Тиждень тому Україну навідали дві світові знаменитості: Стівен Спілберґ та Френсис Фукуяма. Вітати славетного кінорежисера зійшлися вожді усіх гілок влади — повсюдна телекартинка являла ідилію єднання. Що й казати, чарівна сила мистецтва!
Натомість футурологічна лекція Фукуями в Києво-Могилянській академії навіть не потрапила у більшість новин. Наші чільники повелися, як діти, що кинулися на лишені без контролю цукерки, тоді як доктор прописав сісти на жорстку інтелектуальну дієту, аби нарешті припинився державний пронос.
Український політикум проігнорував візит одного з найпотужніших політичних філософів світу. А перед тим так само проігнорував торік перекладений у нас бестселер Фукуями «Великий крах» — книжку, без якої нині не обходиться жодна серйозна проґностика державного рівня. Сьогорічний Нобелівський лавреат Орган Памук прокоментував би це так: «Глупцы не придавали значения звездам, а звезды не обращали внимания на глупцов» . Чи не тому українську політику вже шістнадцятий рік як затнуло на гаслі «Дайош стаханівський рух за винайдення українського велосипеду!»?
Утім, навіть тих фантомних «велосипедів» не видко, і «сьогодні в Україні... влада виробляє політику без будь-якої інтеґруючої ідеї... Така політика є далекою від суспільного діалогу, віддає перевагу маніпулюванню громадською думкою; підміняє простір довгострокових цілей та ідей політичною кон'юнктурою» , — так писав три роки тому Анатолій Толстоухов, будучи на той час (як і нині) міністром Кабінету Міністрів. Парадокс у тому, що наші політики не чують не лише Фукуяму, але й свого колегу Толстоухова. Попри те, що пан Анатолій заснував ціле видавництво з випуску сучасних філософських (і футурологічних, зокрема) досліджень та ініціював серед київських філософів здійснення багатотомового книжкового проекту «Філософія політики» (хрестоматія на чотири томи, підручник та короткий енциклопедичний словник), — все це, схоже, пішло у пісок. Українська політика і далі обходиться без читання.
Фукуямі цього, либонь, не збагнути. Прем'єри і президенти (не кажучи вже про армії їхніх дорадників) — серед його обов'язкових читачів. Тож йому не заходить до голови переконувати політиків у нагальній потребі читати книжки у «суспільстві, вибудуваному довкола інформації» . За Фукуямою, страшне слово «ґлобалізація» є, по суті, зовнішнім проявом інформаційної пандемії, яка видозмінює карту світу ( «Радянський Союз і Східна Німеччина зникли, бо не могли більше контролювати й приборкувати знання власних громадян» ). Знати природу, механізми та закони дії інформації означає, принаймні, можливість уникнути грубезних помилок у політичному плануванні. А знання інформаційних основ суспільства сягає далеко глибше суто політичного інструментарію.
Одним із головних «кластерів» інформаційної доби Фукуяма вважає поняття «соціальний капітал», що його можна визначити, «як набір неофіційних вартостей чи норм, які є спільними для членів групи і дозволяють їм взаємодіяти... Довіра є головним побічним продуктом спільних соціальних норм, які складають соціальний капітал... Довіра подібна до мастила, яке робить діяльність будь-якої групи чи організації ефективнішою».
Проблема довіри (радше — недовіри) є чи не головною проблемою незалежного українського застою. Проте наші політичні теоретики потрактовують її як наслідок «молодости» вітчизняної політичної системи взагалі, і політиків, зокрема. Мовляв, час вилікує — з'явиться ще у нас і громадянське суспільство, і «Вашинґтон із праведним законом».
Фукуяма ж вважає, що покликання на час «кращого лікаря» є симптомом інтелектуальних лінощів. Людина — високоіндивідуалістична істота, і саме через те вона активно шукає способів порозумітися з іншими, аби ґарантувати собі ареал свободи. Тут він іде за Поппером, який сформулював це за допомоги афоризму «Свобода руху вашого кулака обмежена місцеперебуванням носа вашого ближнього» . Усталити таке статус-кво можна лише за умови передання певних індивідуальних прав «в оренду» тій чи тій ієрархії. Розмаїття форм суспільного врядування (від гуртків за інтересами до політичних партій та різномодельних урядів) є, за Фукуямою, свідченням того, що «люди за природою своєю люблять організовуватися ієрархічно» (дослідник навіть вводить поняття «Homo Hierarchius» ). Дивний на перший позір симбіоз індивідуалізму й ієрархічности є, у суті справи, союзом двох слабкостей заради утворення простору соціальної справедливости.
