку, начебто сперся ліктем на камерні нари: на знак протесту поет оголосив безстрокове сухе голодування. Про ті події можна знайти багато цікавих фактів у спогадах Василя Овсієнка.
Але й після смерті наруга над поетом не припинялася. Хоча дружину було повідомлено про смерть Стуса, її прохання щодо присутності рідних під час похорону не було задоволено. Більше того, сама смерть поета приховувалася радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня, а дозвіл на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Поховано Стуса було на табірному цвинтарі в с. Борисово Чусовського району Пермської області. Тож лише 19 листопада 1989 року зусиллями рідних і друзів стало можливим перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого на Байковому цвинтарі в Києві: пам’ять зберігає той день, коли сотні тисяч українців вийшли провести в останню путь достойного сина своєї Батьківщини... Так багато народу було хіба що на похороні В’ячеслава Чорновола. З драматичною історією перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина варто ознайомитися, прочитавши публіцистичну розповідь «Герої народжуються на могилах героїв» (К.: вид-во «Український пріоритет», 2012 р.) організатора й учасника цього перепоховання, письменника, народного депутата України І скликання Володимира Шовкошитного.
У цьому контексті — ще один цікавий екскурс в українську історію, пов’язаний з посмертною реабілітацією Василя Стуса, мабуть, мало відомий широкій громадськості, зокрема молоді. Так, 12 січня далекого вже 1990 року в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка (тоді ще АН УРСР) з ініціативи інститутського осередку Народного Руху України було організовано літературний вечір пам’яті Василя Стуса — як відомо, останній у середині 1960-х рр. був аспірантом Інституту. Модератором цього вечора був керівник осередку НРУ, світлої пам’яті Володимир Мельник. Слово про поета виголосила Михайлина Коцюбинська. Спогадами про нього поділилися ті, хто його знав: Юрій Покальчук, Іван Калениченко, Віталій Дончик, Василь Овсієнко, Ярослав Дзира. Прозвучали вірші у виконанні заслуженого артиста республіки Петра Бойка, а вдова поета Валентина Василівна висловила вдячність присутнім.
Учасники цього заходу склали звернення до Верховної Ради Української РСР (погодьтеся, досить незвична абревіатура для сприйняття сьогодні, але такою була реальність напередодні здобуття Україною незалежності) і правління Спілки письменників України, в якому, зокрема, йшлося: «Ми, учасники вечора пам’яті видатного українського поета Василя Стуса — співробітники Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР та присутні його друзі й шанувальники таланту, — звертаємося до найвищих органів влади і творчої спілки в республіці з вимогою якнайшвидше вирішити питання про перегляд судової справи та реабілітацію цього світового імені. Талановитого поета, перекладача, критика знають у слов’янських країнах, Канаді й Америці, лише не знають у себе вдома, в Україні. Тут ще не вийшла жодна його збірка творів, ледве-ледве почали пробиватися до читача журнальні публікації». І далі: «Ми маємо пишатися людиною, котра ще на початку брежнєвського застою відчула його смертельні кліщі на горлі української національної культури і мужньо повстала проти неосталінського деспотизму. Василь Стус гідно пройшов свій жертовний шлях, свідомо поклав життя, сподіваючись на пробудження правди і волі».
Закликаючи реабілітувати В. Стуса, прийняти його, члена європейського ПЕН-клубу, бодай посмертно до Спілки письменників України і ознайомити широку громадськість із творчістю поета, котрий «своїм високим талантом здобув право бути в поетичних антологіях і хрестоматіях, шкільних програмах», учасники відкритого листа висловили свою позицію щодо численних відмов судових органів у відновленні справедливості таким чином: «Чи не час цьому покласти край? Голосом совісті нашої перебудови академіка А. Сахарова було проголошено десять років тому: «Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі!». На жаль, ці слова актуальні й сьогодні. Сподіваємось, що вони не будуть такими завтра» («Літературна Україна», 18 січня 1990 р.). Серед підписантів — В. Дончик, М. Жулинський, М. Коцюбинська, В. Мельник, Ю. Ковалів, В. Овсієнко, І. Калениченко, Я. Дзира, Н. Мазепа, О. Ставицький, Ю. Покальчук — усього 72 підписи. У ті ж січневі дні 1990 р. президія правління Спілки письменників України відкритим голосуванням одностайно прийняла Василя Стуса (посмертно) до Спілки письменників України.
Того ж 1990 р. прокурор УРСР М. Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 р. та вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 р. І вже 15 червня того ж року Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР та ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР від 2 серпня Василя Стуса було посмертно реабілітовано. Хоча, як показує новітня історія з судом над книжкою Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» (Vivat, 2019 р.), судоми старої системи проти задокументованої правди в її персоналізованому вияві ще не вповні стали історією.
І вже в другій половині того ж року з’явилася друком упорядкована Михайлиною Коцюбинською книжка Василя Стуса «Дорога болю» (К.: Рад. письменник, 1990 р.) з розлогою післямовою упорядниці. Видання було створено із уцілілих рукописів та списків поезій В. Стуса, які збереглися у рідних та друзів поета. Для багатьох шанувальників літератури це явилося справжнім відкриттям та одкровенням. Коротке вступне слово, датоване В. Стусом 1969 роком (це, власне, його передмова до першої, виданої 1970 р. на Заході, поетичної збірки «Зимові дерева») під виразною назвою «Двоє слів читачеві», дало оптику бачення творчої настанови поета й громадянина, котрий чесно окреслює свої життєві пріоритети: «...Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі. Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!..»
А між тим він був великим Поетом. І навіть якби сталося так, що «робив би коло землі», все одно залишався би Поетом. Бо Поет не може не писати віршів, сповнюючи їх радості й болю свого чутливого серця. Поетом, для котрого моральним законом був вибір серця. Поетом, визнаним і вшанованим нашими сучасниками, але чиє місце у світовій літературі, можливо, окреслене ще не повною мірою — попри численні видання й наукові дослідження. Він був у Слові нищівним та ніжно-ліричним, публіцистичним і сповідально-медитативним. Він був у Слові: він у ньому жив. Недаремно ж книжка Дмитра Стуса про батька має таку промовисто-вичерпну назву: «Василь Стус: життя як творчість» (К.: Факт, 2004). Тому не забуваймо його кредо:
...і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..
І нехай вас не бентежить знак запитання наприкінці строфи: кожен із нас має нагоду й шанс поставити такий знак запитання перед собою. І чесно відповісти на нього. Про це й нагадує нам доля Василя Стуса.
