Привіт, мій незрадливий друже-рюкзаче!
Ненадовго ж ми розлучилися з тобою — ти навіть не встиг постаріти і втратити свіжий, зеленаво-коричневий колір... Не думав я, відверто кажучи, що зла доля знову пожене нас у дорогу — незнану й незвідану і хто зна, яку тривалу...
Однак нам не звикати — побачили ми на своєму віку немало, пригадуєш? Шукали заробітку деінде, були на Півночі й Півдні, на Сході й Заході, будували залізниці, мости, добували нафту й вирощували різноманітні овочі, фрукти в чужих, проте більш лагідних до нас, краях...
Ми ніколи не вели відвертого душевного діалогу — ти лише покірно слухав мої роздуми, каяття, біль душевний чи розпуку і завжди ставало легше на душі від такої незримої мовчазної згоди зі всім сказаним.
Мало випало нам з тобою привіту й ласки, добра й поваги — людські черствість, зневага, а то й відверте нахабство чи брутальний цинізм супроводжували нас по всіх усюдах. Проте і це не так боляче, як повсякчасна та повсюдна байдужість рідної землі, за волю якої поклали життя мільйони істинних українців...
По всьому світу цивілізовані держави та їх уряди вміють зорганізувати життя та працю своїх громадян на примноження спільного народного добробуту, дбають про безпечні та комфортні умови праці та відпочинку. Ми ж з тобою, рюкзаче, почуваємося чужими серед своїх і не краще поміж чужих, на довгі роки забувши радість безтурботних, заслужених розваг...
Ти знаєш, я стійко переносив усі незгоди життєві, однак пекучий жаль та справедлива образа на зрадливу долю, на бездарних керманичів-злодюг, на покірність та байдужість народну як до власної долі, так і майбуття дітей-онуків, сповнюють єство презирством до себе, до власть імущих... Що ж ми залишимо по собі на цій землі, коли навіть в останню путь не в змозі провести достойно, по праці та заслугах? Ти, як завжди, зрозумієш і підтримаєш, мій мовчазний і вірний друже, тож готуйся знову в дорогу — нам не звикати до собачого життя та каторжної праці по закордонах — тим, хто сьогодні править у рідній домівці не потрібні чесні, працьовиті руки та думаючі особистості. Ставка робиться на бездумного кріпака-наймита, на його готовність за скибку хліба від зорі до смерку працювати на примноження мільйонів, — ні, мільярдів! — правлячій олігархії! Що ж, Бог їм суддя, а я особисто — їм не помічник у цьому і, тим паче, не засіб збагачення...
Тож — у дорогу!?
Богдан ГАЛЕТА,
Дубно
