— Сєрикова тут? — дзвінко запитав Жванецький.
— Тут, тут, — підняла руку миловидна дівчина.
— За допомогою Валентини Сєрикової, цієї талановитої журналістки та шанувальниці моєї творчості, — продовжив Жванецький, — вдалося зібрати воєдино мої речі. У мене багато оригіналів не було. Не було в той час і друкарської машинки. А Райкін, як відомо, написане назад не віддавав. Так само мені допоміг Олександр Сисоєв, майстер мартенівського цеху в Нижньому Тагілі. (Якщо у Висоцького є фанати, чому їм не бути у мене?) Він зібрав 30 томів моїх творів. Все це розшифровки з плівок різних років. А Сєрикова це впорядковувала і відбирала. У чотири томи увійшло майже все, крім повторів. Деякі вважають досі, що мої речі погано читаються очима. А чим ще читати? Критика, в принципі, поставилася добре. Тут приховане, більше у фразі, ніж в сюжеті. Давайте запитання, — запросив письменник до розмови журналістів.
Чорненька дівчина з першого ряду запитала зворушливим голосом:
— Михайле Михайловичу, а туди увійшли ваші два еротичні романи?
Брови Жванецького від здивування стрибнули приблизно в область лисини.
— Якщо ви маєте на увазі не написані, а прожиті... — знайшовся він. — Ну тоді їх не два...
Після журналістського реготу дівчина пробурмотiла:
— А мені говорили, що у вас є...
— Скажімо так: я досі продовжую працювати над ними. Я в процесі.
— Як ви ставитеся до проблеми на НТВ? — посипались інші запитання.
— Спочатку у мене були з ними гарні стосунки. Льоня Парфенов запропонував, як ви знаєте, телесеріал «Весь Жванецький». Але за мою статтю, в якій я говорив, як набридла кров і все тому подібне на екрані, — Кисельов у «Підсумках» ударив мене буквально молотом по голові. Хоч я не мав на увазі їх конкретно. А я людина вразлива. Хоч я розумію, що вони знаходяться в якомусь істеричному стані. Однак ми бачимо тільки зоопарк. Всіх цих хлопчиків, дівчаток, собачок, кiшечок. А саме керівництво зоопарку не бачимо. Мені здається, це досить похмуро-серйозні люди. Але вони-то якраз і вирішують. І суд буде розглядати суми, борги, акції, а не наші з вами зітхання. І все ж уряду мітинги на підтримку НТВ корисно побачити. Дуже корисно!
— Чому ви не приїхали в Одесу на 1 квітня?
— Мене нудило. Ні, серйозно, дуже важко виступати, коли нудить. Хоч мене досить часто нудить під час виступів інших. Але в основному це стосується «Аншлагу». Дивишся на них і дивуєшся. І стаду, і погоничу. Я якось не можу бігати в стаді...
— Чому ви порвали з Райкіним?
— Це не я з ним. Це він зі мною. Я став потихеньку виступати. Аркадій Ісаакович не любив чужий успіх. Крім того, я майже як жінка — нерішучий, і сам би не пішов від нього. Але мені подзвонили і сказали: «Ми з тобою пориваємо». Ось так це було.
— Вас не бентежить, що у вас iз дружиною 30 років різниці у віці? І чи розуміють вашу творчість у сім’ї?
— Стосовно віку — навпаки, радує. Звичайно, розуміють і підтримують. І витримують. Жахливий характер і є причиною творчості. Приходиш після чужого успішного виступу в жахливому настрої і — швидко до столу. А перевіряю насамперед на близьких. На кому ж іще?
— От добре Аллі Пугачовій: і чоловік молодий, і з вами часто спілкується...
— Так, чудово влаштувалася. Якраз недавно, 6 березня, вони були на моєму дні народження. Філіп ходив дуже стурбований. Йому треба думати про ранг, про зачіску, а нам — вже не треба. Алла, як завжди, сказала чудовий тост. Мовляв, їй ніколи не подобалося слово сатирик. Щось маленьке: очкарик, сатирик... Сатир! Геніальна жінка! Є в ній щось королівське. При її появі (власне, як і при появі Аркадія Райкіна) у людей спрацьовує якийсь рефлекс у сідницях — всі встають.
— Один київський гуморист вважає, що гумор національна єврейська риса. Як ви до цього ставитеся?
— Як до великої дурниці. Єдине, що євреї рятуються цим — це так.
