Останнім часом у вашій шанованій мною газеті часто з’являються коментарі — відгуки на ситуацію навколо референдуму і парламенту. Приємна й гідна поваги позиція газети, яка публікує різні погляди на цю проблему, бо ж і ми всі різні.
Однак на сторінках газети трактування подій подають переважно очима політиків, журналістів, політологів, юристів, економістів тощо. Люди це, без сумніву, гідні, але вони зовсім не представляють більшість народу України, і внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин їхні погляди не завжди відображають думку більшості.
Я беру на себе сміливість спробувати викласти позиції цієї самої більшості, і от чому. Я українець із російським прізвищем моїх предків, що здавна видобували тут вугілля і сіяли хліб. Народився й виріс в Україні, люблю та шаную українську історію, літературу, мистецтво, а вже про українську кухню й не кажу. Отримав вищу освіту, за плечима 46 років безперервного трудового стажу. Є діти, онуки, скромне житло, крихітна дача. Живемо з дружиною на пенсію. Заощадження, які відклали на старість, випарувалися. Незважаючи ні на що, залишаюся патріотом України.
Тому дуже сподіваюся і прошу редакцію дозволити висловити свої міркування з вищезгаданих питань.
Розпочнемо з найбільш очевидних фактів. Масове й систематичне занурення України в пітьму, яке почалося з 14 грудня, тобто, відразу після президентських виборів, завдає народному господарству шалених збитків.
Неможливо заперечити тривале зубожіння простих громадян України, викликане зростанням цін на все і вся, а також інфляцію гривні, масове розкрадання державного майна, зростання наркоманії, корупції тощо. В основі цих бід — причини соціально-економічного характеру, і відвертати можливість соціального вибуху варто, головним чином, заходами економічного порядку. Саме цим і мав намір зайнятися Президент зі своєю командою. Так принаймні він запевняв нас майже в кожному виступі. Особливо наголошено на необхідності консолідації з цією метою зусиль усіх гілок влади, всіх політичних партій, усього народу. Проте, як відомо, слова та справи політиків збігаються рідко, і всі засоби масової інформації навперейми стали переконувати нас у тому, що головна перешкода в реалізації економічних, адміністративних і соціальних реформ — це наш парламент, а тому потрібно терміново провести референдум.
І тоді власті вирішили довести, що звинувачення на їхню адресу в тяганині, неефективності, непрофесіоналізмі не мають жодних підстав. З величезною швидкістю організували «народну стихію» для збирання підписів, за кілька днів ЦВК перевірила автентичність майже чотирьох мільйонів автографів, Президент видає указ...
Не буду обговорювати коректності поданих на референдум запитань, їх обгрунтованості тощо. Тут багато «за» і «проти». Головне — а що це дасть простим громадянам, більшості народу України, до чого призведе, у що обійдеться? Гадаю, що основної мети — перетворити парламент на слухняну машину голосування для законодавчого забезпечення діяльності кланів олігархів — буде досягнуто. Низький рівень політичної, економічної та правової культури народу, випробувані на президентських виборах виборчі технології, без сумніву, зіграють свою роль.
Мабуть, тільки відповідь на запитання, чи потрібна друга палата парламенту, важко спрогнозувати. Особисто я скажу — ні. Адже не зрозуміло, як її формуватимуть, її функції, права, та практично й усе, що з нею пов’язано. А значить, не прозирає й користь для народу. Та й не в’яжеться ніяк прагнення підвищити ефективність роботи парламенту, здешевити — через скорочення кількості депутатів — його утримання зі створенням ще однієї бюрократичної структури.
І геть не проглядає можливість підвищення добробуту простих людей, встановлення стабілізації в суспільстві наданням Президентові права розпуску парламенту на нових, додаткових підставах. Допустимо, абсолютна більшість не ухвалила за потрібний термін запропонований бюджет. То чому орган, який представляє інтереси, знов-таки, явної більшості громадян, має бути розпущеним рішенням людини, вибраної на президентський пост не такою вже й переважною більшістю? Адже тоді знову виборні баталії, витрати чималих коштів з того самого не ухваленого держбюджету, невиплати пенсій, стипендій, зарплат. Усе це нам не на користь. Взагалі ж, прагнення Леонідом Даниловичем авторитарності помічено ще в роки його прем’єрства (пригадайте, як він домігся надання йому надзвичайних «декретних» прав). Відсутність здорових опонентів у президентських командах, захвалювання його діяльності тіньовиками спричинили невідворотний результат — тверду впевненість у безпомилковості власних дій, а отже, й ігнорування думок інакомислячих, нетерпимість до таких людей.
