У нього на візитці написано «artist». По суті, так воно і є: Лесь не просто художник чи літератор, він — людина мистецтва. Кажу це серйозно, без будь-яких підтекстів та зубоскальства, тому що небагатьох природа нагороджує такою відповідністю амбіцій талантам, таким гармонійним відчуттям відповідності життя та свого місця у ньому, такою блискучою іронією та самоіронією. При цьому він красень і плейбой — чесне слово, є чому позаздрити. У Інтернеті є сайти, де можна знайти повний перелік його відомих п’єс. І «Гамлет», і «Павлик Морозов», і «Место встречи изменить нельзя» давно розійшлися на цитати. А колись (скажімо, два десятки років тому) ці тексти, густо приправлені ненормативною лексикою, викликали легке збентеження навіть у середовищі просунутої молоді. У його майстерні — живописне безладдя, але безладдя такого роду, яке буває у теплих, «намолених» квартирах, куди часто приходять близькі друзі, ведуться ненудні розмови і вирує життя. Ось і цього разу: на дворі дощ, на столі крихітна пляшка коньяку ( на жаль, порожня), у «артиста» — жодної цигарки («вже вкотре кидаю»). @AU державу — чи є в цьому сенс? І потім, є ж ще одне істотне запитання: а чи цікава сьогодні інтелектуальна проза тих же Забужко та Андруховича масовому українському читачу?
«МУХИ ОКРЕМО, КОТЛЕТИ — ОКРЕМО»
— Лесю, так склалося, що в російській літературі (якщо будувати грубу схему) є сьогодні свої класики (Толстая, Єрофєєв), представники нової інтелектуальної прози (Пелєвін, Сорокін) та індустрія комерційної літератури, що бурхливо розвивається. Чому, на вашу думку, у нас в Україні так склалося, що комерційна література на ринку практично відсутня?
— Ну, по-перше, Пелєвін — це не інтелектуальна проза, а постмодерністські ігри…
— Припустимо. Питання термінології.
— …А по-друге, мені здається, у нас є комерційна література, просто вона мало відома.
— А що це за комерційна література, якщо вона мало відома і не запитана читачем і видавцем?
— Українська комерційна література видається, просто вона поки не витримує конкуренції з російською попсою.
— Не витримує конкуренції внаслідок своєї ще більш низької якості, ніж російська?
— Справа зовсім не в цьому. Справа в умовах, у які поставили наших книговидавців. Треба змінювати закони. І взагалі, повинен сказати, що сучасна українська література досить бурхливо розвивається, хоч процес цей тільки почався. Тому що все, що було за радянської влади, — це колоніальна література. Сьогодні ми все починаємо з нуля.
— Адже наприкінці 80-х — середині 90-х здавалося, що процес пішов досить бурхливо: романи Юрія Андруховича, чудовий літературний альманах «Четвер», Оксана Забужко… Здавалося, що формується нова генерація українських письменників, які досить могутньо впроваджуються у читацьке середовище. Сьогодні всі вони маститі, десь викладають, отримують премії, однак успіху в широкої читацької аудиторії не мають…
— Я думаю, що це не їхня вина, а результат нашої державної політики в галузі культури загалом і книговидання зокрема. Поки вона не зміниться, все так і буде. Зрозумійте, література сьогодні потребує широкої програми державного протекціонізму. Видавці повинні бути позбавлені від податків, повинно бути вигідно вкладати у книговидання гроші.
— А може, справа у створенні інституту грамотних менеджерів і літературних агентів? Сподіватися на
— Безумовно, ні. І ніколи серйозний письменник не був цікавим публіці. Минули часи Толстого. Мухи окремо, котлети — окремо. В Україні завжди було багато талановитих людей. Нині 16-літній юнак зі Львова написав роман, який може стати явищем у нашій літературі. Він неповнолітній, і видавцям довелося підписувати договір із його батьками.
Повторюю, держава повинна повернутися обличчям до проблем культури і літератури, а не займатися пропагандою виключно попси. Іноді мені здається, що це відбувається за чиїмось злим наміром…
— Авжеж, жидо-масонська рука...
— (Сміється.) Я цього не казав. Але не відчувається, що культурою займаються люди, кревно зацікавлені у долі України.
«ІЗ ДУРНЯМИ Я ДУРЕНЬ, ІЗ РОЗУМНИМИ — РОЗУМНИЙ»
— Але є ж в українському літературному житті приклади вдалого розкручування. Телеглядачі, наприклад, добре знають, хто такий Юрій Рогоза або Андрій Курков. Отже, є люди, які піклуються про свій публічний вияв. Розуміючи, що це впливає на тиражі та багато що інше.