— Часто можна чути, що ви не дуже любите журналістів. Чи то через безглузді запитання, чи то тому, що вони спотворюють ваші думки, чи то через те, що ви самі чудово розповідаєте все в своїх творах?
— Згодний і з першим, і з другим, і з третім... Потім журналісти — це ж в основному — дівчата. Тобто в певному значенні — надихають. Але щодо розповісти — краще я сам.
— Ви не відчуваєте віку?
— Відчуваю, звичайно. Але чесно вам кажу: я зараз кращий, ніж тридцять років тому. За цей час у мене виробився смак. Адже він не може з’явитися відразу.
На концерті багато що розказане на конференції Михайло Михайлович повторив публіці. На старті, так би мовити. Але потім, коли сатирик набрав крейсерську швидкість — пішли свіжі твори ( і маленькі, і великі). З них мені найбільше сподобалися такі:
Слова «поїхав» і «повернувся» залежатимуть від того, куди поставити єврея обличчям.
Тост: «Я б випив за здоров’я батька, але не хочу псувати настрій чоловіку».
Я коли вип’ю цілком певну порцію, десь 111 грамiв через мене починає говорити Господь. Як через водостічну трубу.
До того напився, що не міг стати під душ. Весь час десь дзюрчить і дзюрчить поряд.
Троє чоловіків милувалися фонтаном, потім застебнулися і пішли.
Вона: «Хочеш, я помовчу? Адже я цього ще нікому не пропонувала».
Через відсутність хвоста вихляєш усім тілом.
Виявляючись на вершині схилу років.
Приїжджаємо з Тетяною Толстою в Нью-Йорк, в гості до Бродського в 89-му році. Тільки дозволили. Вони там відразу на літературні теми почали розмовляти. Мене це не дуже цікавить. Я став квартиру оглядати. За декілька годин оглянув її всю. Що характерно — знайшов тільки дві пляшки вина. З їжі — нічого. Тут Бродський говорить: «Я собі нову щелепу вставив. Мені їсти не можна». Але мені, думаю, можна. Коротше, ще через якийсь час вирушили ми на радіо «Свобода» до Козловцева. Козловцев: «Ви були у Бродського? Я вас нагодую».
Росія нагадує табун диких коней. Біжить кудись, несеться. Потім стоп — раптом зупинилися всі. Як укопані. І тут же в інший бік. Причому ті, що були попереду табуна, — знову попереду. Як вони встигають? Коли вони його обходять?!
Я давно хочу поцілувати задницю президента. Вже багато хто це зробив. А я все ніяк не наважуся. Мнуся довго. А ось зараз, здавалося б, і президент поруч, і задниця вільна... Так ні ж, поки я зберуся, поки підійду, поки нахилюся. І... вже цілую задницю того, хто цілує задницю президента. Тому я завжди кажу: «Я за те, щоб президентом була жінка!»
Вельми плідним виявилося спілкування записками. Деякі — просто вражаючі!
«До чого ви ставитеся легко?»
— До гомосексуалізму.
«Ви дуже класно говорите. Моя мама по мобілці вас слухає».
«Хлопчики-охоронці в кутках сцени — хоч би посміхнулися. Може, вони не знають, хто ви?»
Ось записка, що викликала шквал овацій.
«Жванецький, не кінчай швидко, я не можу наслухатися».
Дуже грамотно Михайло Михайлович побудував структуру обох відділень концерту, найсмішніші речі залишаючи на завершення. (Перше відділення закінчилося «відпадною» сценкою «Баба Яга», друге — «цілуванням президента».)
Як завжди приємно вражає вміння Жванецького жартувати на ходу Це деколи цікавіше, ніж написане. Що стосується опублікованого, то надрукований Жванецький на зразок кулінарного рецепта: дві склянки цукру, три склянки муки, сметана... Але смак цієї страви можна відчути тільки на концерті. Хоч для гурманів якраз цей чотиритомник і буде чимось на зразок збірника куховарських книг. За ними можна в уяві відтворити потрібну інтонацію...
А ще на чергове запитання про публіку, Михайло Михайлович в пориві чудодушевності вигукнув: «Чесно! Я ніде не отримую такого задоволення, як у Києві!» Саме тому він любить у нас «обкатувати» нові твори. Отже, в столиці України кількість «гурманів Жванецького» величезна. Та що там говорити — я і сам до них належу.