Це саме симбіоз, бо ні найкраща організація індивідуальних інтересів у структурах громадянського суспільства, ні досконала вертикаль влади не здатні замінити одна одну. Коли пан Толстоухов, оглядаючи українські реалії, пише, що «державна влада на сучасному етапі вирішує майже все» , пан Фукуяма, аналізуючи більш досконалі урядові механізми, доходить висновку, що «соціальна звичка, якщо вже вироблена, не може бути змінена так само легко, як ідея чи переконання, які можуть бути дискредитовані на основі простої інформації». Але у виняткових випадках він... погоджується з українським політфілософом: «Суспільна норма, що узаконювала рабство на довоєнному американському Півдні, не могла бути скореґована спонтанними, еволюційними засобами — принаймні не в тих часових межах, які могли вважатися морально виправданими, — з нею слід було рішуче покінчити мечем, і це рішення треба було авторитарно нав'язати групі людей, які цього не хотіли».
Хоч «Великий крах» аж ніяк не є рецептурним довідником, до останнього прикладу варто пригледітися у зв'язку з хронічною українською проблемою вояків УПА. Замість закликів до порозуміння між самими ветеранами (поміж ними, якраз, цієї гостроти мало, якщо, звичайно, не йдеться про ветеранів-енкаведистів), та видання указів про потребу написання додаткових книжок (їх уже опубліковано доста, є з чого вибрати до читання-цитування і самому Президентові), слід би «авторитарно нав'язати» вимогу історичної справедливости політиканам.
Але такий спосіб соціального регулювання Фукуяма вважає за виняток, а за обов'язок громадянського суспільства вважає «утримувати державу від контрпродуктивних дій, таких, як субсидування позашлюбних народжень чи впровадження різних мов та культур у шкільну освіту». Так-так, це про намагання тих-таки українських політиканів урівняти в правах державну й мову іншої країни. Такий «експеримент» мав місце і в недавній американській історії, коли у Каліфорнії ввели були двомовність у шкільній практиці, але незабаром скасували цей штатний закон, бо швидко стало ясно: «Система народної освіти фактично зменшила запас соціального капіталу, впроваджуючи такі новації, як білінґвізм і мультикультуралізм, офіційна мета яких — виховання самоповаги у груп національних меншин — на практиці обернулася витворенням непотрібних культурних бар'єрів між групами».
Звичайно, мені закинуть некоректність порівняння, на що я відповім тезою про некоректність перенесення міжкультурної проблеми у лінґвістичну царину. Семен Глузман справедливо вважає, що «совершенно необдуманно игнорировалась специфика шахтерского населения, которое не хочет читать Шевченко не только потому, что языка не знает, но и потому, что оно и Пушкина не особенно читает» . Узаконити другу державну мову задля права не лише Шевченка, а й Пушкіна не читати — це крутий державний проект. Але в країні «У» все можливо. Отже ж, нещодавно Господарський суд Києва відмінив урядову постанову про обов'язковість дублювання державною мовою прокатних кінофільмів, задовольнивши позов Дніпропетровської організації товариства сліпих...
Питання моральності влади є актуальним для філософів іще з домодерних часів. Досліджуючи цей аспект, А. Толстоухов доходить висновку, що нині «дискусії про моральність леґальних основ влади усе більш відходять до царини політичної філософії, представляючи скоріше сферу чисто теоретичного, ніж практичного інтересу» . Ф. Фукуяма ж, вибудовуючи ланцюжок «довіра — моральна леґітимність влади — соціально орієнтована держава», доводить, що влада під ґлобалізаційним тиском вже нині активно ініціює футурологію задля пошуку практичних «порад»: «В інформаційному суспільстві ні уряди, ні корпорації не можуть покладатися виключно на формальні, бюрократичні правила для організації людей, над якими вони мають владу. Замість цього вони будуть вимушені децентралізувати владу, передати повноваження і покладатися на здатність людей до самоорганізації... Таким чином, хоча перехід до інформаційного суспільства зруйнував соціальні норми, сучасне високотехнологічне суспільство не може обійтися без них і зіштовхнеться з вагомими спонуками, щоби їх виробити».
Фукуяма попереджає: малодосліджені ґлобалізаційні процеси відбуваються настільки швидко, що часом люди опиняються у глухому куті, навіть не усвідомивши попередніх ризиків. Уряди — так само. Тому «люди повинні визнати, що їхнє життя у спільноті погіршилося, що вони зайняті самодеструктивною діяльністю і що їм треба активно працювати, аби відновити у своєму суспільстві норми шляхом дискусій, переконування, культурних суперечок» . А дискусії-переконування можливі лише на ґрунті прочитаних книжок. Таких, як «Великий крах», де «словесные образы обнажают вдруг симметрию жизни» (О. Памук).
Співавтори:
Орган ПАМУК. Белая крепость // Иностранная литература. 2004, №3.
Анатолій ТОЛСТОУХОВ. Ґлобалізація. Влада. Еко-майбутнє. — К.: ПАРАПАН, 2003.
Френсис ФУКУЯМА. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку. — Л.: Кальварія, 2005
Карл ПОППЕР. Відкрите суспільство та його вороги. Т.1. — К.: Основи, 1994.
Мирослав МАРИНОВИЧ, Семен ГЛУЗМАН, Зиновій АНТОНЮК. Листи з волі. — К.: Сфера, 1999.