— Вважаю, що письменник повинен писати, а не займатися питаннями власного розкручування. Якщо мене просили дати інтерв’ю чи запрошували виступити на телебаченні, я, по можливості, не відмовляв. Але спеціально ніколи не напрошувався. До праці журналістів завжди ставився з повагою. Інша річ, що преса не завжди відповідає моїм запитам. Але ці питання вирішуються просто: з дурнями я дурень, із розумними — розумний: якщо людині вдалося розкрутити мене на глибоку розмову, буду тільки радий цьому. Отже, вийде хороше інтерв’ю. Решта не повинне мене непокоїти — питання піару є вторинними для творчої людини
— А самі ви читаєте українських письменників?
— Чесно кажучи, тепер я читаю небагато. Вважаю, що все вже до своїх 50 років прочитав. Ну хіба що з’являється щось новеньке — Павич, наприклад.
— Українській незалежності понад 10 років. Змінилося щось за ці роки?
— Зрозуміло. Навіть у тому, що я став більше чути українську мову. Поряд із моїм будинком українська школа, і діти, які приходять купувати пепсі, розмовляють українською мовою. А раніше розмовляли російською… І взагалі, коли йдеться про літературу, я не схильний говорити, що в Росії все добре, а в нас усе погано. Більш того, не бачу я у них протягом останніх років жодних помітних явищ. Усе вже в минулому. Тетяна Толстая — одна з останніх живих літераторів, більше й назвати нікого.
— Колись вважалося, що СРСР — країна, яка найбільше читає. Сьогодні про пострадянський простір, у тому числі й про Україну, цього не скажеш…
— Ну й слава Богу! Це цілком нормальна ситуація. У всьому світі активна читацька аудиторія — менше 20%.
— А чи потрібні будуть, враховуючи бурхливе вторгнення у наше життя Інтернету, кому-небудь через 20 років книги, у принципі?
— Коли з’явилася фотографія, передрікали смерть живопису, а кіно вважали могильником театру. Як бачите, і те й інше живе та є здоровим і досі. Думаю, що книга вічна. З жодним Інтернетом ти не завалишся у ліжко та не будеш читати при нічнику.
— Колись Євтушенко вказував на особливу роль літераторів у Росії — «поэт в России больше, чем поэт».
— Я радий, що минули ці часи і стало цілком зрозуміло, що Євтушенко не більше, ніж поет, а просто поганий поетик.
«ЗА МОЇМИ ЛІТЕРАТУРНИМИ ДОСЛІДАМИ НЕ СТОЯЛИ КОН’ЮНКТУРА, БАЖАННЯ ГРОШЕЙ АБО СЛАВИ»
— Вас ніколи не голубило офіційне визнання, але ви завжди популярні у читацькому середовищі, за правом вважаючись родоначальником жанру.
— До офіційного визнання чи невизнання завжди ставився спокійно, оскільки не вважав себе письменником. Я — художник. А речі, які я писав для себе, цілком випадково стали надбанням широкої громадськості. Якщо у мене щось вдалося — о’кей. Якщо щось і вдалося, то тільки тому, що за цим не стояла якась кон’юнктура, бажання грошей чи слави.
— Сьогодні хочеться писати? Кажуть, із віком приходить природна втома. Чи можлива сьогодні та щирість, яка була у перших ваших п’єсах?
— По-різному. Скажімо, я вже багато років пишу роман, який називається «Таинственный амбал». Відкладаю, знову продовжую… Процес приносить задоволення. Невідомо, чи закінчу я його взагалі коли-небудь…
— Лесю, все у вас досить поважне і неквапливе. Але ж...
— …Хочете спитати, на що я живу? Продаю картини власного виробництва. Я себе цілком однаково почуваю в «Запорожці» та «Ягуарі». Тому особливих амбіцій у мене немає — власні «Жигулі» мене цілком влаштовують. Мені важливо знати, чого я вартий і хто я такий насправді.
— А хто ви?
— Це залежить від того, як я попрацював: якщо щось не вдалося, то сам собі здаюся повним ідіотом, якщо вдалося — все нормально. Це єдиний критерій.
— Ви подовгу жили за кордоном. Ніколи не хотіли залишитися?
— Ні. Нині можна виставлятися, їздити світом, робити те, що ти вважаєш за потрібне. Чого ще бажати?
— Хто купує ваші картини?
— Багаті люди, які можуть дозволити собі предмети розкоші. Одну з моїх картин купив відомий Вуді Аллен.
— Велике щастя, коли людина може собі дозволити займатися у житті тим, що їй подобається, чи не так?
— А я, ще коли вчився у школі, зрозумів: ніколи не буду займатися тим, що мені не подобається. І як не дивно, це дало свої плоди. Якщо я намагаюся прорахувати успіх, поставитися до ситуації прагматично, стовідсотково нічого не вийде. Якщо я ні про що таке не думаю, все буде чудово.