Думаємо, що з референдумом виходить промашка. Безумовно, робота парламенту заслуговує критики, потребує реорганізації, підвищення рівня ККД тощо. Схожу ситуацію спостерігаємо й у президентській адміністрації, уряді. Збої в одній структурі зумовлюють таку саму ситуацію в інших, тісно взаємопов’язаних. І якщо, скажімо, на 1 лютого у парламенті не було нормального проекту бюджету- 2000, то чому замовчували провину Кабінету міністрів? А хіба тривалі доопрацювання законопроектів не зумовлює неякісна робота тих самих авторів з Кабміну? Недаремно новий прем’єр Ющенко відразу відкликав з Верховної Ради 200 законопроектів через недостатню аргументованість.
Тому маніпуляції з переадресуванням народного обурення тільки на парламент реально стану справ у країні не змінить, а в капкан, виставлений на парламент, обов’язково потрапить і Президент зі своєю командою. Прогнозована за підсумками референдуму недовіра до Верховної Ради обов’язково має спричинити розпуск парламенту, нові вибори, страшенні грошові витрати тощо. А якщо Президент цього не зробить, з його рук зникне головний козир у грі з народом — горезвісна воля народу, іменем якої все й робиться. Але раптом у новому складі, і це цілком вірогідно, не буде належної кількості вірнопідданих? Що тоді — вибори-переобрання, опитування до нескінченності? Така перспектива абсолютну більшість простих людей не влаштує, та й неминуче прозріння народу не принесе нічого хорошого можновладцям.
Про ситуацію з парламентом говорити нестерпно важко. Адже вже до моменту iнавгурацiї Л.Д. Кучми стало ясно, що там сформується стійка на цей момент пропрезидентська більшість, здатна підтримати законодавчі почини Президента.
Так що можна було б обійтися і без стимуляторів розколу. Ну домігся Леонід Данилович свого — беззастережного парламентського «одобрямсу». А якою ціною? Розколом парламенту спонуканням депутатів записатися у більшість або меншість. Куди податися тим, хто не бажає зазделегідь зараховувати себе в ту чи іншу структуру, а діяти за власним переконанням?
Соромно й огидно було слухати аргументи протилежних сторін на захист своєї позиції у телепередачі «Епіцентр» 30 січня 2000 року за участю Кравчука, Гавриша, Чижа, Яценка. Ішлося про депутатські значки, символи влади, право підпису під парламентськими документами, перерозподіл портфелів і ще казна-що, що жодною мірою не забезпечує гідного життя нашим громадянам.
Що нам дасть ця бійка жирних і худих котів? — Нічого, крім шкоди!
Телерепортажі за 1 лютого про дві частини парламенту, про події, які відбувалися там, спричинили шок не тільки у мене. І не тому, що «більшовики» відібрали владу у «меншовиків».
Зрештою, поділ владного пирога — святе право переможців. Мене шокувало те, що обрання керівників парламенту, 23-х керівників комітетів пройшло без будь-якого обговорення, голосування виявилося одностайним.
Ну геть ніби в засуджувані новоявленими демократами всіх мастей застійні часи. А цим же не закінчиться. Знайдуть свої аргументи і «меншовики», у суперечку втягнуть народ, як це і сталося у Києві 1 лютого. Для заспокоєння протестантів доведеться залучити міліцію, виконавчу владу тощо.
Примарна надія на стабілізацію тане. Не зі своєї волі простий народ опинився на такому собі мінному полі, ходити по якому небезпечно, а проте виходити треба.
Хто і як допоможе знайти вихід? Давайте думати. Надії на казкового провідника, байдужість, бездіяльність, покірність до виходу не приведуть.
